Час погорди - Сторінка 13

Вона саме хотіла виборсатись з натовпу, коли раптом почула на сідниці руку. Абсолютно невипадкову, нахабну і дуже вмілу.

Тіснота, здавалось, робила неможливим поворот, але Цирі навчилась у Каер Морхені, як рухатись у місцях, у яких рухатись важко. Обернулась, трохи здивувавшись. Молодий жрець, що стояв за нею, усміхнувся зарозумілою, відпрацьованою усмішкою. Ну і що, казав той усміх, що тепер зробиш? Зарум'янишся гарненько і на цьому рум'янцю все закінчиться.

Видно що жрець ніколи не мав справи з ученицею Єнніфер.

— Прибери граблі, ти лиса мармизо! – заверещала Цирі, вся збліднувши. – За власну сраку хапайся, ти… Гріб поваплений!!!

Користуючись з того, що зав'язлий у натовпі жрець не міг ворухнутись, вона зібралась його копнути, але це зірвав Фабіо, поквапливо відтягнувши її далеко від жерця і місця сутички. – Бачачи, що вона аж трясеться від злості, заспокоїв її, давши кілька посипаних меленим цукром печив, при вигляді яких Цирі моментально забула про інцидент. Зупинились біля кіоску, звідки було видно ешафот з ганебним стовпом. Однак біля ганебного стовпа не було жодного злочинця, а сам ешафот був прикрашений гірляндами квітів і слугував групі вбраних, як папуги, мандрівних музикантів, які щосили грали на гуслях і попискували на трубах і горнах. Молода чорноволоса дівчина у вишиваній цехінами безрукавці співала і танцювала, трясучи тамбурином і весело тупаючи маленькими черевичками.

— Йшла магічка через просіку, погризли її змії!

— Всі гади здохли, а магічка жиє!

Скупчений довкола ешафоту натовп голосно засміявся і ритмічно влескав. Продавець печива поклав до киплячої олії наступну порцію. Фабіо облизав пальці і потягнув Цирі за рукав.

Яток було без ліку і всюди продавали щось смачне. Вони з'їли ще по тістечку з кремом, пізніше – на додачу – вудженого вугра, після чого заполірували його чимось дуже дивним, смаженим і наколотим на палицю. Пізніше затримались біля бочок з квасною капустою і вдали, що куштують, щоб купити більше. Коли наїлись і не купили, продавчиня назвала їх засранцями.

Пішли далі. За решту грошей Фабіо придбав кошичок грушок-бергамоток. Цирі подивилась на небо, але визнала, що це ще не полудень.

— Фабіо? А що то за намети і будки, там, під стіною?

— Різні розваги. Хочеш побачити?

— Хочу.

Перед першим наметом стояли виключно чоловіки, збуджено переступаючи ногами. З середини долинали звуки флейти.

— "Чорношкіра Лейла"… — Цирі з зусиллям прочитала кривий напис на плахті – викаже у танці всі секрети свого тіла"… Дурість якась! Які ще секрети…

— Ходімо далі, ходімо далі – поквапив Фабіо, злегка почервонівши. – О, глянь, це цікаво. Тут приймає ворожка-провісниця майбутнього. Я саме маю два гроші, цього вистачить…

— Шкода грошей – пирхнула Цирі. – Теж мені пророцтва, за два гроша! Щоб провіщувати, слід бути віщункою. Віщування це великий талант. Навіть серед серед чародійок хіба тільки одна зі ста на таке здатна.

— Моїй найстаршій сестрі – втрутився хлопець – ворожка наворожила, що вона вийде заміж і це справдилось. Не кривися, Цирі. Ходи, поворожимо собі…

— Я не хочу виходити заміж. Не хочу ворожби. Спекотно, а з того намету смердить ладаном, не піду туди. Хочеш, то йди сам, я зачекаю. Я тільки не знаю, для чого тобі ті пророцтва? Що б ти хотів знати?

