Час погорди - Сторінка 32

Вона була швидшою і втекла б без зусиль, як би не те, що коридор закінчився віконним отвором.

Вона визирнула. Вздовж муру біг кам'яний виступ, шириною може у дві п'яді[24]. Цирі перекинула ноги через парапет і вилізла. Відсунулась від вікна, притиснувшись спиною до стіни. У далині блищало море.

З вікна перехилився ельф. У нього було світле волосся і зелені очі, на шиї швокова хустка. Цирі швидко відсунулась, рухаючись до іншого вікна. Але у друге визирав чоловік у чорному одязі. Той мав темні і паскудні очі, а на щоці червону пляму.

— Я тебе маю, дівко!

Подивилась вниз. Під собою, дуже далеко, бачила подвір'я. А над подвір'ям, на якихось десять стіп[25] нижче виступу, на якому вона стояла, був місток, що сполучав дві галереї. Тільки це не був місток. Це були рештки містка. Вузька кам'яна кладка з рештками зруйнованої балюстради.

— На що ви чекаєте? – крикнув той зі шрамом. – Вилазьте і зловіть її!

Світловолосий ельф обережно вийшов на виступ, притиснувшись спиною до стіни. Він простягнув руку. Був близько.

Цирі ковтнула слину. Кам'яна кладка, що залишилась від мосту, не була вужчою, аніж гойдалки у Каер Морхені, а вона десятки разів стрибала на маятники, уміла амортизувати стрибок і утримувати рівновагу. Але відьмацьку гойдалку відділяло від землі чотири стопи, а під кам'яною кладкою зяяло провалля таке глибоке, що плити подвір'я здавались меншими від долоні.

Вона стрибнула, приземлилась, захиталась, втратила рівновагу, схопившись за зруйновану балюстраду. Впевненими кроками досягла галереї. Не змогла стриматись – обернулась і показала переслідувачам зігнутий лікоть, жест, якого її навчив червонолюд Ярпен Зігрін. Чоловік зі шрамом голосно вилаявся.

— Стрибай! – крикнув він до світловолосого ельфа, що стояв на виступі. – Стрибай за нею!

— Напевно ти здурів, Ріенсе – холодно сказав ельф. – Стрибай сам, якщо хочеш.

***

Щастя, як це зазвичай буває, не сприяло, не супроводжувало її довго. Коли збігла з галереї і прослизнула за стіну, у кущі терену, її схопили. Її схопив і утримував у несамовито сильному захваті низький, злегка огрядний чоловік з опухлим носом і розсіченою губою.

— Ти моя – засичав. – Ти моя, лялечко!

Цирі шарпнулась і завила, бо затиснені на її руках долоні вразили її раптом корчем паралізуючого болю. Чоловік зареготав.

— Не шарпайся, сіра пташко, бо я підпалю тобі пера. Дозволь, хай я подивлюсь. Нехай я погляну на курчатко, яке аж стільки вартує для Емгира вар Емрейса, імператора Нільфгаарду. І для Вільгефортца.

Цирі припинила вириватись. Низький чоловік облизав покалічену губу.

— Цікаво – засичав знову, нахиляючись до неї. – Ти ніби така цінна, а я, уяви, не дав би за тебе навіть ламаного шеляга. Яка ж оманлива зовнішність. Ха! Моє золотце! А якби Емгирові тебе подарував не Вільгефортц, не Ріенс, не той красень у крилатому шоломі, але старий Террангова? Чи Емгир був би ласкавим до старого Терранови? Що на це скажеш, ворожко? Ти ж вмієш ворожити!

Його подих був нестерпним. Цирі відвернула голову, кривлячись. Він це зле зрозумів.

— Не клацай на мене дзьобком, курчатко! Я не лякаюсь курчаток. А можу я повинен? Що, фальшива ворожбитко? Підставна пророчице? Чи я повинен лякатись курчат?

— Повинен – прошепотіла Цирі, відчувши, що у неї закрутилась голова і її раптом огорнув холод.

