Час погорди - Сторінка 30

Підвела голову, чуючи його кроки. Мала мокрі від сліз щоки.

— Ген Гедимдейт мертвий – промовила тремтячим голосом. – Я нічого не могла зробити… Чому мене так пізно покликали? Сабріна вдарила мене. Вдарила в обличчя. Чому? Що тут сталось?

— Чи ти бачила Єнніфер?

— Ні, не бачила. Залиш мене. Я хочу бути сама.

— Покажи мені найкоротшу дорогу до Ґарстангу. Прошу.

*******

Вище Аретузи були три закручені тераси, далі підніжжя гори ставало урвистим і недоступним. Над урвищем підносилвся Ґарстанг. У основі палацу були темниі, одноманітно гладкі, приліплені до скель кам'яні блоки. Тільки вищі поверхи виблискували мармуром і вітражами вікон, золотавіла на сонці бляха куполів.

Брукована дорога, що вела до Ґарстангу й далі, на верх, вилась довкола гори як вуж. Однак була ще одна дорога, коротша – сходи сполучали тераси, тож під Ґарстангом зникали у чорній пащі тунелю. Саме ці сходи вказала відьмакові Марті Содергрен.

Балюстрада сходів була прикрашена статуями фавнів і німф. Статуї справляли враження живих. Ворушились. Медальйон відьмака почав сильно здригатись.

Він протер очі. Вдаваний рух статуй полягав у тому, що їх обриси мінились. Гладкий камінь змінився у пористу, безформеннну масу, зжерту вітром і сіллю. І одразу після того знову все відновилось.

Знав, що це значить. Ілюзія, що маскувала Танендд, хиталась, зникала. Місток теж був частково ілюзорним. Через діравий, немов решето, камуфляж прозирало провалля і водоспад, що гув на її дні.

Темних плит, що вказували безпечну дорогу, не було. Він поволі пройшов через місток, зважаючи на кожен крок, проклинаючи в душі втрату часу. Коли він вже був на другому боці провалля, то почув кроки людини, що бігла.

Одразу його впізнав. Зверху, зі сходів, збігав Доррегарай, чародій на службі короля Етайна з Цідарісу. Пам'ятав слова Філіппи Ейльхарт. Чародіїв, які репрезентували нейтральних королів, запрошено до Ґарстангу як спостерігачів. Але Доррегарай гнав по сходах у темпі, який сповіщав, що запрошення раптом відкликано.

— Доррегараю!

— Геральт? – ахнув чародій. – Що ти тут робиш? Не стій, втікай! Швидко вних, до Аретузи!

— Що сталось?

— Зрада!

— Що?

Доррегарай раптом здригнувся і дивно закашлявся, а одразу по тому похитнувся і впав просто на відьмака. Поки Геральт вхопив його, встиг побачити древко сіроперої стріли, що стирчала йому зі спини. Він похитнувся з чародієм у обіймах, і це врятувало йому життя, бо друга ідентична стріла, замість того, щоб перебити йому горло, вдарилась в обличчя кам'яного фавна, що зверхньо усміхався, позбавивши його носа і частину щоки. Відьмак відпустив Доррегарая і пірнув за балюстраду сходів. Чародій звалився на нього.

Стрільців було двоє, і обидва мали на шапках більчині хвости. Один зостався на верху схолів, напинаючи лук, інший витяг меч з піхов і побіг вниз, перестрибуючи декілька сходинок. Геральт скинув з себе Доррегарая, звівся на ноги, видобуваючи меча. Стріла заспівала, відьмак обірвав спів, відбиваючи вістря швидким ударом клинка. Інший ельф був вже поряд, але побачивши відбивання стріли, на мить завагався. Але тільки на мить. Він рушив на відьмака, закрутивши мечем ріжучий рух. Геральт коротко парирував, навскіс, так, щоб клинок ельфа ковзнув його вістрям. Ельф втратив рівновагу, відьмак плавно повернувся і втяв його у бік шиї, під вухо. Тільки раз. Вистачило.

