Чарівник Смарагдового міста - Сторінка 2

І мені довелося застосувати все моє чарівне мистецтво…

— Як, добродійко?! — зі страхом вигукнула Еллі. — То ви чарівниця?! А мама мені говорила, що чарівники вже перевелися!

— Де живе твоя мама?

— У Канзасі.

— Ніколи не чула такої назви, — мовила чарівниця, підібравши губи. — Але, що б не казала твоя мама, у цій країні живуть чарівники і мудреці. Нас тут було чотири чарівниці. Дві — чарівниця Жовтої країни (це я, Вілліна!) і чарівниця Рожевої країни Стелла — добрі. А чаклунка Блакитної країни Гінгема й чаклунка Фіолетової країни Бастінда — дуже люті. Твій будиночок розчавив Гінгему, і тепер залишилася тільки одна зла чарівниця в нашій країні.

Еллі була вражена: як вона, маленька дівчинка, змогла знищити злу чаклунку, якщо досі не вбила ще навіть горобця?

Еллі мовила:

— Ви, напевне, помиляєтеся: я нікого не вбивала.

— А я тебе в цьому і не звинувачую, — спокійно заперечила чарівниця Вілліна. — Адже це я, щоб урятувати людей від лиха, вгамувала руйнівну силу буревію і дозволила йому захопити лише один будиночок, щоб скинути його на голову підступної Гінгеми. Бо я в своїй чарівній книзі вичитала, що під час бурі він завжди порожній…

Еллі зніяковіло відповіла:

— Це так, добродійко, під час ураганів ми ховаємось у погріб, але я побігла до будиночка за своїм Тотошком, песиком.

— Такого безглуздого вчинку моя чарівна книжка ніяк не могла передбачити! — засмутилася чарівниця Вілліна. — Отже, у всьому завинило оце маленьке звірятко…

— Тотошко, гав-гав, з вашого дозволу, добродійко! — несподівано встряв у розмову песик. — Так, з сумом зізнаюся, що це я у всьому завинив…

— Як, ти заговорив, Тотошку? — здивовано вигукнула Еллі.

— Не відаю, як воно виходить, Еллі, але, гав-гав, з мого рота мимоволі вилітають людські слова…

— Бачиш, Еллі, — пояснила Вілліна, — у цій чарівній країні розмовляють не лише люди, а й усі тварини і навіть птахи. Поглянь навкруги, подобається тобі наша країна?

— Вона непогана, добродійко, — відповіла Еллі, — однак у нас удома краще. Побачили б ви нашу скотарню, подивилися б на нашу Пістрянку, добродійко! Ні, я хочу повернутися на батьківщину, до мами й тата.

— Навряд чи це можливо, — відказала чарівниця. — Наша країна відокремлена від усього світу пустелею і височезними горами, котрі не подолала ще жодна людина. Боюся, моя крихітко, що тобі доведеться залишитися з нами.

Очі Еллі наповнилися слізьми. Добрі Жувани дуже засмутились і також заплакали, витираючи сльози блакитними носовичками. Вони зняли капелюхи й поклали їх на землю, щоб дзвіночки бринінням не заважали їм ридати.

— А ви ніскілечки не допоможете мені? — сумно запитала Еллі.

— Ой, — схаменулася Вілліна, — я зовсім забула, що моя чарівна книжка при мені. Треба зазирнути у неї: можливо, я там і вичитаю щось корисне для тебе…

Вілліна вийняла із оборок своєї одежі крихітну, як наперсток, книжечку, дмухнула на неї — і на очах здивованої Еллі книжечка почала збільшуватись, рости й перетворилася на величезний том. Він став таким важенним, що старенька поклала його на великий камінь.

Вілліна дивилась на сторінки книжки, і вони самі перегорталися від її погляду.

— Знайшла, знайшла! — раптом вигукнула чарівниця і почала поволі читати: — "Бамбара, чуфара, скорики, морики, турабо, фурабо, лорики, йорики… Великий чарівник Гудвін поверне додому маленьку дівчинку, занесену в його країну буревієм, за умови, якщо вона допоможе трьом істотам здійснити їхні заповітні бажання, пікапу, трікапу, ботало, мотало…"

— Пікапу, трікапу, ботало, мотало… — зі священним жахом повторювали Жувани.

