Червоне листя (збірка) - Сторінка 26

Тоді взяла сковороду, висипала кукурудзу в пелену й почала перебирати її. Ми дивились, як рухалися її довгі темні пальці.

— Більше в тебе немає кукурудзи? — спитала Кедді.

— Є,— сказала Ненсі.— Є. Ось гляньте, ця не згоріла. Треба тільки...

— Я хочу додому,—сказав Джейсон.—Я все розповім мамі.

— Тихо,— сказала Кедді.— Хтось іде.

Ми прислухались. Ненсі вже була обернена до замкнених дверей, її очі наповнились червоним відблиском від лампи.

І враз Ненсі знов почала стиха чи то співати, чи плакати. Вона сиділа біля вогню, і її довгі руки звисали поміж коліньми; на обличчі в неї раптом з'явилися великі краплі, вони скочувались до підборіддя, і кожна блищала від жару, немов іскра, поки спадала вниз.

— Вона не плаче,— сказав я.

— Ні, не плачу,— сказала Ненсі. Очі в неї були заплющені,— Я не плачу. Хто там?

— Я не знаю,— сказала Кедді. Вона підійшла до дверей і виглянула надвір,—Тепер ми підемо додому. Це тато.

— Я все розповім,— сказав Джейсон.— Це ви мене потягли з собою.

По обличчі в Ненсі й далі котилися краплі. Вона обернулася на стільці.

— Слухайте, скажіть йому. Скажіть, що ми будемо гратися. Що я погляджу вас до ранку. Скажіть, нехай він дозволить мені піти з вами й переночувати у вас на підлозі. Скажіть, що мені не треба сінника. Нам буде весело. Ви пам'ятаєте, як нам того разу було весело?

— Мені не було весело,— сказав Джейсон.— Ти мені напустила в очі диму, і вони щемлять. Я все розповім.

V

Зайшов батько. Він глянув на нас. Ненсі не підвелася з стільця.

— Скажіть йому,— попросила вона.

— Я не хотів іти сюди,— сказав Джейсон.— А Кедді нас потягла.

Батько підійшов до плити. Ненсі звела на нього очі.

— Хіба ти не можеш піти до тітки Рейчел і в неї переночувати? — сказав батько.

Ненсі дивилася на нього, звісивши руки поміж коліньми.

— Його тут немає,— сказав батько.— Я б побачив. Ніде не видно ані душі.

— Він у яру,— сказала Ненсі.— Очікує в яру.

— Пусте,—сказав батько. Він глянув на Ненсі.— Звідки ти знаєш, що він там?

— Він лишив мені знак,— сказала Ненсі.

— Який знак?

— Свинячу кістку з закривавленим м'ясом. Вона була отут на столі, біля лампи, коли я прийшла. Він надворі. Як ви підете, буде по мені.

— Як буде по тобі? — спитала Кедді.

— Я не наклепник,— сказав Джейсон.

— Пусте,— сказав батько.

— Він надворі,— сказала Ненсі.— Дивиться тепер у вікно й чекає, поки ви підете. Тоді буде по мені.

— Пусте,— сказав батько.— Замкни хату, і ми проведемо тебе до тітки Рейчел.

— Це нічого не дасть,— сказала Ненсі. Вона вже не дивилася на батька, зате він дивився на неї, на її довгі, безвільні, неспокійні руки,—Дарма відкладати.

— То що ти думаєш робити? — спитав батько.

— Не знаю,— сказала Ненсі.— Що я можу зробити? Тільки відкласти. А це нічого не дасть. Мабуть, так мені судилося, а що має статися, те не мине.

— Що не мине? Що тобі судилося? — спитала Кедді.

— Нічого,— сказав батько.— Вам пора спати.

— Я не хотів іти, а Кедді мене потягла,— сказав Джейсон.

— Іди до тітки Рейчел,— сказав батько.

— Це нічого не дасть,— сказала Ненсі. Вона сиділа біля плити, впершись ліктями в коліна й опустивши руки.— Я навіть у вашій кухні і то не була в безпеці. Якби я навіть спала на підлозі біля ваших дітей, однаково вранці мене знайдуть закривавлену і...