Стрілець на горі сходів знову напнув лук, але не зумів спустити тятиву. Геральт побачив блиск, ельф скрикнув, розкинув руки і впав вниз, котячись сходами. Куртка на його спині палала.

Сходами збігав наступний чародій. Побачивши відьмака, затримався, підняв руку. Геральт не витрачав часу на пояснення, пластом впав на землю, а вогнення блискавиця з сичанням пролетіла над ним, розбивши на дрібний пил статую фавна.

— Припини! – закричав. – Це я, відьмак.

— Трясця – видушив чародій, підбігаючи. Геральт не пригадував його собі з бенкету. – Я прийняв тебе за одного з цих ельфійських бандитів… що з Доррегараєм? Живий?

— Ніби так…

— Швидко, на інший бік мосту.

Перетягли Доррегарая, щасливо, бо у поспіху не звертали уваги на ілюзію, що хвилювалась і зникала. Ніхто їх не переслідував, але попри це чародій витягнув руку, покричав закяття і гаступна блискавиця розвалила міст. Каміння загуркотіло по стінах провалля.

— Це повинно їх затримати – сказав. Відьмак витер крок, що текла з рота Доррегарая.

— У нього пробита легеня. Ти можеш йому допомогти?

— Я можу – сказала Марті Содергрен, насилу спинаючись по сходах з боку Аретузи, від тунелю. – Що тут робиться, Кардуїне? Хто його підстрелив?

— Scoia'tael – чародій витер чоло рукавом. – У Ґарстанзі триває бій. Проклята банда, одні кращі за інших! Філіппа вночі заковує Вільгефортца у кайдани, а Вільгефортц і Франческа Фіндабайр привели на острів Білок! А Тіссая де Вріес… Холера ясна, ця наробила замішання!

— Кажи зрозуміліше, Кардуїне!

— Не буду витрачати часу на здогадки! Утікаю до Локсії, звідти одразу телепортуюсь до Ковіру. А ті там, у Ґарстангу, нехай собі один одного ріжуть! Це вже не має жодного значення! Є війна! Вся ця бійня викликана Філіппою, щоб розпочати війну з Нільфгаардом! Меве з Лірії і Демавенд з Аердіну спровокували Нільфгаард! Ви це розумієте?

— Ні – промовив Геральт. – І взагалі не хочемо розуміти. Де Єнніфер?

— Припиніть! – закричала Марті Содергрен, що нахилилась над Доррегараєм. – Допоможть мені! Притримайте його! Я не можу витягнути стріли!

Вони допомогли їй. Доррегарай стогнав і тремтів, сходи теж тремтіли. Геральт спершу думав, що це магія лікуючих заклять Марті. Але це був Ґарстанг. Раптом вибухли вітражі, у вікнах палацу замиготів вигонь, заклубочився дим.

— Вони ще б'ються – скреготнув зубами Кардуїн. – Там гаряче, закляття на заклятті…

— Закляття? У Ґарстанзі? Там же є анти магічна аура!

— Це діло рук Тіссаї. Вона раптом вирішила, на чий бік пристати. Зняла блокаду, ліквідувала ауру і нейтралізувала двимерит. Тоді всі вчепились один одному за горло! Вільгефортц і Терранова з одного боку, Філіппа і Сабріна з іншого боку… Колони пукли і склепіння завалилось… А Франческа відкрила входи до піземель, звідти раптом вискочили ті ельфійські дияволи…Ми кричали, що є нейтральними. Але Вільгефортц тільки засміявся… Поки ми спромоглися збудувати заслін, Дрітгельм дістав стрілу в око, Реєнна втикали, як їжака… Я не чекав подальшого розвитку подій. Марті, довго ще? Ми мусимо забиратись звідси!

— Доррегарай не зможе йти — цілителька витерла закривавлені руки в білу бальну сукню. – Телепортуй нас, Кардуїне.

— Звідси? Ти певно здуріла. Занадто близько Tor Lara. Портал Larа еманує і викривлює кожен телепорт. Звідти не можна телепортуватись!

— Він не може йти! Я мушу залишитись з ним…

— То залишайся! – Кардуїн встав. – І добре собі бався! Мені життя любе! Я повертаюсь до Ковіру! Ковір нейтральний!

