Червоне листя (збірка) - Сторінка 25

Ми знов будемо гратися.

Говорила з матір'ю Кедді. Джейсон теж пішов з нами.

— Я не хочу, щоб якісь там негри спали в нашому домі,— сказала мати.

Джейсон почав плакати. І не переставав, аж поки мати сказала, що не дасть йому три дні солодкого, якщо він не втихомириться. Тоді Джейсон сказав, що перестане плакати, якщо Ділсі спече шоколадний торт. Батько теж був у кімнаті.

— Чому ти нічого не зробиш? — сказала йому мати.— Навіщо ж тоді в нас існує поліція?

— А чого Ненсі боїться Джезеса? — спитала Кедді,— А ви, мамо, також боїтесь тата?

— Що може вдіяти поліція? — сказав батько.— Де вона шукатиме Джезеса, коли Ненсі його навіть не бачила?

— То чого ж вона боїться? — спитала мати.

— Вона каже, що він тут. Начебто вона знає, що цієї ночі він тут.

— Нащо ж ми платимо податки? — сказала мати.— Я маю лишатися сама у великому будинку, поки ти відводиш якусь там негритянку!

— Але ж ти знаєш, що я не чигаю на тебе з бритвою,— сказав батько.

— Я перестану плакати, коли Ділсі спече шоколадний торт,— сказав Джейсон.

Мати звеліла нам іти геть. А батько сказав, що не знає, чи Джейсон дістане шоколадний торт, але щось інше напевне дістане. Ми вернулися до кухні й переказали все Ненсі.

— Тато велів, щоб ти йшла додому і замкнулася зсередини, тоді не буде чого боятися,— сказала Кедді.— А чого ти боїшся, Ненсі? Джезес розсердився на тебе?

Ненсі знов тримала в руках чашку. Вона впиралася ліктями в коліна, опустивши руки з чашкою і втупившись у неї очима.

— За що Джезес так розсердився на тебе? — спитала Кедді.

Ненсі впустила чашку. Чашка не розбилася, тільки вилилась кава, а руки в Ненсі й далі були складені так, ніби вона тримала її. І враз вона знов завела свій чи то спів, чи не спів, тихо, ледь чутно. Ми дивилися на неї.

— Перестань,— сказала Ділсі.— Нічого так розкисати. Посидь тут, а я покличу Верша, щоб провів тебе додому,— сказала Ділсі й вийшла.

Ми дивилися на Ненсі. Плечі в неї трусилися, але вона замовкла. Ми стояли й дивилися на неї.

— Що тобі хоче зробити Джезес? — спитала Кедді.— Його ж немає тут.

Ненсі глянула на пас:

— Правда ж, нам було весело, коли я ночувала у вашій кімнаті?

— Ні,— сказав Джейсон.— Мені зовсім не було весело.

— Бо ти спав у маминій кімнаті,— сказала Кедді.— Тебе з нами не було.

— Ходімо до мене, і нам знов буде весело,— сказала Ненсі.

— Мама не дозволить, бо вже пізно,— сказав я.

— А ви їй не кажіть,— мовила Пенсі.— Скажете завтра, і вона не розсердиться.

— Вона нам не дозволить,— сказав я.

— А ви їй тепер не кажіть,— мовила Ненсі.— Нащо їй набридати.

— Вона не казала, що нам не можна йти,— мовила Кедді.

— Бо ми не питали,— сказав я.

— Я скажу їй, коли ви підете,— мовив Джейсон.

— Нам буде весело,— сказала Ненсі.— Тато й мама не лаятимуть, як ви підете до мене. Я стільки на вас робила. Вони не лаятимуть.

— Я піду,— мовила Кедді.— Я не боюся. То Джейсон боїться. Він скаже мамі.

— Я не боюся,— сказав Джейсон.

— Ні, ти боїшся,— мовила Кедді.—Ти скажеш мамі.

— Не скажу,— мовив Джейсон.—Я не боюся.

— Зі мною він не боятиметься,— сказала Ненсі.— Правда, Джейсоне?

— Джейсон розкаже мамі,—мовила Кедді. Вуличка була темна. Ми звернули на вигін.

— Закладаюся, що коли на нас щось вискочить ззаду з вулички, Джейсон зареве.

— А от і не зареву,— сказав Джейсон.

Ми йшли вигоном. Ненсі розмовляла дуже голосно.

— Чого ти так кричиш, Ненсі? — спитала Кедді.

