Час погорди - Сторінка 11

Погром у Вендерберзі був дуже давно. Може ти й забула, але я не забуду ніколи. Ніхто з родини Джанкарді не забув. Скільки тобі треба?

— Тисяча п'ятсот темерськіх оренів, переказом на філію Ціанфанелліх у Елландері, на користь святині Мелітеле.

— Зроблено. Приємний переказ, пожертви для святинь не оподатковуються. Що ще?

— Скільки тепер становить річна оплата за навчання у школі в Артеузі?

Цирі нашорошила вуха.

— Тисяча двісті новіградскьих корон – відповів Джанкарді. – Для нової адептки розмір річної сплати на навчання становить біля двохсот.

— Подорожчало, холера.

— Все подорожчало. Для адепток нічого не шкодують, живуть в Аретузі як королівни. А з них живе половина міста, кравці, шевці, цукерники, постачальники…

— Знаю. Внеси дві тисячі на рахунок школи. Анонімно. З зазначенням, що йдеться про зарахування і задаток на навчання… Для однієї адептки.

Червонолюд відклав перо, подивився на Цирі, з розумінням усміхнувся. Цирі, удаючи, що гортає книгу, уважно слухала.

— Це все, Єнніфер?

— Ще триста новіградських корон для мене, готівкою. Я потребуватиму на з'їзді у Танедді принаймні трьох суконь.

— Нащо тобі готівка? Я дам тобі банківський чек. На п'ятсот. Ціни імпортних тканин теж холерно виросли, а ти однаково не одягнешся у вовну і льон. А якщо чогось потребуєш: для себе, чи для майбутньої адептки школи в Артеузі, мої магазини і склади стоять відкритими.

— Дякую. На який відсоток умовимося?

— Відсоток – червонолюд підняв голову – ти заплатила родині Джанкарді авансом, Єнніфер. Під час погрому у Вендерберзі. Не говорімо про це.

— Я не люблю таких боргів, Мольнаре.

— Я теж ні. Але я купець, користолюбивий червонолюд. Я знаю, що це борг. Знаю його вартість. Повторюю, не говорімо про це. Справу, про яку ти просила, можеш вважати вирішеною. Справу, про яку не просила, теж.

Єнніфер підвела брови.

— Певний близький тобі відьмак – захихотів Джанкарді – недавно відвідав місто Доріан. Мені донесли що він там заборгував лихвареві сто корон. Лихвар працює на мене. Я скасував той борг, Єнніфер.

Чародійка кинула оком на Цирі, сильно скривила вуста.

— Мольнаре – холодно сказала – не пхай пальців між дверей, у яких попсулись завіси. Сумнівно, щоб він все ще вважав мене близькою, а якщо довідається про списання боргів, зненавидить мене з кінцями. Зрештою, ти його знаєш, він одержимий честю. Давно він був у Доріані?

— Якихось десять днів тому. Потім його бачено у Малому Легу. Звідти, як мені донесли, воїхав до Гірундуму, бо мав замовлення від тамтешніх фермерів. Як завжди, для забою якогось чудовиська…

— А за забій, як завжди, заплатять йому копійки – голос Єнніфер злегка змінився – які, як завжди, ледь вистачить на оплату лікування, якщо потвора його порве. Як завжди. Якщо ти справді хочеш щось для мене зробити, Мольнаре, то втруться в це. Зв'яжись з фермерами з Гірундуму і підвищ нагороду. Так, щоб мав за що жити.

— Як і зазвичай – пирхнув Джанкарді. – А якщо він раптом про це довідається?

Єнніфер глипнула на Цирі, яка підглядала і підслуховувала, навіть не намагаючись вдавати зацікавленість "Фізіологісом".

— А від кого – процідила – він мав би це довідатись? – Цирі опустила очі. Червонолюд значуще усміхнувся, погладив бороду.

— Перед відбуттям на Танедд виберешся у бік Гірундуму? Звичайно, випадково?

— Ні – чародійка відвела погляд. – Не виберусь. Змінемо тему, Мольнаре.