— Чудово – відьмак сплюнув, дивлячись на зникаючого у тунелі чародія. – Товариськість і солідарність! Але і я не можу з тобою зостатись, Марті. Я мушу йти до Ґарстангу. Твій нетральний друзяка зруйнував міст. Є інша дорога?

Марті Содергрен шмигнула носом. Потім підвела голову і ствердно кивнула.

*******

Він вже був під муром Ґарстангу, коли йому на голову впала Кейра Метц.

Вказана цілителькою дорога вела через висячі сади, сполучені серпантином сходів. Сходи були густо порослі плющем і жимолостю, бур'яни утруднювали підйом, але давали сховок. Йому вдалося дістатись під саму стіну палацу непоміченим. Коли він шукав входу, на нього впала Кейра, і обоє впали у кущі терену.

— Я вибила собі зуба – похмуро ствердила чародійка, злегка шепелявлячи. Вона була розпатланою, брудною, вкрита тиньком і сажею, на щоці мала великий синець.

— І напевно злмала ногу – додала, плюючи кров'ю. – Це ти, відьмаче? Я впала на тебе? Яким чудом?

— Теж цим цікавлюсь.

— Терранова викинув мене у вікно.

— Ти можеш встати?

— Ні, не можу.

— Хочу дістатись всередину. Не поміченим. Як?

— Чи всі відьмаки – Кейра знову сплюнула, застогнала, намагаючись звестись на лікті – є вар'ятами? У Ґарстанзі триває бій! Там відбувається таке, що аж штукатурка падає зі стін! Шукаєш ґудза?

— Ні. Я шукаю Єнніфер.

— Ха! – Кейра припинила силуватись, вляглась навзнак. – Я б хотіла, щоб і мене хтось так кохав. Візьми мене на руки.

— Може іншого разу. Я трохи поспішаю.

— Візьми мене на руки, кажу! Вкажу тобі дорогу до Ґарстангу. Я мушу дістати того сучого сина Терранову. Ну, на що чекаєш? Сам не знайдеш входу, а якщо навіть це зможеш, то тебе прикінчать ті курви-ельфи… Я не можу ходити, але ще здатна накласти пару заклять. Якщо хтось стане нам на дорозі, пошкодує.

Коли він підняв її, закричала.

— Перепрошую.

— Не бери в голову – вона обплела йому шию руками. – Ця та нога. Ти все ще пахнеш її парфумами, знаєш? Ні, не туди. Повернись назад і йди вверх. Є другий вхід, з боку Tor Lara. Може там немає ельфів… Аййй! Обережно, бляха!

— Прошу вибачення. Звідки тут взялись Scoia'tael?

— Були в підземеллях. Танедд порожній як шкаралупа, там є велика печера, у яку можна заплисти кораблем, якщо знати куди. Хтось їм видав куди… Аййй!

Обережно! Не тряси мене!

— Вибач. Тобто Білки приплили морем? Коли?

— Чорт зна коли. Може вчора, може тиждень тому? Ми готувались на Вільгефортца, а Вільгефортц на нас. Вільгефортц, Франческа, Терранова і Феркарт… Незле нас намахали. Філіппа думала, що їм йшлося про повільне поглинання влади у Капітулі, про здійснення впливу на королів… А вони мали намір прикінчити нас під час з'їзду… Геральте, я цього не витримаю.. Нога… Поклади мене на мить. Аййй!

— Кейро, це відкритий перелом.

— Заткнись і слухай. Бо тут йдеться про твою Єнніфер. Ми увійшли до Ґарстангу, до зали нарад. Там є анти магічна блокада, але це не дія двимериту, ми почувались у безпеці. Почалась сварка. Тіссая і ті нейтрали верещади на нас, ми верещали на них. А Вільгефортц мовчав і усміхався…

*******

— Я повторюю, Вільгефортц зрадник! Знюхався з Емгирем з Нільфгаарду, втягнув до змови інших! Порушив Закон, зрадив нас і королів…

— Спокійніше, Філіппо.