Чорний обеліск - Сторінка 12

Людина живе мріями. Ви цього ще не знаєте?

— Ні. Я ще надто молодий.

— Ви не надто молодий. Просто ви продукт війни — емоційно недозрілий, але вже досвідчений у вбивстві.

— Мерсі,— кажу я. — Як вам подобається кава?

Хміль, мабуть, уже втрачає силу. Ми знов перейшли на "ви".

— Як ви вважаєте, та дама, що навпроти, вже дома? — питає Різенфельд Георга.

— Мабуть, дома. Адже там не світиться.

— Не світитися може й тому, що вона ще не повернулася. Почекаємо кілька хвилин?

— О, будь ласка!

— Може, ми тим часом покінчимо зі справами? — кажу я. — Договір треба тільки підписати. А я поки що принесу свіжої кави з кухні.

Я виходжу і даю Георгові час обробити Різенфельда. Такі справи краще влаштовувати без свідків. Я сідаю на східцях. У майстерні трунаря Вільке хтось спокійно хропе. Мабуть, і досі Генріх Кроль, бо Вільке тут не ночує. Комерсант-патріот добряче перелякається, коли прокинеться в труні. Я міркую, чи не збудити мені його, але я надто стомлений, а крім того, вже світає — тому нехай цей переляк буде для безстрашного вояка цілющою купіллю, яка зміцнить його й нагадає, чим завжди кінчається війна, що її він так вихваляє. Я поглядаю на годинника і, чекаючи на Георгів знак, дивлюся в сад. Із квітучих дерев, наче з білого ліжка, тихо встає ранок. В освітленому вікні на першому поверсі навпроти видно фельдфебеля Кнопфа у нічній сорочці. Він допиває з пляшки горілку. Об мої ноги треться кішка. Слава богу, думаю я, неділя скінчилася.

V

Якась жінка в жалобі боязко заходить у браму й нерішуче зупиняється на подвір'ї. Я виходжу з контори. Мабуть, із тих, що купують найдешевші пам'ятники, вирішую я і запитую:

— Хочете оглянути нашу виставку?

Вона киває головою, але відразу ж похоплюється:

— Ні, ні, поки що не треба.

— Можете спокійно оглядати. Не обов'язково щось купувати. Якщо бажаєте, я залишу вас саму.

— Ні, ні! Це… Я лише хотіла…

Я чекаю. В нашій справі квапити немає сенсу.

За хвилину жінка додає:

— Це для мого чоловіка…

Я киваю головою і очікую далі. Потім обертаюся до ряду маленьких бельгійських надгробків.

— Ось дуже гарні пам'ятники, — кажу я нарешті.

— Гарні, тільки… — Жінка знов замовкає і дивиться на мене майже благально. — Я не знаю, чи взагалі дозволять… — видушує вона з себе.

— Що? Поставити пам'ятник? Хто може не дозволити цього?

— Могила не на церковному кладовищі…

Я вражено дивлюся на неї.

— Пастор не дозволяє ховати мого чоловіка на церковному кладовищі,— відвернувшись, швидко й тихо каже вона.

— Чому не дозволяє? — здивовано питаю я.

— Він… тому що він наклав на себе руки, — насилу вимовляє жінка. — Заподіяв собі смерть. Не міг більше витримати.

Вона дивиться на мене витріщеними очима, ще перелякана тим, що сказала.

— І вони вважають, що через це його не можна ховати на церковному кладовищі? — питаю я.

— Так. На католицькому, в освяченій землі, не можна.

— Але ж це безглуздя! — сердито кажу я. — Його треба поховати в двічі освяченій землі. Ніхто не накладає на себе рук без причини. Ви цілком певні, що так вирішено?

— Авжеж. Так сказав пастор.

— Пастори кажуть багато чого, це їхня робота. А де ж його ховати?

— За огорожею кладовища. Не в освяченій землі. Або на міському кладовищі. Але ж як так можна! Там усі лежать упереміш.

