Час погорди - Сторінка 14

– Якщо тобі не смакує, то виходь! Я не силую слухати, ні на василіска дивитись!

— Це ніякий не василіск.

— Так? А що це, премудра пані?

— Виверна – заявила Цирі, відкинувши огризок грушки і облизуючи пальці. – Звичайна виверна. Молода, хвора, голодна і брудна. Але виверна, і тільки. Старшою мовою: wyyern.

— О, гляньте!— закричав рябий. – Яка розумна і вчена нам трапилась! Закрий рота, бо як тобі…

— Гей – озвався ясноволосий молодик у оксамитовому береті і позбавленому гербу вамсі зброєносця, тримаючи попід руку тендітну і бліду дівчину у абрикосового кольору сукенці. – Ввічливіше, пане звіролове! Не загрожуйте шляхтянці, щоб я вас злегка моїм мечем не покарав. А тим більше, що мені тут шахрайством пахне!

— Яке шахрайство, молодий пане-лицарю? – похлинувся рябий. – Бреше та шма… Я хотів сказати, ця шляхетна панна помиляється! Це василіск!

— Це виверна – повторила Цирі.

— Яка там верна! Василіск! Подивіться тільки, який лютий, як сичить, які кусає клітку! Які має зубиська! Зубиська, скажу, має як…

— Як виверна – скривилась Цирі.

— Якщо ти вже всі розуми поїла – рябий вперся в неї погляд, якого б не посоромився справжній василіск – то наближся! Підійди, щоб він на тебе дихнув! Враз всі побачать, як ляжеш трупом, посинівши від отрути! Ну, підійди!

— Прошу дуже – Цирі шарпнула руку затиснуту Фабіо, і ступила крок вперед.

— Я цього не дозволю! – крикнув ясноволосий зброєносець, покинув свою абрикосову подружку і загородив Цирі дорогу. – Не можна! Занадто ризикуєш, мила дамо!

Цирі, яку ще ніхто так не титулував, злегка почервоніла, поглянула на молодика і затріпотіла віями у спосіб, який багато разів випробувала на писареві Ярре.

— Немає ніякого ризику, шляхетний лицарю – усміхнулась спокусливо вона, всупереч пересторогам Єнніфер, яка надто часто нагадувала їй прислів'я "дай серцю волю – заведе в неволю". – Нічого зі мною не станеться. Той нібито отруйний подих – це брехня.

— Однак я б хотів – молодик поклав долоню на руків'я меча – бути поряд з тобою. Для охорони і захисту… Чи дозволиш?

— Дозволю – Цирі не знала, чому вираз люті на обличчі абрикосової панни дає їй таку велику приємність.

— Це я її охороняю і захищаю! – Фабіо задер голову і виклично подивився на зброєносця. – І я теж з нею піду!

— Панове – Цирі наприндилась і задерла носа. – Більше гідності. Не пхайтеся. Всім вистачить.

Коло глядачів захвилювалось і загуло, коли вона сміливо наблизилась до клітки, відчуваючи подих обох хлопців на карку. Виверна люто засичала і заборсалась, у ніздрі вдарив сморід гаддя. Фабіо голосно ахнув, але Цирі не відступила. Вона підійшла ближче і простягнула руку, майже торкнувшись клітки. Потвора стрибнула на прути, гризучи її зубами. Натовп знову захвилювався, хтось закричав.

— Ну і що? – Цирі обернулась, гордо взявшись в боки. – Померла? Мене отруїв той ніби отруйний монстр? З нього такий василіск, як з мене…

Замовкла, бачачи раптом блідість, що вкрила обличчя зброєносця і Фабіо. Блискавично обернулась і побачила, як два прути клітки розлізлись під натиском розлютованого ящера, вирвались з рами заіржавілі цвяхи.

— Втікайте! – з усіх сил закричала. – Клітка трісла!