— А хто такий Гудвін? — запитала Еллі.

— О, це найбільший Великий Мудрець у нашій країні, — прошепотіла старенька. — Він наймогутніший серед нас і живе в Смарагдовому місті.

— А він добрий чи злий?

— Цього ніхто не знає. Але ти не бійся, розшукай три істоти, виконай їхні заповітні бажання, і Чарівник Смарагдового міста допоможе тобі повернутися до твоєї країни!

— А де ж Смарагдове місто? — спитала Еллі.

— Воно у центрі країни. Великий Мудрець і Чарівник Гудвін сам збудував його і править ним. Але він оточив себе надзвичайною таємничістю, і ніхто не бачив його після того, як збудував місто, а це було багато-багато років тому.

— Як же я дійду до Смарагдового міста?

— Цей шлях далекий. Не всюди країна така гарна, як оце тут. Є темні ліси, де водяться страшні звірі, є бистрі річки, переправа через які дуже небезпечна…

— А може б, і ви пішли зі мною? — запитала дівчинка.

— Ні, дитя моє, — відповіла Вілліна. — Я не можу на довгий час залишати Жовту країну. Ти повинна йти сама. Шлях до Смарагдового міста вибрукуваний жовтою цеглою, і ти не заблукаєш. Коли прийдеш до Гудвіна, проси у нього допомоги…

— А довго мені доведеться отут прожити, добродійко? — спитала Еллі, похнюпивши голову.

— Не знаю, — відповіла Вілліна. — Про це нічого не сказано у моїй чарівній книзі. Іди, шукай, борися! Я час від часу зазиратиму до чарівної книжки, щоб знати про твої справи. Прощавай, моя люба!

Вілліна нахилилася до величезної книжки, і та негайно стиснулася до розмірів наперстка й зникла в оборках мантії. Налетів вихор, стало темно, і, коли морок розсіявся, чарівниці вже не було: вона зникла. Еллі та Жувани затремтіли від страху, і дзвіночки на капелюхах задзеленькали самі собою. Коли всі трохи заспокоїлися, найсміливіший із Жуванів, їхній старшина, звернувся до Еллі:

— Всемогутня феє! Ми вітаємо тебе в Блакитній країні! Ти вбила злу Гінгему і звільнила Жуванів!

Еллі відповіла:

— Ви дуже люб'язні, але я зовсім не фея. До того ж ви чули, що мій будиночок упав на Гінгему за наказом чарівниці Вілліни…

— Ми в це не віримо, — вперто заперечив старшина Жуванів. — Ми чули твою розмову з доброю чарівницею, ботало, мотало, але вважаємо, що й ти — всемогутня фея… Бо ж лише феї можуть літати у повітрі у своїх будиночках, і лише фея могла звільнити нас від Гінгеми, злої чаклунки Блакитної країни. Гінгема багато років правила нами, примушувала працювати вдень і вночі…

— Вона примушувала нас працювати вдень і вночі! — хором мовили Жувани.

— Вона наказувала нам ловити павуків і кажанів, збирати жаб і п'явок у рівчаках. Це були її улюблені страви.

— А ми, — заплакали Жувани, — ми дуже боїмося павуків і п'явок.

— То чого ж ви плачете? — спитала Еллі. — Все вже минуло!

— Так-так! — Жувани дружно розсміялися, і дзвіночки на їхніх капелюхах забриніли.

— Могутня пані Еллі! — заговорив старшина. — Хочеш стати нашою повелителькою замість Гінгеми?.. Ми віримо, що ти добра і не каратимеш нас часто!

— Ні, — відмовилась Еллі, — я лише маленька дівчинка і не здатна бути правителькою країни. Коли ви хочете допомогти мені, знайдіть змогу виконати ваші заповітні бажання.