— Міське кладовище багато краще за католицьке, — кажу я. — І там поховані католики.

Вона хитає головою:

— Так не випадає. Він був побожний. Його треба… — Її очі раптом наповнюються слізьми. — Йому, певне, навіть на думку не спадало, що його не дадуть поховати в освяченій землі.

— Він, мабуть, узагалі про це не думав. А ви не журіться через свого священика. Я знаю тисячі дуже побожних католиків, яких поховано не в освяченій землі.

Вона швидко обертається до мене.

— Де?

— На полях боїв у Росії та Франції. Вони лежать разом у братських могилах, католики, євреї і протестанти, і мені здається, що богові це байдуже.

— То зовсім інше. Вони загинули на війні. А мій чоловік…

Жінка вже не стримує плачу. В нашій роботі сльози — звичайна річ, але ці сльози не такі, як завжди. До того ж ця жінка — як пучок соломи: здається, вітер зараз дмухне й понесе її.

— Може, він останньої миті пожалкував, що так учинив, — кажу я, аби не мовчати. — І за це йому буде все пробачено.

Жінка дивиться на мене. Бідоласі так хочеться, щоб хтось хоч трохи розрадив її!

— Ви справді так думаєте?

— Авжеж. Священик, звичайно, про це не знає. Знає тільки ваш чоловік. А сказати вже не може.

— Священик запевняє, що гріх самогубства…

— Шановна пані! — перебиваю я її.— Бог набагато милосердніший за священиків, повірте мені.

Тепер я знаю, що її мучить: не так неосвячена могила, як думка про те, що її чоловік приречений за самогубство вічно горіти в пеклі й що він, може, був би врятований і відправлений лише на кількасот тисяч років у чистилище, якби його поховали на католицькому кладовищі.

— Це сталося через гроші,— каже жінка. — їх було покладено в* ощадну касу терміном на п'ять років, тому чоловік не міг їх забрати. Це посаг моєї дочки від першого шлюбу. Він був опікуном. Коли ж два тижні тому термін минув і гроші нарешті забрали, вони виявилися нічого не вартими. І наречений розірвав заручини. Він сподівався, що в нас є за що купити добрий посаг. Два роки тому ми справді могли б його купити, а тепер гроші вже нічого не варті. Дочка дуже плакала… Чоловік не витримав. Він вважав, що це його вина: мав би бути обережніший. Але ж гроші покладено на термін, бо так відсоток вищий, і ми не могли забрати їх раніше.

— Як він міг бути обережніший? Тепер таке трапляється на кожному кроці. Він же був не банкір.

— Ні, бухгалтер. Сусіди…

— Хай вас не турбує, що скажуть сусіди. То завжди лихі плітки. А в усьому іншому покладіться на бога.

Я відчуваю, що мої слова не дуже переконливі, але що можна сказати жінці за таких обставин? У кожному разі, не те, що я думаю насправді.

Вона витирає очі.

— Не треба було розповідати вам цього. Навіщо воно вам? Вибачте мені. Але часом не знаєш, куди…

— Нічого, — втішаю я її,— ми до такого звикли. Сюди приходять лише ті, що втратили своїх близьких.

— Звичайно… але не так…

— І так теж. У наші сумні часи таке трапляється частіше, ніж ви думаєте. Тільки за останній місяць сім випадків. Завжди є люди, що попадають у безвихідь. Отже, порядні люди. Непорядні викручуються.

Жінка дивиться на мене.

— То ви вважаєте, що можна буде поставити надгробок, коли його поховають і не в освяченій землі?

— Якщо у вас є дозвіл на могилу, то можна. А на міському кладовищі — безперечно. Якщо хочете, можете вибрати пам'ятник тепер, а коли все владнається, вам залишиться тільки забрати його.

Жінка оглядає надгробки, потім показує на третій серед найменших і питає:

— Скільки коштує отакий?