Глядачі з криком ринули до виходу. Кілька намагались продертись через плахти, але тільки заплутали в ній себе та інших, попадали, утворюючи клубок, що верещав. Зброєносець схопив Цирі за плече саме в той момент, коли вона намагалась відстрибнути, внаслідок чого обоє заточились, спіткнулись і впали, перекинувши а також і Фабіо. Кудлатий песик перекупки почав гавкати, рябий огидно лаятись, а цілком дезорієнтована абрикосова панна – пронизливо пищати.

Прути клітки виламались з тріском, виверна видерлась на зовні. Рябий зістрибнув з помосту і силкувався стримати її жердиною, але потвора вибила її одним ударом лапи, скрутився і шмагонув його колючим хвостом, перетворивши рябу щоку на криваве місиво. Засичавши і розправивши покалічені крила, виверна сповзла з помосту, рушивши на Цирі, Фабіо і зброєносця, що саме намагались підвестися з землі. Абрикосова панна зомліла і впала пластом навзнак. Цирі згрупувалась для стрибка, але зрозуміла, що не встигне.

Їх врятував кошлатий песик, який вирвався з рук перекупки, перевернутої і замотаної у власні шість спідниць. Тонко дзявкаючи, псина кинулась на потвору. Виверна засичала, підвелась, притисла песика кігтями, метнулась зміїним, неймовірно швидким рухом і вп'яла йому зуби в карк. Песик дико заскавулів.

Зброєносець зірвався на коліна і потягся до боку, але вже не знайшов руків'я, бо Цирі була швидшою. Блискавичним рухом витягла меча з піхов, підскочила в півоберті. Виверна звелася, відірвана голова песека звисала з її зубатої пащеки.

Всі вивчені у Каер Морхені рухи, як здавалось Цирі, виконались самі, майже без її волі і участі. Вона втяла заскочену виверну в черево і одразу закрутилась ухиляючись, а ящер, що рушив на неї, впав на пісок, бухаючи кров'ю. Цирі перестрибнула його, вправно уникаючи хвоста, що бився, впевнено, точно і сильно рубонула потвору в шию, відскочила, мимовільно виконала непотрібне вже ухиляння і одразу повторила ще раз, цього разу розрубуючи поперек. Виверна скрутилась і знерухоміла, тільки зміїний хвіст ще звивався і товкся, сіючи довкола піском.

Цирі швидко запхала зброєносцеві до руки закривавленого меча.

— Не треба боятись! – крикнула до скупченого натовпу і всіх глядачів, що виплутувались з плахти. – Потвору вбито! Цей мужній лицар закатрупив її на смерть…

Раптом відчула тиск у горлі і вирування у шлунку, в її очах потемніло. Щось з страшною силою вдарило її в зад, так, що аж зуби задзвеніли. Помилилась. Тим, що її вдарило, була земля.

— Цирі… — прошепотів Фабіо, що стояв поряд з нею на колінах. – Що це? Боги, ти бліда як труп…

— Шкода – промурмотіла – що ти себе не бачиш.

Люди скупчились довкола. Кілька штурхали тушу виверни палицями і мітлами, декілька обступили рябого, решта віватували на честь героїчного зброєносця, безстрашного драконовбивці, єдиного, хто залишився холоднокровним і запобіг масакрі. Зброєносець приводив до тями абрикосову панну, водночас з легким ошелешенням дивлячись на клинок свого меча, вкритий розмащеними смугами засохлої крові.

— Мій герой… — абрикосова панна очуняла і переплела зброєносцеві пуки на шиї. – Мій рятівник! Мій коханий!

— Фабіо – сказала слабким голосом Цирі, дивлячись на міських стражників, що пропихались через натовп. – Допоможи мені встати і забери мене звідси. Швидко.

— Бідні діти… — товста міщанка у чепці подивилась на них, коли вони крадькома виборсались зі збіговиська. – Ой, дісталось же вам. Ой, якби не цей удатний лицар, ваші б матері виплакали б очі!

— Дізнайтеся, чиїм зброєносцем є цей молодик! – крикнув ремісник у шкіряному фартусі. – Він гідний паса і острогів![14]

— А звіролова до ганебного стовпа! Батогів йому, батогів! Таку потвору до міста, поміж людей…

— Води, зараз! Панна знову зомліла!

