Час погорди - Сторінка 16

– Як бачиш, я зараз сама. Я порвала з Ларсом. Це вже закінчено. Elaine deireadh, як кажуть ельфи.

— І тому маєш бажання налигатись?

— Крім всього іншого – підтвердила Маргарита Лаукс-Антілле. – Я не приховую, мені сумно. Зрештою, я була з ним чотири роки. Але я мусила з ним порвати. З такого борошна не буває хліба…

— Особливо – пирхнула Тіссая де Вріес, втупившись у золоте вино у келиху, який колисала – що Ларс був жонатий.

— Якраз це – стенула плечима чародійка – я вважаю позбавленим значення. Всі показні чоловіки цікавого для мене віку є жонатими, нема на це ради. Ларс кохав мене, та й мені якийсь час здавалось… Ах, що тут багато казати. Він забагато хотів. Загрожував моїй свободі, а мене тягне на блювоту при самій думці про моногамію. Зрештою, я взяла приклад з тебе, Єнно. Пам'ятаєш ту розмову у Вендерберзі? Коли ти вирішила порвати з тим твоїм відьмаком? Я тобі тоді радила, щоб ти спинилась, казала, що ти не знайдеш кохання на вулиці. Однак ти мала рацію. Кохання коханням, а життя життям. Кохання минає…

— Не слухай її, Єнніфер – холодно промовила Тіссая. – Ти розпалена і повна жалю. Знаєш, чому не йде на бенкет до Аретузи? Бо соромиться показатись там сама, без чоловіка, з яким була пов'язана чотири роки. Через якого їй заздрили. І якого втратила, бо не вміла цінувати його любові.

— Може би так порозмовляти про щось інше? – запропонувала Єнніфер, ніби спокійним, але трохи зміненим голосом. – Цирі, налий нам. Холера, мала ця карафка. Будь ласкава, принеси ще одну.

— Принеси дві – засміялась Маргарита. – У нагороду також дістанеш ковточок і сядеш біля нас, вже не муситимеш дослухатись здалеку. Твоя освіта розпочнеться тут, зараз, перед тим, як потрапиш до мене, до Аретузи.

— Освіта! – Тіссая закотила очі догори. – Боги!

— Тихо, люба майстрине – Маргарита вперла долоню у мокре стегно, вдаючи гнів. – Тепер я ректорка школи! Тобі не вдалось зрізати мене на випускних іспитах!

— Шкодую.

— Я теж, уяви собі. Я мала б тепер приватну практику, як Єнна, і небула б змушена мучитись з адептами, не мусіла б витирати носи плаксійкам, ані наглядати за тими гордячками. Цирі, вислухай мене і завчи. Чародійка завжди діє. Зле чи добре, виявиться пізніше. Але треба діяти, сміливо хапати життя за гриву. Вір мені, малявко, я шкодую виключно за бездіяльністю, нерішучістю, ваганнями. Щодо вчинків і дій, навіть тих, що принесли смуток і жаль, не шкодую. Поглянь на ту поважну пані, яка скромно сидить, робить міни і прискіпливо поправляє все, що може. Це Тіссая де Вріес, архімайстриня, яка виховала десятки чародійок. Вчила їх, що слід діяти. Що бездіяльність…

— Припини, Рито.

— Тіссая права – промовила Єнніфер, все ще дивлячись у кут лазні. – Припини. Знаю, що тобі сумно через Ларса, але не перетворюй це у життєвий урок. Дівина ще має час на уроки цього типу. І не в школі її отримає. Цирі, йди за карафкою.

Цирі встала. Була вже цілком одягненою.

І цілком впевнена.

***** ***

— Що? – заверещала Єнніфер. – Що таке? Як це, поїхала?

— Сказала… — пробурмотів господар, бліднучи і притискуючись спиною до стіни. – Наказала осідлати собі коня…

— І ти її послухав? Замість того, щоб звернутись до нас?

— Пані! Звідки я міг знати? Я був впевнений, що їде з вашого наказу… Мені навіть на думку не спало…

— Клятий дурню!

— Спокійно, Єнніфер – Тіссая приклала руку до чола. – Не піддавайся емоціям. Зараз ніч. Її не випустять за браму.