Завжди те саме. Бідні ніколи не питають відразу, скільки коштує найменший, їх ніби втримує від цього якась дивна повага до смерті й до мертвих. їм незручно відразу ж питати про найменший, а що потім доведеться брати саме його, то вже інша річ.

Я нічим не можу їй допомогти: цей камінь коштує сто тисяч марок. Її стомлені очі злякано дивляться на мене.

— Ми не можемо стільки заплатити. Це набагато більше, ніж…

Я й сам розумію, що це набагато більше, ніж у них залишилося від спадщини.

— То візьміть оцей маленький, — пропоную я. — Або просто плиту, а не пам'ятник. Ось цю, дивіться, вона дуже гарна і коштує всього тридцять тисяч марок. Адже вам тільки хочеться, щоб було відомо, де похований ваш чоловік, а плита для цього служитиме не гірше за пам'ятник.

Жінка оглядає плиту з пісковику.

— Так, але…

У неї, мабуть, ледве вистачить грошей, щоб заплатити наступного місяця за квартиру, і все-таки вона не хоче купувати найдешевший надгробок — наче бідолашному чоловікові тепер не однаково. Якби вона замість цього краще розуміла його раніше й менше рюмсала разом із дочкою, він, може, був би ще живий.

— Ми можемо позолотити напис, — кажу я. — Тоді плита матиме цілком пристойний, шляхетний вигляд.

— За напис треба платити окремо?

— Ні, його ціна входить у загальну вартість.

Це неправда, але я нічого не можу з собою вдіяти: жінка така жалюгідна у своєму чорному вбранні, немов обскубаний горобець. Якщо вона зараз захоче довгої цитати з Біблії, то я пропав: напис коштуватиме більше, як сама плита. Але жінка просить поставити лише прізвище й дати:

1875–1923.

Вона витягає з кишені купу колись пом'ятих, але потім старанно розгладжених і пов'язаних у пачки банкнот. У мене аж подих перехоплює — розрахунок наперед! Такого вже давно не траплялося. Жінка сумлінно відраховує три пачки. В неї майже нічого не залишається.

— Тридцять тисяч. Перевірите?

— Немає потреби. Пораховано добре.

Ще б пак. Вона напевне не раз перераховувала їх.

— Я хочу вам щось сказати, — не витримую я. — Ми дамо вам ще цементове обрамлення на могилу. Так вона матиме дуже пристойний вигляд — ніби відділена від усіх.

Жінка злякано дивиться на мене.

— Безкоштовно, — додаю я.

Її обличчя на мить освітлює ледь помітна сумна усмішка.

— Це вперше, відколи сталося лихо, я бачу ласку від людей. Навіть моя дочка… вона каже, що ганьба…

Жінка витирає сльози.

Я дуже збентежений: мені здається, ніби я схожий на артиста Гастона Мюнха з міського театру, коли він грає графа Траста в "Честі" Зудермана. Щоб заспокоїтись, я наливаю собі, коли жінка виходить, чарку горілки. Потім згадую, що Георг ще не повернувся з банку, де він провадить переговори з Різенфельдом, і починаю підозрювати самого себе: може, я все це зробив для жінки, щоб підкупити бога? Один добрий вчинок за інший — обрамлення на могилу й напис за те, що Різенфельд прийме вексель терміном на три місяці й дасть добру партію граніту. Ця думка так приголомшує мене, що я випиваю ще одну чарку. Потім, виглянувши у вікно, помічаю на чорному обеліску сліди фельдфебеля

Кнопфа й набираю відро води, щоб змити їх. Я сердито лаюся, проте Кнопф спить у своїй комірчині сном праведника й нічого не чує.

— Тільки на півтора місяця, — розчаровано кажу я.

Георг сміється.

— Вексель на півтора місяця також не абищо. Банк на більше не хотів давати. Хто зна, який тоді буде курс долара! Зате Різенфельд обіцяв через місяць знов завітати до нас. Ми тоді зможемо укласти нову угоду.

— Ти віриш у це?

Георг знизує плечима.

— А чому б і ні? Може, його привабить сюди Ліза.