Джанкарді знову погладив бороду, подивився на Цирі. Цирі опустила голову, гикнула і закрутилась на кріслі.

— Слушно – підтвердив. – Час змінити тему. Але твоя підопічна очевидно нудиться книгою… і нашою розмовою. А те, про що я б хотів зараз з тобою поговорити, я підозрюю, знудить її ще більше… Доля світу, доля червонолюдів цього світу, доля їх банків, яка ж це нудна тематика для молодих дівчат, майбутніх випускницб Артеузи… Випусти її трохи з-під своїх крил, Єнніфер. Нехай пройдеться містом…

— Ой, так! – крикнула Цирі.

Чародійка вжахнулась і вже відкрила вуста, щоб запротестувати, але раптом змінила намір. Цирі не була впевнена але їй здалося, що вплив на це рішення мало ледь помітне підморгування, що супроводжувало пропозицію банкіра.

— Нехай собі дівчина подивиться на пишноти великого міста Горс Велена – додав Джанкарді, широко усміхаючись. – Їй належить трохи свободи перед… Артеузою. А ми собі тут ще потриндимо про певні справи… гамм, особисті. Ні, не пропоную, щоб дівчина ходила самотою, хоч це й безпечне місто. Дам їй товариша і опікуна. Одного з моїх молодших клерків…

— Вибач, Мольнаре – Єнніфер не відповіла на усміх – але мені не здається, щоб у наш час, навіть у безпечному місті, товариство червонолюда…

— Мені навіть на думку таке не спало – вжахнувся Джанкарді – щоб це був червонолюд. Клерк, про якого я кажу, є сином шанованого купця, людини, так би мовити, на всю губу. Ти думала, що я тут наймаю на роботу тільки червонолюдів? Гей, Віфлі! Виклич мені сюди Фабіо, одна нога тут – друга там!

— Цирі – чародійка підійшла до неї, злегка нахилилась. – Тільки без жодних дурощів, щоб я не мусила соромитись. А перед клерком припни язика, розумієш? Поклянись мені, що що ти будеш зважувати на вчинки і слова. Не кивай головою. Клятви складать на повний голос.

— Клянусь, пані Єнніфер.

— Час від часу дивись на сонце. У полудень повернешся. Пунктуально. А якби… Ні, не думаю, щоб тебе хтось впізнав. Але якщо ти побачиш, що хтось занадто тебе розглядає…

Чародійка сягнула до кишені, витягла невеликий, позначений рунами хризопраз, вишліфований у вигляді клепсидри.

— Сховай до сакви. Не загуби. У разі потреби… Закляття пам'ятаєш? Тільки таємно, активація дає сильну луну, а діючий амулет надсилає хвилі. Якщо поблизу буде хтось чутливий до магії, ти себе викажеш, замість того, щоб замаскувати. Ага, маєш тут ще… Якби ти захотіла щось собі купити.

— Дякую, пані Єнніфер – Цирі вклала амулет і монети до саківки, зацікавлено дивлячись на хлопця, що забіг до контори. Хлопець був веснянкуватим, хвилясте каштанове волосся спадало йому на високий комір сірої уніформи клерка.

— Фабіо Сакс – познайомив Джанкарді. Хлопець гречно вклонився.

— Фабіо, це пані Єнніфер, наш поважний гість і шанована клієнтка. А ця панна, її вихованка, має бажання побачити мімсто. Ти будеш її супутником, провідником і опікуном.

Хлопець вклонився ще раз, цього разу явно у бік Цирі.

— Цирі – холодно промовила Єнніфер. – Встань, прошу.

Встала, злегка здивована, бо знала звичай достатньо для того, щоб знати, що він цього не вимагав. І негайно зрозуміла. Клерк, щоправда, виглядав її ровесником, але був нижчим за неї на голову.

— Мольнаре – сказала чародійка. – Хто тут і ким має опікуватись? Ти не міг би надати для цього завдання когось з дещо значнішими габаритами?

Хлопець почервонів і запитально подивився на директора. Джанкарді схвально кивнув головою. Клерк вклонився черговий раз.

