Червоне листя (збірка) - Сторінка 24

Білий заходить до моєї хати, і я не можу його не впустити. Коли білий захоче зайти в мій дім, у мене вже нема дому, я не можу його не впустити. Але й він не може мене вигнати. Не може.

Ділсі й далі лежала хвора в своїй халупі, а батько заборонив Джезесові приходити до нас. Ділсі все хворіла.— Дуже довго хворіла. Якось після вечері ми сиділи в бібліотеці.

— Ненсі ще не скінчила роботи? — спитала мати.— Як на мене, то вже давно можна було помити посуд.

— Хай Квентін гляне,—сказав батько.—Піди, Квентіне, глянь, чи Ненсі все вже зробила. Скажи їй, що вона може йти додому.

Я подався до кухні. Ненсі скінчила роботу. Посуд був складений, у плиті вичахло. Ненсі сиділа на стільці біля холодної плити. Вона глянула на мене.

— Мама питає, чи ти вже все зробила,— сказав я.

— Так,—відповіла Ненсі, дивлячись на мене.— Зробила.— Вона й далі дивилася на мене.

— Що сталося? — спитав я.— Що сталося?

— Я тільки негритянка,— мовила Ненсі.— А хіба я цьому винна?

Вона сиділа в своєму матроському брилі на стільці біля холодної плити й дивилася на мене. Я вернувся до бібліотеки. Холодна плита й порожнеча на кухні справляє дивне враження, коли ти звик, що там завжди тепло, весело і всі щось роблять. А тут у плиті вичахло, посуд складений, і ніхто в такий час не хоче їсти.

— Ну що, попоралась вона? — спитала мати.

— Попоралась,— відповів я.

— Що ж вона робить?

— Нічого. Все зроблене.

— Я сам піду глянути,— сказав батько.

— Може, вона чекає, щоб прийшов Джезес і забрав її додому,— сказала Кедді.

— Джезеса нема,— сказав я.

Ненсі розповідала, що одного разу вранці прокинулась, а Джезеса нема. "Кинув мене,— сказала Ненсі.— Мабуть, подався в Мемфіс. Може, ховається від поліції".

— Ну й щасливої йому дороги,— сказав батько.— Добре, якби він там і лишився.

— Ненсі боїться темряви,— сказав Джейсон. •

— Ти також боїшся,— сказала Кедді.

— А от і ні,— сказав Джейсон.

— Боягуз,— сказала Кедді.

— А от і ні,— сказав Джейсон.

— Цить, Кендейсі,— сказала мати. Зайшов батько.

— Я проведу Ненсі вуличкою,— сказав він,— Вона каже, що Джезес вернувся.

— Вона бачила його? — спитала мати.

— Ні, але якийсь негр переказав їй, що він у місті. Я не забарюся.

— І ти через Ненсі лишиш мене саму? — сказала мати.— її безпека тобі дорожча, ніж моя?

— Я не забарюся,— сказав батько.

— Ти кинеш без захисту своїх дітей, коли десь поблизу вештається той негр?

— Я також піду,— сказала Кедді.— Можна, тату?

— Нащо йому здалися діти, якби він навіть добрався до них? — сказав батько.

— І я піду,— сказав Джейсон.

— Джейсоне! — сказала мати.

З її тону чути було, що вона звертається до батька. Наче вона хотіла сказати: батько цілий день шукає, чим би їй найдужче дошкулити, і вона була певна, що він нарешті щось придумає. Я принишк, бо ми з батьком добре знали: якщо мати зараз зверне на мене увагу, то захоче, щоб батько звелів мені лишитися з нею. Тому батько навіть не дивився в мій бік. Я був найстарший, мав дев'ять років, Кедді мала сім, а Джейсон — п'ять.

— Пусте, ми не забаримося.

Ненсі вже була готова. Ми звернули у вуличку.

— Джезес до мене завжди добре ставився,— сказала Ненсі.— Коли, бувало, заробить два долари, то неодмінно віддасть один мені.

Ми йшли вуличкою.

— Мені аби тільки минути вуличку, а далі вже нічого,— сказала Ненсі.

На вуличці завжди було темно.

— Отут Джейсон злякався на день усіх святих,— сказала Кедді.

— А от і не злякався,— сказав Джейсон.

— А Рейчел не може на нього вплинути? — сказав батько.