Терранова засміявся, відкинувши голову назад. Сміх змінився у рик болю. Велика сіра сова безшелесно злетіла з верху і вп'ялась йому кігтями в очі. Чародій відпустив Цирі, різким рухом скинув з себе сову, а одразу після цього впав на коліна і вхопився за обличчя. Споміж пальців цібеніла кров. Цирі вереснула, відсторонилась. Терранова прибрав від обличчя скривавлені вкриті кров'ю і слизом руки, диким, різким голосом почав проказувати закляття. Не зміг. За йрго спиною з'явилась невиразна постать, відьмачий клинок завив у повітрі і перетяв йому шию одразу під потилицею.

*******

— Геральте!

— Цирі.

— Не час на ніжності – промовила з верхівки стіни сова, перетворившись на темноволосу жінку. – Втікайте! Сюди біжать Білки!

Цирі визволилась з рук Геральта, подивилась зі здивуванням. Жінка, що сиділа на вершині стіни, виглядала огидно. Була обсмаленою, обшарпаною і вимащеною попелом і кров'ю.

— Ти мала потворо – промовила жінка-сова, дивлячись на неї зверху. – За те твоє невчасне провіщення я повинна тебе… Але я дещо обіцяла твоєму відьмакові, а я завжди дотримуюсь слова. Я не могла дати тобі Ріенса, Геральте. Навзамін я даю тобі її. Живою. Втікайте!

*******

Кагир Мавр Диффин аеп Кеаллах був розлюченим. Дівчину, яку було наказано йому схопити, він бачив тільки мить, але поки зумів що-небудь зробити, трахані чарівники розв'язали у Ґарстанзі ціле пекло, що унеможливило виконання будь-яких наказів. Кагир втратив орієнтацію серед диму і пожежі, наосліп кружляв кімнатами, бігав сходами і галереями, проклинаючи Вільгефортца, Ріенса, себе і цілий світ.

Від зустрічного ельфа довідався, що дівчину помічено поза палацом, коли вона втікала дорогою до Аретузи. І тоді щастя усміхнулося Кагирові. Scoia'tael знайшли у стайні осідланого коня.

******

— Побігли вперед, Цирі. Це близько. Я їх затримаю, а ти біжи. Біжи, скільки сил! Як на Мордовні

— Ти теж хочеш залишити мене самою?

— Я буду поруч з тобою. Але не озирайся!

— Дай мені мого меча, Геральте.

Поглянув на неї. Цирі мимоволі відступила. Таких очей вона не бачила в нього ще ніколи.

— Матимеш меча, можливо будеш змушеною убивати. Зумієш?

— Не знаю. Дай мені меча.

— Біжи. І не озирайся за собою.

******

На дорозі застукотіли копита. Цирі озирнулась. І завмерла, паралізована страхом.

Її наздоганяв чорний лицар у оздобленому крилами хижого птаха шоломі. Крила шуміли, розвивався чорний плащ. Підкови кресали іскри на бруку дороги.

Вона була не в змозі ворухнутись.

Чорний кінь перебрався через придорожні кущі, лицар голосно крикнув. У цьому крикові була Цинтра. У ньому була ніч, різанина, кров і згарище. Цирі подолала зціплення страхом і кинулась бігти. З розбігу перестрибнула живопліт, впавши на маленьке подвір'я з басейном і фонтаном. З подвір'я не було виходу, довкола були стіни, високі і гладенькі. Кінь хропів вже за її спиною. Вона оступилась, спіткнулась і впала, потрапивши спиною на тверду, непоступливу стіну. Вона була в пастці.

Хижий птах залопотів крилами, зриваючись у політ. Чорний лицар зупинив коня, перестрибнув живопліт, що відгороджував його від дівчини. Копита задубоніли плитами покриття, кінь послизнувся, поїхав, сівши на задницю. Лицар захитався у сідлі, перехилився. Кінь зірвався, а лицар впав, луснувши латами у камінь. Однак одразу підвівся після цього, швидко оточивши втиснуту у куток Цирі.

