Чорний обеліск - Сторінка 11

Тому сюди й навідуються всі, кому дозволяє кишеня.

— Шампанського! — гримить Різенфельд диктаторським голосом.

Я здригаюся. Георг також стурбований.

— Пане Різенфельде, — кажу я, — тут шампанське дуже погане.

Тієї миті я відчуваю, що знизу на мене хтось дивиться. Я вражено озираюся. То акробатка: вона так вигнулась назад, що просунула голову між ноги. Тепер вона нагадує карлика з величезним горбом.

— Шампанське замовляю я! — каже Різенфельд і підкликає офіціанта.

— Браво! — гукає обличчя з підлоги.

Георг підморгує мені. Він грає роль джентльмена, я ж маю виступати в скрутних випадках. Так між нами домовлено.

Тому він каже:

— Якщо ви хочете шампанського, Різенфельде, то буде н воно. Адже сьогодні ви наш гість.

— Про це не може бути й мови! Замовляю я, і годі!

Різенфельд сьогодні — справжній Дон-Жуан вищого класу. Він задоволено дивиться на золоту головку пляшки у відерці з кригою.

Багато жінок відразу зацікавлюються нами. Я теж не від того, щоб випити. Шампанське доведе Ерні, що вона надто рано викинула мене за борт. Я з задоволенням п'ю за здоров'я Різенфельда, він урочисто відповідає мені тим самим.

З'являється Віллі. Цього й слід було чекати: він тут постійний гість. Ауфштайн зі своїм товариством виходить, і Віллі стає нашим сусідом. Він зразу ж підводиться й запрошує до себе Рене де ла Тур. Та підходить із вродливою дівчиною в чорній вечірній сукні. Я впізнаю в ній акробатку. Віллі знайомить нас. Акробатку звати Герда Шнайдер. Вона, ніби прицінюючись, кидає погляд на шампанське й на нас трьох. Ми спостерігаємо, чи не зацікавиться нею Різенфельд: тоді б ми звільнилися від нього на вечір. Проте він зачарований Лізою.

— Як ви вважаєте, можна запросити її на танець? — питає він Георга.

— Я б вам не радив цього, — дипломатично відповідає Георг. — Але згодом ми, можливо, десь іще познайомимося з нею.

Він докірливо дивиться на мене. Якби я в конторі не сказав, що ми не знаємо, хто така Ліза, все було б гаразд. Але хто міг передбачити, що Різенфельд укинеться в романтику? Тепер уже пізно щось пояснювати йому. Романтикам бракує почуття гумору.

— Ви танцюєте? — питає мене акробатка.

— Погано. Я не відчуваю ритму.

— Я також. Спробуймо разом.

Ми втискуємось у натовп на танцювальному майданчику, і нас повільно несе вперед.

— Троє чоловіків без жінок у нічному клубі,— каже Герда. — Чому так?

— А чом би й ні? Мій приятель Георг запевняє, що той, хто веде з собою до клубу жінку, запрошує її наставити йому роги.

— Котрий із них ваш приятель? Отой носатий?

— Ні, лисий. Він прихильник гаремної системи. Каже, що жінок не слід нікому показувати.

— Звичайно… А ви?

— У мене немає системи. Я мов полова на вітрі.

— Не наступайте мені на ноги, — зауважує Герда. — Добра мені полова. Важите щонайменше сімдесят кілограмів.

Я опановую себе. Ми саме пропливаємо з натовпом повз Ернин столик, і цього разу вона, слава богу, пізнає мене, хоч її голова лежить на плечі в спекулянта з перснем і він її обхопив за стан. Де тут у біса дослухатимешся до музики! Я усміхаюсь Герді й пригортаю її до себе тісніше. А сам стежу за Ерною.

Герда пахне парфумами "Конвалія".

— Відпустіть мене, — каже вона. — Цим ви нічого не досягнете в дами з рудим волоссям. А ви саме цього хочете, правда ж?

— Ні,— брешу я.

— Вам треба було зовсім не звертати на неї уваги. А ви натомість втупилися в неї, як загіпнотизований, та ще й улаштували цю комедію зі мною. Боже, який ви ще недосвідчений!

Та я й далі намагаюся зберегти на обличчі вимушену усмішку. Аби тільки Ерна не помітила, що я й тут осоромився.

— Нічого я не влаштував, — мляво виправдовуюсь я. — Я не хотів танцювати.

Герда відштовхує мене.