Тітка Рейчел була зовсім стара. Вона жила сама в халупі неподалік від Ненсі і вже навіть не працювала. Біла, як молоко, вона цілими днями сиділа на порозі й курила люльку. Казали, ніби вона Джезесо-ва мати. Часом Рейчел не заперечувала цього, а часом заявляла, що Джезес їй навіть не родич.

— Ні, ти злякався,—сказала Кедді.—Ти боягузливіший за Фроні. Боягузливіший за якогось там негра.

— Він нікого не хоче слухати,— сказала Ненсі.— Каже, що я збудила в ньому диявола, і тепер він мусить його заспокоїти, іншої ради немає.

— Ну годі, він же десь подався,—сказав батько.— Тепер тобі нічого боятися. Аби тільки ти не лигалася з білими.

— Як це не лигалася з білими? — спитала Кедді.— Як це не лигалася?

— Нікуди він не подався,— сказала Ненсі.— Я відчуваю, що він тут. Відчуваю, що він десь причаївся на цій вуличці і чує нашу розмову, кожне слово. Я не бачила його, а як побачу, то вже востаннє, з бритвою в зубах. Він її носить на шворці під сорочкою на спині. І навіть не здивуюся, як побачу.

— Я не злякався,— сказав Джейсон.

— Якби ти була шанувалася, то до цього б не дійшло,— сказав батько.— Але тепер уже однаково. Джезес, мабуть, уже в Сент-Луїсі, знайшов собі іншу жінку й давно забув про тебе.

— Коли так, то краще, щоб я про це не знала,— сказала Ненсі.—А то я йому не подарую! Хай тільки спробує обняти її, я йому руки відрубаю, голову відріжу, а їй розпорю живіт, я...

— Цить! — сказав батько.

— Чий живіт, Ненсі? — спитала Кедді.

— Я ие злякався,— сказав Джейсон,— Я можу сам перейти цю вуличку.

— Аякже, перейдеш! — сказала Кедді.—Без нас ти б сюди й носа не поткнув.

II

Ділсі й далі хворіла, і ми щовечора проводили Ненсі, аж поки мати не витерпіла.

— Доки це буде? — сказала вона.— Лишаєш мене саму в такому великому будинку, щоб провести додому негритянку, бо вона, бач, боїться!

Ми поклали для Ненсі в кухні сінник. І якось уночі прокинулись від дивного звуку. З темряви під сходами долинав чи то спів, чи плач. У материній кімнаті горіло світло, і ми почули, як батько вийшов у хол, тоді рушив до бічних сходів. Ми з Кедді також вийшли в хол. Підлога там була холодна, нам аж ноги почало судомити, поки ми дослухалися до того звуку. То був наче спів, а наче й не спів, як часто в негрів.

Потім він стих, ми почули, що батько спускається бічними сходами, і теж підійшли до поруччя. Звук почувся знов, неголосний, уже з самих сходів, і ми побачили десь посеред них проти стіни очі Ненсі. Вони світилися, ніби в кішки, немов біля стіни причаїлася величезна кішка й дивилася на нас. Коли ми спустилися до Ненсі, вона знов замовкла. Ми стояли з нею, аж поки батько вийшов з кухні з пістолетом у руці. Потім він ще раз вернувся в кухню, вже з Ненсі, і вони взяли звідти її сінник.

Ми розіслали сінник у своїй кімнаті. А коли в матері погасло світло, знов побачили очі Ненсі.

— Ненсі! — пошепки покликала Кедді.— Ти спиш, Ненсі?

Ненсі щось шепнула у відповідь, я не дочув, що саме. Шепіт долинув десь із темряви, невідомо звідки, наче виник сам собою, а Ненсі там зовсім і не було; а її очі я бачив тому, що ще на сходах вони відбилися в моїх зіницях, як, буває, подивишся на сонце, а тоді зажмуришся і однаково бачиш ясну цятку, хоч повіки й заплющені.

— Господи,— зітхнула Ненсі.— Господи.

— То був Джезес? — спитала Кедді.— Він хотів залізти до кухні?

— Господи,— сказала Ненсі. Так протягло: "Гос-с-с-с-споди", поки звук не згас, як гасне сірник або свічка.

— Ти нас бачиш, Пенсі? — прошепотіла Кедді.— Ти також бачиш наші очі?