— Не торкайся мене! – крикнула, витягаючи меча. – Ти ніколи вже не торкнешся мене!

Лицар поволі наблизився, височіючи над нею як величезна чорна вежа. Крила на його шоломі хвилювались і шелестіли.

— Ти вже не втечеш від мене, Левенятко з Цинтри – у шпарі шолому пломеніли безжальні очі. – Не цього разу. Цього разу ти вже не маєш куди втікати, шалена панно.

— Не торкайся мене – повторила голосом здушеним гнівом, приперта спиною до кам'яної стіни.

— Мушу. Я виконую накази.

Коли він витягнув до неї руку, страх раптом відступив, на його місці з'явився дикий гнів. Скута, застиглі від страху м'язи спрацювали як пружини, всі вивчені у Каер Морхені рухи виконались самі, гладко і без проблем. Цирі стрибнула, лицар рушив на неї, але не був готовий до піруету, яким без зусиль вивільнулась з-за досяжності його рук. Меч завив і вдарив, несхибно влучивши між бляхами панцира. Лицар захитався, впав на одне коліно, з-під наплічника порснула ясно-червона цівка крові. Люто заверещавши, Цирі знову обійшла його піруетом, знову вдарила, цього разу просто у горщик шолому, обваливши лицаря на друге коліно. Лють і шал цілком засліпили її, не бачила вже нічого крім ненависних крил. Посипались чорні пера, одне крило впало, друге обвисло на закривавлений наплічник. Лицар, що все ще даремно намагався підвестись з колін, спробував схопити клинок меча хватом броньованої рукавиці, болісно простогнав, коли відьмацьке вістря розсікло кільця кольчуги і долоню. Під наступним ударом впав шолом, Цирі відскочила, щоб набрати оберту до останнього, вбивчого удару.

Не вдарила.

Не було чорного шолому, не було крил хижого птаха, шум яких переслідував її у нічних кошмарах. Вже не було чорного лицаря з Цинтри. Був блідий, темноволосий юнак з ошелешеними блакитними очима і викривленими в гримасі страху вустами, який стояв на колінах у калюжі крові. Чорний лицар з Цинтри впав від ударів її меча, припинив існувати, з викликаючих страх крил зостались порубані пера. Нажаханий, скулений, спливаючий кров'ю молодик був ніким. Вона не знала його, ніколи його не бачила. Він не цікавив її. Вона не боялась його, не ненавиділа. І не хотіла убивати.

Вона кинула меча на підлогу.

Повернулась, чуючи крики Scoia'tael, що надбігали з боку Ґарстангу. Вона зрозуміла, що за мить вони оточать її на подвір'ю. Зрозуміла, що наздоженуть її на дорозі. Мусіла бути швидшою від них. Підбігла до карого коня, що стукав підковами плитами покриття, криком погнала його в галоп, на бігу застрибуючи у сідло.

*******

— Залиште мене – простогнав Кагир Мавр Диффин аеп Кеаллах, відпихаючи здоровою рукою ельфів, що піднімали його. – Нічого зі мною немає! Це легка рана… наздоженіть її. Наздоженіть дівчину…

Один з ельфів крикнув, на обличчя Кагира порснула кров. Інший Scoia'tael поточився і звалився на коліна, обома руками впиваючись у розпороте черево. Інші відскочили, розбіглись подвір'ям, виблискуючи мечами. Їх атакувала біловолосе чудовисько. Стрибнуло на них зі стіни. З висоти, з якої було неможливо зістрибнути, не зламавши ніг. Але біловолоса потвора зуміла це. І почала вбивати.

Scoia'tael бились люто. Мали перевагу. Але не мали жодних шансів. На ошелешених від жаху очах Кагира здійснювалась різанина. Сіроволоса дівчина, яка за мить до того його поранила, була швидкою, була невірогідно спритною, була як кітка, що боронить кошенят. Але біловолосий монстр, який впав між Scoia'tael, був як зерріканський тигр. Сіроволоса панна з Цинтри, яка з невідомих причин не вбила його, справляла враження ошалілої.