Час погорди - Сторінка 8

– Припускаю, що тут недавно проїздили дві дами, що інтенсивно намірялися у напрямку Горс Велену?

— Туди різні їздять – буркнув господар.

— Вищегаданих дам – сказав повільно окулярник – ви б не могли не зауважити. Одна з них чорноволоса і надзвичайно вродлива. Їздить на вороному жеребці. Друга, молодша, ясноволоса і зеленоока, мандрує на кобилі у яблуках. Були тут?

— Ні – випередив корчмаря Аплегатт, відчувши раптом холод на спині. – Не було.

Небезпека на сірому пір'я. Гарячий пісок…

— Гонець?

Аплегатт кивнув головою.

— Звідки і куди?

— Звідки й доки королівська воля пожене.

— Жінок, про яких випитую, на згаданому тракті не зустрічав?

— Ні.

— Щось ти швидко заперечуєш – буркнув третій чоловік, високий і худий, як тичка. Волосся мав чорне і блискуче, ніби вимащене жирним мастилом. – А не здається мені, що ти надто напружив пам'ять.

— Кинь, Хеймо – махнув рукою окулярник. – Це гонець. Не чіпляйся. Як називається це місце, господарю?

— Ангор.

— Як дістатись до Горс Велену?

— Га?

— Скільки миль?

— Я миль не міряв. Але зо три дні їзди буде…

— Кінно?

— Возом.

— Гей – раптом заволав коротун, підійшовши і виглянувши на подвір'я через широко відкриті двері. – Подивись-но, Професоре. Що це за один? Чи це не…

Окулярник теж визирнув на подвір'я, а його обличчя раптом скривилось.

— Так – просичав. – Це справді він. Але й пощастило нам.

— Почекаймо, поки увійде?

— Він не зайде. Бачив наших коней… Знає, що ми…

— Зомокни, Яксо. Він щось каже.

— Маєте вибір – розлігся з подвір'я злегка хриплий, але гучний голос, який Аплегатт одразу впізнав. – Один з вас вийде і скаже мені, хто вас найняв. Тоді від'їдете звідси без клопоту. Або вийдете всі троє. Чекаю.

— Сучий син… — буркнув чорноволосий. – Знає. Що робимо? – Окулярник повільним рухом відставив чарку на шинквас.

— Те, за що нам заплачено.

Поплював на долоню, поворушив пальцями і видобув меча. Побачивши його, два інших теж добули клинки. Господар відкрив рота для крику, але прудко його закрив під холодним поглядом з-під блакитних окулярів.

— Сидіть тут всі – просичав окулярник. – І ані мур-мур. Хеймо, коли почнеться, постарайся зайти до нього з тилу. Ну, хлопці, фарту. Виходимо.

Почалось одразу коли вийшли. Рохкання, тупіт ніг, брязкіт клинків. А потім крик. Такий, від якого волосся дибки встає.

Господар зблід на лице, жінка з синцями під очима глухо скрикнула, обіруч притискуючи маля до грудей. Кіт на запічку зістрибнув на рівні ноги, вигнув хребет, хвіст наїжачився йому як щітка. Аплегатт швидко відсунувся з кріслом у куток. Корд мав на колінах, але не добув його з піхов.

З подвір'я знову гупання ніг в дошки, свист і дзенькіт клинків.

— Ах, ти… — крикнув хтось дико, а в тому крику, хоч і закінченому брудною лайкою, було більше розпачу, аніж люті. – Ти…

Свист клинків. І одразу після того високий, уривчастий вереск, що здавалось розривав повітря на шматки. Глухий стукіт, ніби на дошки впав тяжкий мішок з зерном. Від конов'язі стук копит, іржання настрашених коней.

На дошках знову гухі удари, тяжкі, швидкі кроки бігуна. Жінка з малятком притулилась до чоловіка, господар вперся спиною у стіну. Аплегатт витяг корда, далі ховаючи зброю під стільницею. Людина, що бігла, намірявся просто до заїзду, було ясно, що за мить з'явиться у дверях. Але до того, як з'явився у дверях, свиснуло лезо.

Чоловік верескнув, а зразу після цього поточився до середини. Здавалось, що падає на поріг, але не впав. Ступив кілька хитких, повільних кроків і тільки тоді тяжко впав на центр кімнати, піднімаючи нагромаджену в шпаринах підлоги куряву. Упав на обличчя, безвладно стиснувши руки і підібгавши ноги в колінах. Кришталеві окуляри зі стуком впали на дошки, розлетівшись на блакитний порох. З-під нерухомого тіла почала виростати темна, блискуча калюжа.

Ніхто не ворухнувся. Ані крикнув.

До кімнати зайшов біловолосий.

Меч, який тримав у руці, спритно запхав до піхов на плечах. Наблизився до стійки, навіть поглядом не удостоївши трупа, що лежав на підлозі. Господар скулився.

— Недобрі люди… — сказав хрипко біловолосий. – Недобрі люди померли. Коли приїде байлі, може виявитись, що за їх голови була нагорода. Хай зробить з нею те, що вважає за потрібне.

Господар квапливо покивав головою.

— Також може трапитись – продовжив за мить біловолосий – що про цих недобрих людей розитуватимуть їх товариші чи друзі. Тим скажи, що їх покусав Вовк. Білий Вовк. І додай, щоб часто озирались за собою. Одного дня озирнуться і побачать Вовка.