— Я тільки негритянка,— сказала Ненсі.— Бог знає, бог знає—

— Що ти там бачила на кухні? — прошепотіла Кедді.— Що то хотіло влізти?

— Бог знає,— сказала Ненсі. Ми бачили її очі.— Бог знає.

Ділсі одужала й заходилась готувати обід.

— Ти б краще полежала ще день чи два,— сказав батько.

— Навіщо? — сказала Ділсі.— Якщо я ще хоч день полежу, тут усе перевернуть догори дном. Ану гайда звідси, дайте мені навести лад у моїй кухні!

Вечерю теж готувала Ділсі. І якраз, коли зайшло сонце, в кухні з'явилася Ненсі.

— Звідки ти знаєш, що він вернувся? — спитала Ділсі.— Ти ж його не бачила?

— Джезес — чорношкірий,— сказав Джейсон.

— Я відчуваю,— відповіла Ненсі.— Відчуваю, що він причаївся в яру.

— Оце тепер? — спитала Ділсі.— І тепер він у яру?

— Ділсі також чорношкіра,— сказав Джейсон.

— Хоч з'їж що-небудь,— сказала Ділсі.

— Нічого мені не хочеться,— сказала Ненсі.

— А я не чорношкірий,— сказав Джейсон.

— Випий кави,— сказала Ділсі й налила Ненсі чашку кави.—Ти знаєш, що він сьогодні там? Звідки ти можеш знати, що він саме сьогодні в яру?

— Знаю,— сказала Ненсі.— Він там, вичікує. Недарма ж я стільки з ним прожила. Я знаю, що він зробить, ще коли він і сам не знає.

— Пий каву,— сказала Ділсі.

Ненсі піднесла чашку до рота і дмухнула на каву. Рот у неї віддувся, мов у гадюки, і став як гумовий, ніби вона здмухнула весь колір із своїх губ у каву.

— Я не чорношкірий,— сказав Джейсон.— А ти чорношкіра, Ненсі?

— Я нещасне створіння,— сказала Ненсі.— А скоро стану нічим. Піду туди, звідки прийшла.

III

Ненсі почала пити каву. І поки пила, тримаючи чашку обома руками, знов чи то заспівала, чи то заплакала. Той звук линув просто в чашку, і кава розхлюпувалася на руки й на сукню Ненсі. Очі її були спрямовані на нас, вона сиділа, спершись ліктями на коліна, тримаючи обома руками чашку, дивилася на нас понад її вінцями і чи то співала, чи плакала.

— Гляньте на Ненсі,— сказав Джейсон.— Вона тепер уже не куховарить у нас, бо Ділсі видужала.

— Та цить же,— сказала Ділсі.

Ненсі тримала обома руками чашку, дивилася на нас і чи то співала, чи плакала, немов було дві Ненг" сі: одна дивилася на нас, а друга чи то співала, чи плакала.

— Чому ти не попросиш, щоб містер Джейсон зателефонував шерифові? — спитала Ділсі.

Ненсі замовкла, тримаючи чашку в своїх довгих, чорних руках. Вона знов спробувала сьорбнути кави, знов розхлюпала И по руках та по сукні й відставила чашку. Джейсон пильно дивився на неї.

— Не можу проковтнути ні краплі,—сказала Ненсі.— Ковтаю, а кава вертається назад.

— Іди до мене. Фроні тобі постелить, а я також скоро прийду,— сказала Ділсі.

— Хіба його спинить якийсь там чорношкірий? — сказала Ненсі.

— Я не чорношкірий,—сказав Джейсон.—Ділсі, я чорношкірий?

— Мабуть, ні,—сказала Ділсі. Вона дивилася на Ненсі.— Мабуть, таки ні. То що я: ти робитимеш?

Ненсі поглянула на нас. її очі перебігали швидко, наче вона боялася, що взагалі нічого не побачить, коли не водитиме ними.

Вона дивилася на нас, на всіх трьох водночас.

— Пам'ятаєте ту ніч, коли я спала у вашій кімнаті? — спитала вона.

Вона нагадала, як ми тоді рано прокинулись і почали гратися. Спокійно гралися на її сіннику, аж поки встав батько і треба було готувати сніданок.

— Попросіть маму, хай дозволить мені й сьогодні переночувати у вас,— сказала Ненсі.— Мені навіть не треба сінника.