— Хто, я? —сказала Ненсі.—Ви тільки послухайте цих дітлахів! Квентін, Кедді і Джейсон кажуть, що я кричу.

— Ти так говориш, ніби нас тут п'ятеро,— сказала Кедді.— Ніби тут є ще й тато.

— Хто, я кричу, містере Джейсон? — сказала Ненсі.

— Ненсі назвала Джейсопа містером,— засміялася Кедді.

— Ви тільки послухайте цих дітлахів,— сказала Ненсі,— послухайте, як вони кричать.

— Ми не кричимо,— сказала Кедді.— Тільки ти кричиш і розмовляєш так, ніби й тато...

— Тихше,— сказала Ненсі.— Тихше, містере Джейсон.

— Ненсі знов назвала Джейсона містером...

— Тихше! — сказала Ненсі.

Вона весь час голосно розмовляла, поки ми переходили яр і пролазили крізь огорожу там, де вона завжди пролазила з клунком білизни на голові. Ми підійшли до її халупи. Ми дуже поспішали. Ненсі відімкнула двері. Запах кімнати й запах Ненсі були мов лампа й гніт: вони ніби чекали одне на одного, щоб їх стало чути. Пенсі засвітила лампу, зачинила двері й засунула засув. Вона дивилася на нас і вже не розмовляла так голосно.

— Що ми робитимем? — спитала Кедді.

— А що ви хочете? — сказала Ненсі.

— Ти казала, що нам буде весело,— мовила Кедді. В халупі Ненсі було ще щось, крім неї і самої

халупи. Навіть Джейсон відчував його.

— Я не хочу тут сидіти,— сказав він.— Я хочу додому.

— Ну, то йди,— сказала Кедді.

— Я не хочу йти сам,— сказав Джейсон.

— Зараз ми будемо гратися,— сказала Ненсі.

— У що? — спитала Кедді.

Ненсі стояла біля дверей і дивилася на нас, але очі в неї були порожні, немов нічого не бачили.

— А ви в що хотіли б? — спитала вона.

— Розкажи нам казку,— мовила Кедді.— Ти вмієш розповідати казки?

— Умію,— сказала Ненсі.

— Ну, то розкажи,— мовила Кедді. Ми дивилися на Ненсі.

— Ти не знаєш ніяких казок,—мовила Кедді.

— Ні, знаю,—сказала Ненсі.—Зараз розповім. Вона сіла на стілець біля плити. Там було трохи

жару, і Ненсі роздмухала його. Навіть знялося полум'я. Вона почала розповідати казку. Вона так розповідала й дивилася на нас, немов і голос, і очі були не її, а чиїсь чужі. Наче вона сама була десь-інде, на щось очікувала в іншому місці, не тут. Вона була десь поза халупою. Голос і тіло Ненсі були тут, та Ненсі, що пролазила під колючим дротом з клунком білизни на голові, який плив над нею, мов повітряна куля, була в халупі. Але тільки голос і тіло.

— ...І ось королева підійшла до яру, де сховався лихий чоловік. Підійшла та й каже: "Як би мені перебратися через цей яр", каже...

— Який яр? — спитала Кедді.— Такий, як наш? А чого королева йшла через яр?

— Щоб попасти додому,— сказала Ненсі. Вона дивилася на нас.— їй треба було перейти яр, щоб швидко попасти додому й засунути па засув двері.

— А чого вона хотіла швидко попасти додому й засунути на засув двері? — спитала Кедді.

Ненсі дивилася на нас. Вона замовкла. Тільки дивилася на нас. Джейсон сидів у неї на колінах, і його ноги витикалися з коротких штанців.

— Це погана казка,— сказав він.— Я хочу додому.

— Справді, треба йти,— сказала Кедді й підвелася з долівки.— Нас уже, мабуть, шукають.

Вопа рушила до дверей.

— Ні, не відчиняй,— сказала Ненсі.

Вона швидко випередила Кедді, але не торкнулася до дерев'яного засува.

— Чому? — спитала Кедді.

— Ходімо до світла,— сказала Ненсі.— Нам буде весело. Не йдіть ще.

— Треба йти,— мовила Кедді.— Хіба що буде дуже весело.

Вони з Пенсі вернулися до плити.

— Я хочу додому,— сказав Джейсон.— Я розповім мамі.

— Я знаю іншу казку,— мовила Ненсі.