— Ну… — запнувся Фабіо. – Найбільше, те… Чи я буду подорожувати. Я хотів би подорожувати. Побачити увесь світ…

Буде, раптом подумала Цирі, відчуваючи, що їй запаморочилась голова. Буде плавати на великих білих вітрильниках… Добереться до країн, яких ніхто до нього не бачив… Фабо Сакс, першовідкривач… Його іменем назвуть мис, край континенту, який сьогодні ще не має назви. Маючи п'ятдесять чотири роки, дружину, сина і трьох доньок, помре далеко від дому і близьких… Від хвороби, яка сьогодні ще не має назви…

— Цирі, що з тобою?

Протерла обличчя долонею. Мала враження, наче виринає з води, що пливе до поверхні з дна глибокого, льодяного зимового озера.

— Та нічого… — пробурмотіла, розглядаючись і отямлюючись. – У голові мені закрутилось… Це через цю спеку. І через ладан з намету…

— Скоріше через ту капусти – промовив поважно Фабіо. – Забагато з'їли. Мені теж у череві бурчить.

— Все зі мною добре! – Цирі гордовито задерла голову, справді почувачись краще. Думки, які пролетіли через її голови як вихор, розвіялись у забутті. – Ходи, Фабіо. Йдемо далі.

— Хочеш грушку?

— Ясно, що хочу.

Під стіною група підлітків грала на гроші у бачка. Бачок, тісно обмотаний шворкою, слід було вправним шарпанням, що нагадувало удар батогом, спрямувати у обертовий рух, так, щоб він зробив кола по намальованих крейдою полях. Цирі вигравала у бачка в усіх хлопців зі Скеллі, перемогла також всіх адепток у святині Мелітеле. Вона вже розглядала можливість вступити у гру і позбавлення халамидників не тільки мідяків, але й полатаних штанів, коли її увагу раптом привернули викрики.

На самому кінці шеренги наметів і будок, затиснута під мур і кам'яні сходи, стояла дивна напівкругла загорода, зформована з розіп'ятих на довгих тичках плахт. Поміж двома тичками був вхід, який пильнував високий, рябий чоловік, вбраний у акетон і смугасті штани, вправлені у веслярські чоботи. Перед ним скупчилась групка людей. Після вручення у пригорщу рябого кількох монет, люди по черзі зникали за плахтою. Рябий сховав гроші до чималого гаманця, подзвонив ним і хрипко закричав.

— До мене, добродію! До мене! На власні очі узрите найстрашніше створіння, яке створили боги! Жах і загроза! Живий василіск, отруйний пострах зерріканських пустель, втілений диявол, ненаситний людожер! Людоньки, ви ще не бачили такої потвори! Щойно його спіймали, привезли з-за морів на кораблі! Дивіться, дивіться, на живо, суворого василіска на власні очі, бо такого ніколи й ніде вже більше не побачите! Остання можливість! Тут, у мене, тільки за три п'ятаки! Баби з дітьми по два п'ятаки!

— Ха – промовила Цирі, відриваючи очі від грушок – Василіск? І то живий? Я точно мушу це побачити. До цього часу я бачила тільки малюнки. Ходім, Фабіо.

— Я вже не маю грошей…

— Я маю. Заплачу за тебе. Ходи, сміливіше.

— Належиться шість – рябий подивився на вручені йому до пригорщі мідяки. – Три п'ятаки від людини. Дешевше тільки жінки з дітьми.

— Він – Цирі вказала на Фабіо грушкою – є дитиною. А я бабою.

— Дешевше тільки бабам з дітьми на руках – забурчав рябий. – Ну ж бо, додай ще два п'ятаки, кмітлива панночко, або відійди і пропусти інших. Поспішайте, люди! Ще тільки три місця вільні!