— Цить,— сказав батько.— Замкни двері, погаси світло й лягай спати.

— Я боюся темряви,— сказала Ненсі.— Не хочу, щоб це сталося в темряві.

— То як, ти сидітимеш цілу ніч з лампою? — спитав батько.

І враз Ненсі знов почала чи то співати, чи то плакати. Вона сиділа коло плити, опустивши довгі руки поміж коліньми.

— А хай йому біс,— сказав батько.— Ходімо, діти. Вам давно пора спати.

— Коли ви підете, буде по мені,— сказала Ненсі. Тепер вона говорила спокійніше, і обличчя в неї стало спокійніше, і руки також.—Принаймні я вже виплатила містерові Лавледі гроші на труну.

Містер Лавледі був низенький, брудний чоловічок, що збирав у негрів страхові внески. Він щосуботи вранці обходив негритянські халупи та клуні білих, і негри здавали йому по п'ятнадцять центів. Він разом з дружиною жив у готелі. А одного разу дружина наклала на себе руки. В них була дитина, дівчинка. Він виїхав з дівчинкою, але через тиждень чи два повернувся. Ми бачили, як у суботу вранці він ходив глухими вуличками й провулками.

— Пусте,— сказав батько.— Завтра вранці я тебе першу побачу в себе в кухні.

— Та, мабуть, щось побачите,— сказала Ненсі.— Тільки господь його знає, що саме.

VI

Ми лишили Ненсі на стільці біля плити.

— Йди замкни двері,— сказав батько.

Але Ненсі навіть не ворухнулася. Навіть не глянула на нас; ми пішли, а вона так і лишилася сидіти між лампою і плитою. Ще й з вулички ми бачили її у відчинені двері.

— Тату,— спитала Кедді,— а що має статися?

— Нічого,— сказав батько.

Джейсон сидів у батька на плечах і був вищий за всіх. Ми спустилися в яр. Я озирався навколо, проте скрізь було тихо. В строкатому плетиві місячних променів і тіней мало що можна було помітити.

— Якщо Джезес тут, то він бачить нас, правда ж? — спитала Кедді.

— Його тут немає,— сказав батько.— Він давно виїхав звідси.

— Я не хотів іти, а ти мене потягла,— сказав Джейсон згори.

Проти неба здавалося, що батько має дві голови — малу й велику.

Ми вибралися з яру. Ми ще бачили халупу Ненсі й відчинені двері, але нам уже не видно було її самої — не видно було, як вона сиділа біля плити, не замкнувши дверей, тому що втомилася.

"Я втомилася,— сказала вона.— Я тільки негритянка. А хіба я цьому винна?"

Але ми чули її, бо тільки-но вибралися з яру, як до нас долинув її чи то спів, чи то не спів.

— Хто тепер нам буде прати? — спитав я.

— Я не чорношкірий,— сказав Джейсон згори, з-над батькової голови.

— Ти ще гірший,— сказала Кедді,— ти наклепник. Якби оце зараз щось вискочило, ти б злякався гірше за чорношкірого.

— А от і не злякався б,— сказав Джейсон.

— І заревів би,— сказала Кедді.

— Кедді,— сказав батько.

— Ні, не заревів би! — сказав Джейсон.

— Ти боягуз,— сказала Кедді.

— Кендейсі! —.сказав батько.

ЕЛЛІ

Біла дерев'яна огорожа над прямовисним урвищем здавалась іграшковою. Тоненькою волокнинкою прилягаючи до вигину дороги, вона в одну мить промайнула повз машину і вже зникла ззаду, наче туго натягнута стрічка, яку перетяли ножицями.