— Вельможна пані – випалив швидко і без спонукання. – Може я і не надто дужий, але на мене можна покластись. Я добре знаю місто, пригород і всю околицю. Буду опікуватись панною як найкраще вмію. А коли я, Фабіо Сакс Молодший, син Фабіо Сакса, робить так, як вміє найкраще, то… То жоден велетень зі мною не дорівняється.

Єнніфер дивилась на нього якусь мить, потім відвернулась у бік банкіра. – Здоровлю, Мольнаре – сказала. — Ти вмієш добирати працівників. У майбутньому будеш мати зиск зі свого молодшого клерка. Справді, добра порода при ударі дзвенить. Цирі, з повною довірою, ввіряю тебе опіці Фабіо, сина Фабіо, бо він є чоловіком поважним і гідний довіри.

Хлопець почервонівся аж до цибулин каштанового волосся. Цирі відчула, що теж зарум'янилась.

— Фабіо – червонолюд відкрив шкатулку, попорпався у брязкітливому вмісті – Маєш тут пів нобля і три… І два п'ятаки. На випадок, якщо б панна мала якісь бажання. Якщо не матиме – повернеш назад. Ну, можеш йти.

— Опівдні, Цирі – нагадала Єнніфер. – Ані хвилиною пізніше.

— Пам'ятаю, пам'ятаю.

— Мене звуть Фабіо – повідав хлопець, як тільки вони збігли сходами і вийшли на пожвавлену вулицю. – А тебе звати Цирі, так?

— Так.

— Що ти хочеш побачити у Горс Велені, Цирі? Головну вулицю? Провулок Золотарів? Морський порт? Аможе, ринок і ярмарок?

— Все.

— Гмм… — задумався хлопець. – Маємо час тільки до полудня… Найкраще буде, якщо підемо на ринок. Сьогодні базарний день, там можна буде побачити безліч цікавих речей! А перед тим вийдемо на мур, з якого є вид на всю Затоку, і на знаменитий острів Танедд. Що ти на це?

— Ходімо.

Вулицею з гуркотом їхали вози, чалапали коні і воли, боднарі котили бочки, всюди панував галас і поспіх. Цирі була злегка ошелешеною рухом і розгардіяшем – незграбно ступила з дерев'яного хідника і по кісточки втрапила у болото і гній. Фабіо хотів взяти її під руку, але вона випручалась.

— Я вмію ходити сама.

— Гмм… Ну, так. Ходімо вже. Тут, де ми перебуваємо, це головна вулиця міста. Називається Кардо і налічує дві брами, Головну і Морську. Сюдою йдеться до ратуші. Ти бачиш ту вежу з золотим флюгером? Це якраз ратуша. А там, де висить ця кольорова вивіска, це таверна "Під розв'язаним корсетом". Але туди, гмм… туди не підемо. Підемо туди, скоротимо собі дорогу через рибне торжище, яке на Окружній вулиці.

Звернули у завулок і вийшли просто на площу, втиснену між стінами будинків. Площа була заполонена ятками, бочками і чанами, з яких бив сильний сморід риби. Тривав жвавий і галасливий торг, продавці і покупці намагались перекричати чайок, що крутились вгорі. Під стіною сиділи коти, вдаючи, що риба цікавить їх найменшою мірою.

— Твоя пані – раптом сказав Фабіо, лавіруючи поміж кіосків – є дуже суворою.

— Знаю.

— Вона не твоя близька родичка, правда? Одразу це зрозумів!

— Так? А як?

— Вона дуже гарна – сказав Фабіо з обеззброююче вільною жорстокістю молодої людини. Цирі повернулась як пружина, але поки зуміла вразити Фабіо якимсь образливим заувагою, яка стосувалась його веснянок і зросту, хлопець вже тягнув її поміж возів, бочок і яток, одночасно пояснюючи, що башта, яка вивищується над площею, називається Злодійською, що каміння, вжите до її будови, походить з морського дна і що дерева, які ростуть під нею, називаються платанами.

— Ти страшенно мовчазна, Цирі – раптом сказав.

— Я? – вона вдала здивування.