— Вона наказала – прошепотів господар – відкрити їй чорний хід…

— І її було відкрито?

— Через той з'їзд, пані – господар опустив очі – у місті повно чародіїв… Люди бояться, ніхто не сміє їм стати на дорозі… Як я могла їй відмовити? Вона говорила так само, як ви, пані, тютя в тютю таким самим голосом… І дивилась так само… Ніхто не смів їй навіть у очі поглянути, не те що питання ставити… Була така, як ви… Тютя в тютю… Еаказала подати соіб перо і чорнила… і написала лист.

— Давай!

— Тіссая де Вріес була швидша.

— Пані Єнніфер! — прочитала вголос.

— Вибач мені. Я їду до Гірундуму, бо хочу побачити Геральта. Поки поїду до школи, я хочу його побачити. Вибач мій непослух, але я мушу. Знаю, що ти покараєш мене, але я не хочу шкодувати про безділля і вагання. Якщо я маю шкодувати, то нехай буде за що. Я чародійка. Я хапаю життя за гриву. Повернусь, як тільки буде можливість.

Цирі.

— Це все?

Ще є постскриптум:

Скажи пані Риті, що в школі вона не мусітиме витирати мені носа.

Маргарита Лаукс-Антілле недовірливо покрутила головою. А Єнніфер вилаялась. Корчмар почервонів і відкрив рота. Він чув багато прокльонів, але такого ще ні.

Вітер віяв з суші у напрямку моря. Хмари набігли на місяць, що висів над лісом. Дорога до Гірундума занурилась у темряву. Галоп став занадто небезпечним. Цирі сповільнилась, пішла клусом. Про те, щоб їхати кроком, вона навіть не подумала. Занадто поспішала.

З віддаля було чути буркотіння бурі, що надходила, горизонт, який певний час яснів підсвітами блискавок, які з'являлись з мороку зубатої пили верхівки дерев.

Стримала коня. Була на роздоріжжі – дорога розходилась вилкою, обидва розгалуження виглядали однаково.

Чому Фабіо нічого не сказав про роздоріжжя? А, що там, адже я ніколи ще помиляюсь, я ж завжди знаю, кудою слід йти, чи їхати…

Чому ж я тепер не знаю, на яку дорогу звернути?

Величезне створіння безшелесно проленіло в неї над головою. Цирі відчула, як її серце підскочило до горла. Кінь заіржав, схарапудився і рвонув галопом, обравши праве розгалуження. За мить стримала його.

— Це тільки звичайна сова – видушила, намагаючись заспокоїти себе і верхівця. – Звичайний птах… Немає чого боятись…

Вітер посилився, темні хмари цілком закрили місяць. Але перед нею, на дорозі, у зяючій серед лісу просіці, було світло. Поїхала швидше, пісок бризкав з-під копит.

Швидко мусила затриматись. Перед нею було урвище і море, з якого стирчав чорний конус острова. З місця, в якому вона перебувала, було не видно вогнів Гарстангу, Локсії чи Аретузи. Вона бачила тільки самотню, стрільчасту вежу, яка увінчувала Танедд.

Tor Lara.

Загуркотіло, а миттю пізніше сліпуча стрічка блискавиці з'єднала похмуре небо з верхівкою вежі. Tor Lara зиркнула на неї червоними сліпаками вікон, здавалось, що всередині вежі на секунду запалахкотів вогонь.

Tor Lara… Вежа Чайки… Чому та назва будить у мені такий страх?

Вітер шарпав дерева, гілля зашуміло, Цирі примружила очі, пилюка і листки вдарили її в щоку. Вона завернула коня, що іржав і смикався. Зорієнтувалась. Острів Танедд вказував північ, вона мусила їхати у західному напрямку. Піщаниста дорога пролягала серед мороку виразною білою стрічкою. Пішла в галоп.

Знову загриміла, у світлі блискавиці Цирі раптом побачила вершників. Темні, невиразні, рухливі тіні по обидві сторони дороги. Почула окрик.

— Gar'ean!