— У нас було єдине заповітне бажання — здихатись лютої Гінгеми, пікапу, трікапу! Але твій будиночок — крах! крах! — роздушив її, і в нас більше немає заповітних бажань!.. — сказав старшина.

— Тоді мені нічого тут робити. Я піду шукати тих, у кого є бажання. Ось лише черевички мої вже зовсім старі і продірявлені — вони не витримають далекої дороги. Правда, Тотошку? — звернулась Еллі до песика.

— Звичайно, не витримають, — погодився Тотошко. — Але ти не сумуй, Еллі, я тутечки неподалік бачив дещо й допоможу тобі.

— Ти? — здивувалась дівчинка.

— Так, я! — гордовито відповів Тотошко і зник за дверима. За хвилину він повернувся з гарним срібним черевичком у зубах й урочисто поклав його до ніг Еллі.

На черевичку блищала золота застібка.

— Звідки ти його взяв? — здивувалась Еллі.

— Зараз розкажу! — відповів захеканий песик, зник і згодом повернувся з другим черевичком.

— Яка краса! — захоплено мовила Еллі й приміряла черевички — вони були якраз по нозі, ніби були на неї пошиті.

— Коли я бігав на розвідку, — поважно почав Тотошко, — то побачив за деревами великий чорний отвір у горі…

— Ой-ой-йой! — з жахом закричали Жувани. — Це ж вхід до печери злої чаклунки Гінгеми! І ти наважився туди зайти?..

— А що там такого страшного? Гінгема ж померла! — заперечив Тотошко.

— Ти, напевне, теж чарівник! — зі страхом мовив старшина; решта Жуванів на знак згоди захитали головами, й дзвіночки під капелюхами дружно задзеленькали.

— Так от, у тій, як ви її називаєте, печері я побачив чимало кумедних і незвичайних речей, але найбільше мені впали в око ці черевички, що стояли біля входу. Якісь великі птахи зі страхітливими жовтими очима намагалися завадити мені взяти черевички, та хіба Тотошко злякається чогось, коли він захоче стати в пригоді своїй Еллі?

— Ох, ти ж мій любий сміливцю! — вигукнула Еллі й ніжно притисла песика до грудей.

— У цих черевичках я йтиму невтомно скільки завгодно…

— Це дуже добре, що тобі дісталися черевички злої Гінгеми, — перебив її старший Жуван. — Здається, вони мають чарівну силу, бо Гінгема взувала їх лише у найважливіших випадках. Але яку саме силу, ми не знаємо… Все ж таки ти залишаєш нас, милостива добродійко Еллі? — зітхнувши, запитав старшина. — Тоді ми принесемо тобі дещо попоїсти на дорогу.

Жувани пішли, й Еллі залишилася сама. Вона знайшла в будиночку шматок хліба і з'їла його на березі струмка, запиваючи прозорою холодною водою. Потім стала збиратись у далеку дорогу, а Тотошко тим часом бігав під деревом, намагаючись піймати крикливого пістрявого папугу, що сидів на нижній гілці й дражнив песика.

Еллі вийшла із фургона, старанно зачинила двері й написала на них крейдою: "Мене немає вдома".

Тим часом повернулися Жувани. Вони поприносили стільки їжі, що для Еллі вистачило б її на кілька років. Тут була і баранина, і смажена птиця, і кошик з фруктами…

Еллі, сміючись, зауважила:

— Ну, навіщо мені стільки, друзі мої?..

Вона поклала в кошик трохи хліба і фруктів, попрощалась з Жуванами і сміливо рушила в дорогу зі своїм вірним і веселим Тотошком.

* * *

Неподалік від будиночка було роздоріжжя: в різні боки розходилося кілька доріг. Еллі обрала шлях, вибрукуваний жовтою цеглою, і бадьоро рушила ним. Сяяло сонечко, співали пташки, і маленька дівчинка, закинута у дивну чужу країну, почувалася зовсім непогано. Шлях був обгороджений з обох боків чудовим блакитним парканом. За ним починались оброблені лани. Подекуди виднілися округлі будиночки. Їхні дахи нагадували гостроверхі капелюхи Жуванів.