Потім вони проминули дорожній знак, перший знак — "Мілс-сіті, 6 миль",— і Еллі подумала, вражена невідворотністю того, що сталося: "Ми вже майже приїхали. Вже запізно". Вона не відводила погляду від Поля, що сидів поруч: руки його лежали на кермі, а обличчя, видне їй у профіль, було звернене до автостради, яка розмотувалася перед ними. Вона заговорила:

— Ну гаразд. Що мені зробити, щоб ти одружився зі мною, Полю? — А сама думала: "Коли ми поверталися з лісу, якийсь чоловік орав своє поле і бачив, як Поль ніс дорожнього плаща і як ми знову сіли в машину",— думала про це спокійно, з якоюсь байдужістю і відсторопеністю, бо мала собі важливіший клопіт. "Щось таке страшне, а я про нього зовсім забула",— думалося їй, поки вона дивилася, як чимраз швидше миготять дорожні знаки, чимраз частіше — до Мілс-сіті було все ближче й ближче. "Щось жахливе, зараз я його пригадаю". І озвалася вголос: — Отже, я вже нічого не можу зробити?

Поль глянув на неї.

— Ні,— відповів він.— Нічого не можеш.

І раптом вона пригадала те, про що забула. її бабуся, стара глуха жінка з холодним дошкульним поглядом, чекає у Мілс-сіті. Еллі пригадала її, охоплена тихим розпачем: "Як я могла про неї забути? Як мог-ча? Як?.."

їй було вісімнадцять років. Вона жила за двісті миль звідси, у Джефферсоні, з батьком, матір'ю і бабусею в чималенькому будинку. Широка веранда будинку обросла виноградною лозою, яка зовсім закривала світло. У цьому затінку Еллі висиджувала напів-лежачи мало не кожного вечора, щоразу з іншим кавалером — спочатку то були місцеві хлопці й молодики, а далі пішли майже без перебору, навіть і приїжджі, з якими вона знайомилась чи то на вечірці, чи просто випадково, аби лиш він мав порядний вигляд. Вечорами вона ніколи не їздила з ними в машині, і невдовзі усім начебто ставало ясно, чому це так, хоч кожен із них втрачав надію не відразу, а лише після того, як годинник на будинку окружної управи виби' вав одинадцяту. Бо тоді минало хвилин п'ять, і парочка — яка перед тим могла мовчати годину чи й довше — починала гарячково перешіптуватися:

— Тепер уже йди.

— Ні, ще рано.

— Іди. Вже нора.

— Чому?

— Тому. Я втомилася. І хочу снати.

— А-а. Значить, подражнитись можна, а як до діла, то й ні?

— Може, й ні.

У темряві вон$. ставала насторожена й холодна і без жодного руху відгороджувалася від хлопця якимось таємничим смішком. І він ішов собі, а вона поверталася в темний будинок, кидала погляд на єдиний прямокутник світла вгорі і враз уся змінювалась. Ступаючи майже по-старечому втомлено, вона підіймалася сходами й проходила повз прочинені двері освітленої кімнати, де сиділа її бабуся,— випростана, з розгорнутою книжкою в руках, обличчям до холу. Проходячи, вона лише деколи заглядала в ту кімнату. І тоді на мить погляди їхні схрещувалися: холодний і зіркий — старої жінки, втомлений і знесилений — дівчини. Лице й очі Еллі, темні й розширені, палали безсилою ненавистю. Потім вона рушала далі, входила в свою кімнату, прихилялася на хвильку до одвірка й чула, як стара жінка вимикає у себе світло. Часом дівчина тихенько й безнадійно схлипувала, шепочучи:

— Стара відьма. Стара відьма.

Та згодом це минало. Вона роздягалася, дивилась у дзеркало на своє обличчя, на губи, бліді без помади, важкі й пласкуваті (як їй здалося), втомлені й прив'ялі від поцілунків, і думала: "Боже! Навіщо це я? Що зі мною діється?" Думала, як уранці їй знову доведеться стати перед очі старої жінки, несучи на губах, наче синці, сліди минулого вечора, і усвідомлюючи безцільність і порожнечу життя, що разили глибше, ніж будь-який гнів чи вимушена покора.

А потім одного дня у домі своєї подруги вона познайомилася з Полем де Монтіньї. Коли він пішов, обидві дівчини залишились самі. Вони подивились одна на одну з-під примружених повік, спокійпо, мов два фехтувальники, готові до поєдинку.

— Отже, він тобі сподобався? — запитала подруга.— Дивний у тебе смак, їй-бо.

— Хто сподобався? — перепитала Еллі.— Не знаю, про кого це ти говориш.

— Та невже? Тоді ти не помітила, яке в нього волосся.