За загородою з запинал товклись міщани, оточуючи тісним колом збите з дошок підвищення, на якому стояла дерев'яна, вкрита килимом клітка. Впустивши бракуючих до комплекту глядачів, рябий застрибнув на поміст, взяв довгу тичку і скинув нею килим. Повіяло падлом і гидким смородом гада. Глядачі забурмотіли і злегка відступили.

— Розумно чините, добрі люди – оголосив рябий. – Не заблизько, бо це небезпечно.

У клітці, явно для нього затісній, лежав скручений у клубок ящер, вкритий темною лускою з дивним малюнком. Коли рябий стукнув у клітку тичкою, гад заборсався, зашкрябав лусками об пруття, витягнув довгу шию і пронизливо засичав, демонструючи гострі, білі, конічні зуби, що сильно контрастували з майже чорною лускою довкола пащі. Глядачі голосно зітхнули. Кудлатий песик, якого тримала на руках жінка, перекупка на вигляд, пронизливо задзявкав.

— Дивіться уважно, добродії – закричав рябий. – І радійте тому, що в наших краях не мешкають подібні створіння! Оце потворний василіск з далекої Зерріканії! Не наближайтесь, не підходьте, бо хоч він і замкнений у клітці, він може самим своїм подихом вас отруїти!

Цирі і Фабіо врешті пропхались через коло глядачів.

— Василіск – продовжував рябий з помосту, спираючись на жердину, нача стражник на алебарду – це найотрутніша світова бестія! Тому що василіск є королем всіх змій! Якби василісків було більше, пропав би світ до краю! На щастя, це дуже рідкісна потвора, бо народжується з яйця, яке зніс півень. А ви самі всі знаєте, людоньки, що не кожен півень несе яйця, а тільки такий негідник, який як квочка другому когутові зад наставляє.

Глядачі хоровим сміхом зреагували на жарт нижче поясу – чи може скоріше заду. Не сміялась тільки Цирі, яка весь час уважно оглядала потвору, що подразнена галасом звивалась, товклася у пруття клітки і напирала на них, даремно силкуючись випростати у тісноті покалічені мембрани крил.

— Яйце, знесене таким когутом – продовжував рябий – слід сто і одному вужові висиджувати! А коли з яйця виклюнеться василіск…

— Це не василіск – заявила Цирі, гризучи бергамотку. Рябий скоса подивився на неї.

— …коли проклюнеться василіск, кажу – продовжував – тоді він з'їсть всіх вужів з гнізда, поглине їх трутизну, але не зазнає від того ніякої шкоди. Сам він так набереться отрутою, що не тільки може вбити зубом, і навіть не дотиком, але й одним подихом! А коли кінний лицар візьме і вдарить василіска списом, то отрута вдарить ратищем вверх, разом і вершника і коня на місці уб'є!

— Це неправдива неправда – голосно сказала Цирі, випльовуючи кісточки.

— Найправдивіша правда! – запротестував рябий. – Уб'є, коня і вершника уб'є!

— Якби ж то!

— Тихше, панночко! – крикнула перекупка з песиком. – Не перешкоджай! Ми хочемо подивуватись і послухати!

— Цирі, припини – шепнув Фабіо, штовхнувши її в бік. Цирі фиркнула на нього, сягнула до кошика за наступною грушкою.

— Перед василіском – рябий підвищив голос серед гомону глядачів – кожен звір негайно втікає, як тільки почує його сичання. Кожен звір, навіть дракон, що я кажу, навіть кокодрил[13], а кокодрил є до неможливості страшним, хто його бачив, той знає. Один тільки звір не боїться василіска, і це є куниця. Куниця, як тільки побачить потвору в пустелі, то чимшвидше біжить до лісу, там відшукує і з'їдає тільки їй відоме зілля. Тоді отрута василіска вже куниці не страшна, і вона може на смерть його загризти…

Цирі пирхнула сміхом і зімітувала губами протяжний, вкрай непристойний звук.

— Гей, мудрагелько! – не втримався рябий.