— Моя бідна Моя бідна Мушка! – раптом завила перекупка, шаленіючи над тим, що залишилось від кудлатого песика. – Моя нещасна псинка! Людиии! Ловіть ту дівку, ту шельму, яка розізлила дракона! Де вона? Хапайте її! Це не звіролов, то вона в усьому винна!

Міські стражники, за допомогою добровольців, почали пропихатись серед тлуму і роззиратись. Цирі прийшла до тями.

— Фабіо – прошепотіла. – Розділимось Зустрінемось за хвилину в тій вулиці, якою проходили. Іди. А якщо хтось тебе затримає і питатие про мене, то ти мене не знаєш і не знаєш, хто я.

— Але… Цирі…

— Йди!

Стиснула в кулаці амулет Єнніфер і пробурмотіла активуюче закляття. Чари подіяли миттєво, і саме вчасно. Стражники, які вже пропхались в її напрямку, розгублено спинились.

— Що за біда? – здивувався один з них, дивлячись, здавалось, просто на Цирі. – Де вона? Я щойно її бачив…

— Там, там! – крикнув інший, вказуючи у протилежному напрямку.

— Цирі відвернулась і відійшла, дещо злегка ошелешена і ослаблена ударом адреналіну і активізацією амулету. Амулет діяв так, як і повинен був діяти – абсолютно ніхто її не помічав, і ніхто не звертав на неї увагу. Абсолютно ніхто. Внаслідок чого, поки вибралась з натовпу, була незліченну кількість разів штовхнута, потоптана і копнута. Чудом уникла розчавлення скинутою з возу скринею. Їй мало не вибили вилами ока. Закляття, як виявилось, мало свої добрі і злі сторони – і стільки ж переваг, як і вад.

Дія амулету не тривала довго. Цирі не мала достатньо сили, щоб опанувати його і продовжити тривалість закляття. На щастя, чари припинили свою дію у підхожий момент – коли вибралась з натовпу і побачила Фабіо, що чекав на неї на вулиці.

— Ой-йой – сказав хлопець. – Ой-йой, Цирі. Ти тут. Я непокоївся…

— Не треба. Ходімо, швидше. Вже минув полудень, мушу повертатись.

— Ти не зле зарадила собі з тією потворою – хлопець подивився на неї з подивом. – Але ж і швидко рухалась! Де ти цього навчилась?

— Чого? Виверну вбив зброєносець.

— Неправда. Я бачив…

— Ти нічого не бачив! Прошу тебе, Фабіо, ані слова нікому. Нікому. А особливо пані Єнніфер. Ойо-йой, вона б дала мені, якби довідалась…

Замовкла.

— Ті там – вказала позаду себе, в бік ринку – мали рацію. Це я роздратувала виверну… То через мене…

— Це не через тебе – переконано заперечив Фабіо. – Клітка була зогнилою і збитою абияк. Вона могла тріснути кожної миті, за годину, завтра, післязавтра… Краще, щоб це тепер було, бо ти врятувала…

— Зброєносець врятував! – закричала Цирі. – Зброєносець! Вбий це собі у голову, нарешті! Кажу ж тобі, якщо видаш мене, перетворю тебе в… В щось огидне! Я знаю чари! Я зачарую тебе…

— Гай-гайй – почулось з-за їх спин. – Годі вже!

Одна з жінок, що йшли перед ними, мала темне, гладко зачесане волосся, блискучі очі і вузькі губи. Вона носила накинутий на плечі короткий плащ з фіолетовим коміром, оздоблений білячим хутром.

— Чому ти не в школі, адептко? – запитала вона холодним, дзвінким голосом, змірявши Цирі проникливим поглядом.

— Зачекай, Тіссая – сказала друга жінка, молодша, світловолоса і висока, у зеленій, сильно декольтованій сукні. – Я її не знаю. Вона хіба не є…

— Є – обірвала її темноволоса. – Я впевнена, що це одна з твоїх дівчат, Рито. Ти ще всіх не знаєш. Це одна з тих які втекли з Локсії під час розгардіяшу у час зміни квартир.