Коли через три дні Аплегатт добрався до брам Третогору, було вже добре за північ. Був розгніваний, бо затримався над ровом і надірвав собі горло – стражники спали непробудно і зволікали з відкриттям воріт. Розслабився і прокляв їх зволікання, до сухої нитки і до третього покоління включно. Пізніше з приємністю дослухався, як пробуджений начальник варти доповнив їх цілком новими виразами, які він адресував матерям, батькам і прабабкам кнехтів. Звісно, про зустріч віч-на-віч з королем Візіміром не можна було навіть марити. Зрештою, йому це було байдуже – сподівався, що виспиться до утрені, до вранішнього дзвоніння. Він помилявся. Замість того, щоб вказати йому місце для відпочинку, його без зволікань провели до кордегардії. У кімнаті його чекав не правитель, але той другий, велетенський і товстий. Аплегатт його знав – це був Дійкстра, довірена особа короля Реаднії. Дійкстра – гонець знав це – мав право вислуховувати повідомлення, призначених для вух короля. Аплегатт вручив йому лист.

— Маєш усне послання?

— Маю, пане.

— Кажи.

— Демавенд до Візіміра – проказав Аплегатт, закриваючи очі. – Перше: Перебрані готові на другу ніч після липневого новолуння. Припильнуй, щоб Фольтест не підвів. Друге: він не вшанує з'їзду Мудрагелів на Танедді своєю присутністю, і тобі так само не радить. Третє: Левенятко мертве.

Дійкстра злегка скривився, побарабанив пальцями по столі.

— Тут маєш листи для короля Демавенда. А усне послання… Нашорош добре вуха і напруж пам'ять. Повториш твоєму королеві слово в слово. Тільки нікому іншому. Нікому, розумієш?

— Розумію, пане.

— Повідомлення таке: Візімір до Демавенда. Перебраних необхідно притримати. Хтось зрадив. Полум'я згромадив армію у Доль Ангра і тільки чекає на привід. Повтори.

Аплегатт повторив.

— Добре – кивнув головою Дійкстра. – Вирушиш, як тільки зійде сонце.

— Я вже п'ять днів на тракті, вельможний пане – гонець потер зад. – Мені б поспати хоча б до ранку… Дозволите?

— Чи твій король, Демавенд, зараз спить ночами? Чи сплю я? За саме тільки питання ти повинен отримати в писок, хлопе. Тобі дадуть їсти, потім трохи протягнеш кістки на сіні. А перед світанком вирушиш. Я казав, щоб тобі дали породистого жеребчика, побачиш, мчить наче вітер. І не криви губи. Ще тримай саквочку з екстра премією, щоб ти собі не думав, що Візімір скнара.

— Дякую, пане.

— Коли будеш у лісах над Понтраем, пильнуй. Там бачили Білок. Та й звичайних бандитів там в околицях не бракує.

— О, я це знаю, пане. О, я дещо бачив три дні тому…

— Що бачив?

Аплегатт швидко розповів про події у Анхорі. Дійкстра слухав, схрестивши потужні передпліччя на грудях.

— Професор… — сказав у задумі. – Хеймо Кантор і Коротун Якса. Убиті відьмаком. У Анхорі, на тракті, що виходить до Горс Велену, або на Таннед, до Гарстангу. А Левенятко мертве?

— Перепрошую, пане?

— Неважливо – Дійкстра підвів гоову. – Принаймні для тебе. Відпочивай. А на світанку в дорогу.

Аплегатт поїв, що було йому принесено, трохи полежав, такий змучений, що й ока не склепив, а перед світанком був вже за брамою. Жеребчик був і справді швидким, але норовистим. Аплегатт не любив таких коней.

На плечах, між лівою лопаткою та хребтом щось нестерпно свербіло, як ніби блоха вкусила його, поки дрімав у стайні. А почухатись можливості не було.

Жеребчик затанцював, заіржав. Гонець дав йому острогами і пішов у галоп. Час квапив.

***********

— Gar'ean – просичав Cairbre, вихиляючись з-за гілля дерева, з якого оглядав гостинець — En Dh'oine[12] aen evall a strsede!

Тoruviel зірвалась з землі, хапаючи і припасовуючи меча, носаком чобота штурхнула в стегно Yaevinna, який дрімав поряд, спершись у вирву ями від поваленого бурею дерева. Ельф зірвався, засичав, обпікшись гарячим піском, на який сперся долонею.

— Que suecc's?

— Вершник на дорозі.

— Один? – Yaevinn підняв лік і колчан. – Cairbre? Тільки один?

— Один. Наближається.

— То візьмемо його. Буде одним Dh'oine менше.

— Дай спокій – Toruviel схопила його за рукав. – Нащо нам це? Ми мали провадити розвідку, а потім з'єднатись з командою. Маємо убивати цивільних по дорогах? Це так виглядає боротьба за свободу?

— Саме так. Посунься.

— Якщо на дорозі зостанеться труп, кожен проїжджий патруль підніме тривогу. Військо почне полювати на нас. Заблокують броди, ми можемо мати клопіт з форсуванням ріки!

— Цією дорогою мало хто їздить. Поки труп знайдуть, ми будемо вже далеко.

— Цей їздець теж вже далеко – сказав з дерева Cairbre. – Замість гадати, слід було стріляти. Тепер його вже не дістанеш. Це добрих двісті кроків.

— З моєї шістдесятифунтівки? – Yaevinn погладив лук. – Тридцяти дюймовою стрілою? Крім того, це не є двісті кроків. Це гора сто п'ятдесят. Mirę, que spar aen'le.

— Yeavinn, залиш…

— Thaess aep, Toruviel.

Ельф відгорнув шапку так, щоб йому не заважала прип'ятий до неї більчачий хвіст, швидко нап'яв лука, сильно, аж до вуха, точно прицілився і спустив тятиву.

Аплегатт не почув стрілу. Була то стріла "тиха", спеціально обладнана довгими, вузькими сірими перами, з древком, жолобкованим для збільшення жорсткості і зменшення важкості. Трьохлопасне, гостре мов голка вістря з силою вдарив гінця у центр спини,між лівою лопаткою і хребтом.