Не роздумуючи поквапила коня, стягнула повіддя, повернула і пішла в галоп. За нею крик, вист, іржання, стукіт копит.

— Gar'ean! Dh'oine!

Галоп, стукіт копит, рух повітря. Темрява, у якій мигають білі стовбури придорожніх беріз. Грім. Блискавиця, у її світлі двоє кінних пробують перекрити їй дорогу. Один протягає руку, хоче вхопити віжки. Має причеплений до шапки більчачий хвіст. Цирі вдарила коня п'ятами, притислась до кінської шиї, пронісшись поряд. За нею крик, свист, гуркіт грому. Блискавиця.

— Spar'le, Yaeyinn!

У чвал, у чвал! Швидше, коню! Грім. Блискавиця. Розгалуження доріг. Наліво! Я ніколи не помиляюсь! Знову роздоріжжя. Направо! У чвал, коню! Швидше, швидше!

Дорога біжить догори, під копитами пісок, кінь, хоч його і квапить, сповільнюється…

На вершині пагорба обернулась. Наступна блискавка освітила дорогу. Цілком порожню. Нашорошила вуха, але вона чула виключно вітер листя, що шуміло. Загриміло.

Тут немає нікого. Білки… Це тільки спогад з Каедвену. Троянда з Шаерраведду… Все це мені тільки здається. Тут немає живої душі, ніхто мене не переслідує…

В неї вдарив вітер. Вітер дме з суші, подумала, а я відчуваю його на правій щоці

Я заблукала.

Блискавиця. У її світлі поблискує поверхня моря, на її тлі чорний конус острова танедд. І Tor Lara. Вежа Чайки. Вежа, яка притягує, як магніт… Але я не хочу до тої вежі. Я їду до Гірундуму. Бо мушу побачити Геральта.

Знову блиснуло.

Поміж нею і урвищем став чорний кінь. А на ньому сидів лицар у шоломі, оздобленому крилами хижого птаха. Раптом крила залопотіли, птах зірвався у політ…

Цинтра!

Паралізуючий страх. До болю затиснуті на ремені віжок руки. Блискавиця. Чорний лицар спинив коня. На місті обличчя має маску упиря. Лопотять крила…

Кінь пішов у галоп без спонукань. Темрява, освітлена блискавицями. Ліс закінчився. Під копитами плюскіт, в'язкість багна. За нею шум крил хижого птаха. Щораз ближче… Ближче…

Шалений галоп, очі сльозяться від поту. Блискавиці розтинають небо, у їх світлі Цирі бачить вільхи і верби по обидві боки дороги. Але це не є дерева. Це слуги Короля Вільх. Слуги Чорного лицаря, який галопує за нею, а крила хижого птаха шумлять на його шоломі. Незграбні потвори по обидва боки дороги витягають до неї гундзлюваті руки, дико сміються, роззявляють чорні пащеки дупел. Цирі лягає на кінську шию. Гілля свистять, шмагають, чіпляють її вбрання. Покручені стовбури тріщать, дупла ляскають, заходяться глузливим сміхом…

Левенятко з Цинтри! Дитя Старшої Крові!

Чорний лицар є вже за нею. Цирі відчуває його руку, що намагалась вхопити її за волосся на шиї. Кінь, якого підганяє криком, рветься вперед, різким стрибком бере невидиму перешкоду, з тріском ламає очерет, спотикається…

Потягнула віжки, перехилилась у сідлі, обернула коня, що іржав. Дико крикнула, несамовито. Вихопила меча з піхов, закрутила ним над головою. Це вже не Цинтра! Я вже не дитина! Я вже не беззахисна! Не дозволю..

— Не дозволю! Ти вже більше мене не торкнешся! Не торкнешся мене вже ніколи! Кінь з плюсканням і хлюпанням зайшов у воду, яка доходила йому до черева. Цирі нахилилась, крикнула, вдарила верхівця п'ятами, виїхала на греблю. Стави, подумала. Фабіо казав про рибні ставки. Це Гірундум. Знайшла. Я ніколи не блукаю…

Блискавиця. За нею гребля, далі чорна стіна лісу, яка вгризалась у небо як пила. І більше ніколи. Тишу переривав тільки повів вітру.