Вона стояла біля лампи й дивилася на Кедді, але очі в неї закочувались так, як, буває, вони закочуються, коли вмостиш паличку на носі й дивишся, щоб вона не впала. Ненсі треба було дивитися на Кедді згори вниз, а її очі однаково закочувались так, ніби вона дивилася вгору на паличку.

— Я не буду слухати,— сказав Джейсон.— Я тупатиму ногами.

— Це гарна казка,—мовила Ненсі.— Краща за попередню.

— Про що вона? — спитала Кедді.

Ненсі стояла біля лампи. Вона трималася рукою за скло, і проти світла рука здавалася довгою і темною.

— Ти взялася рукою за гаряче скло,— сказала Кедді.— Тобі не пече?

Ненсі глянула па руку й поволі відвела її. Вона стояла, дивилася на Кедді й крутила рукою так, ніби вона була причеплена на мотузці.

— Краще робімо щось інше,— сказала Кедді.

— Я хочу додому,— сказав Джейсон.

— Зараз будемо смажити кукурудзу,—сказала Ненсі. Вона глянула на Кедді, потім на Джейсона, потім на мене, потім знов на Кедді.— В мене є трохи кукурудзи.

— Я не люблю кукурудзи,— сказав Джейсон.— Я люблю цукерки.

Ненсі глянула на Джейсона.

— Я дам тобі потримати сковороду,— сказала вона, все ще крутячи довгою, м'якою, наче без кісток, темною рукою.

— Добре, я трохи посиджу, якщо буду тримати сковороду,— сказав Джейсон.— Кедді не вміє тримати її. Я знов захочу додому, якщо сковороду триматиме Кедді.

Ненсі поворушила в плиті жар.

— Гляньте, Ненсі бере жар просто руками,— сказала Кедді.— Що з тобою, Ненсі?

— У мене є кукурудза,— сказала Ненсі.— Трохи є. Вона витягла сковороду з-під ліжка. Сковорода

була поламана. Джейсон почав плакати.

— Ми не насмажимо кукурудзи,— сказав він.

— Нам однаково треба вже йти додому,— сказала Кедді.— Ходімо, Квентіне.

—Почекай,— сказала Ненсі.— Почекай. Я зараз полагоджу сковороду. Хіба ти не можеш мені допомогти?

— Та я не хочу кукурудзи,—сказала Кедді.—Вже дуже пізно.

— То ти мені поможи, Джейсоне,— сказала Ненсі.— Поможеш, правда?

— Ні,— сказав Джейсон.— Я хочу додому.

— Ну чого ти,— сказала Ненсі.— Чого. Ось дивися, що я робитиму. Я полагоджу сковороду так, що Джейсон триматиме її і буде смажити кукурудзу.

Вона взяла шматок дроту і скрутила сковороду.

— Вона не триматиметься,— сказала Кедді.

— Триматиметься,— сказала Ненсі.— Ось побачиш. А тепер поможіть мені налущити кукурудзи.

'Кукурудза також була під ліжком. Ми лущили її, а Ненсі помагала Джейсонові тримати сковороду над вогнем.

— Вона не лопає,— сказав Джейсон.— Я хочу додому.

— Почекай, зараз лопатиме,— сказала Ненсі.— І пам буде весело.

Вона сиділа біля самої плити. Гніт у лампі був так високо підкручений, що вона аж чаділа.

— Чому ти не вкрутиш лампу? — спитав я.

— Хай чадить,— сказала Ненсі,— Я потім вичищу скло. Почекайте, зараз кукурудза почне лопати.

— Щось вона не хоче лопати,— сказала Кедді.— І нам однаково треба йти додому. Мама й тато хвилюватимуться.

— Ні,— мовила Ненсі.— Зараз лопатиме. Ділсі скаже, що ви пішли зі мною. Я так довго працювала на вас, що вони не розсердяться. Почекайте. Вона от-от почне лопати.

Джейсонові попав в очі дим, він заплакав 1 впустив сковороду в жар. Ненсі взяла мокру ганчірку й витерла Джейсонові обличчя, але він не перестав плакати.

— Годі тобі,— сказала Пенсі,— Ну годі.

Та Джейсон плакав далі. Кедді витягла з жару сковороду.

— Усе згоріло,— сказала вона.— В тебе є ще кукурудза, Ненсі?

— А ви хіба не всю всипали в сковороду? — спитала Ненсі.

— Всю,— сказала Кедді.

Ненсі глянула на Кедді.