— Видно, й кавалер із вас не кращий, ніж танцюрист! Годі. В мене болять ноги.

Я міркую, чи варто їй пояснювати, що я мав на думці зовсім інше. Хтозна, чим це може скінчитися для мене. Тому я вирішую краще тримати язика на припоні і, задерши голову, хоч і трохи присоромлений, іду за нею до столика.

Тим часом там уже відчувається дія алкоголю. Георг і Різенфельд перейшли на "ти". Різенфельд став просто Алексом. Він скоро почне й від мене вимагати, щоб я називав його на "ти". Завтра вранці, звичайно, все це забудеться.

Я сиджу похмурий, сердитий і чекаю, поки Різенфельд стомиться. Танцювальним майданчиком пливе людський натовп, повільний потік гамору, почуття тілесної близькості й стадності. Ерна теж із викликом пропливає повз самий наш столик. Мене вона ігнорує. Герда штовхає мене в бік.

— Волосся підфарбоване, — каже вона.

В душу закрадається огидне почуття, що Герда хоче мене втішити.

Я киваю головою і помічаю, що вже досить-таки п'яний. Нарешті Різенфельд кличе офіціанта. Ліза пішла, і йому не хочеться сидіти тут.

Поки ми розраховуємося, минає ще якийсь час. Різенфельд справді платить за шампанське: а я боявся, що він залишить нас тут із тими чотирма пляшками, які замовив сам. Ми прощаємося з Віллі, Рене де ла Тур і Гердою Шнайдер. Уже однаково пора розходитись: музиканти теж складають свої інструменти. Всі збиваються біля дверей і гардеробу.

Я раптом опиняюсь поруч з Ерною. Її кавалер, вимахуючи довгими руками, добувається до гардеробу, щоб узяти їй пальто. Ерна міряє мене крижаним поглядом.

— Ось де я тебе спіймала! Ти, мабуть, не сподівався?

— Ти мене спіймала? — спантеличено питаю я. — Навпаки, я тебе!

— Із ким! — веде вона далі, ніби не чує моєї відповіді.— З дівками з кафешантану! Не торкайся до мене! Хто зна, чого ти вже від них набрався!

Ніхто й не думав торкатися до неї.

— Я тут у справах, — кажу. — А ти? Як ти попала сюди?

— У справах! — глузливо сміється вона. — У справах! Хто ж помер?

— Опора держави, дрібний вкладник, — відповідаю я, гадаючи, що сказав дуже дотепно. — Його ховають тут щодня, але за надгробок йому править не хрест, а мавзолей, що зветься біржею.

— І такому марнотратникові ще й довіряють! — не вгаває Ерна. Моїх слів вона знов ніби й не чула. — Між нами все скінчено, пане Бодмере!

Георг і Різенфельд проштовхуються до гардеробу, щоб одержати свої капелюхи. Я бачу, що в захисті мені не щастить, і переходжу до нападу.

— Слухай! — кажу. — Хто мені ще сьогодні після обіду брехав, що не може виходити з дому, бо страшенно болить голова? І хто відразу після того опинився тут із гладким спекулянтом?

У Ерни біліє ніс.

— Осоружний віршомазе! — сичить вона, немов бризкає сірчаною кислотою. — Ти, мабуть, думаєш, що коли вмієш списувати вірші з померлих, то й сам чогось вартий? Навчися спочатку заробляти доволі грошей, щоб міг вивести на люди свою даму! А то вже остогид зі своїми прогулянками на лоно природи! "До шовкових стягів травня"! Ой, держіть мене, а то впаду!

"Шовкові стяги" — це цитата з вірша, якого я послав їй сьогодні після обіду. В мене холоне в душі, але я посміхаюся й кажу:

— Не викручуйся. Хто йде звідси додому з двома солідними комерсантами? А хто з кавалером?

Ерна вражено дивиться на мене.

— То я повинна вночі йти сама вулицею, як повія? За кого ти мене вважаєш? Думаєш, мені хочеться, щоб мене зачіпав кожен хам? Ти що, здурів?

— Тобі взагалі не треба було приходити сюди.

— Он як! Гляньте на нього! Він ще й наказуватиме мені! Забороняє виходити з дому, а сам вештається, де йому заманеться! А ще чого бажаєш? Щоб я тобі плела шкарпетки? — Вона в'їдливо сміється. — Сам п'є собі шампанське, а для мене вистачить і зельтерської води та пива чи дешевого молодого вина!

— Шампанське замовляв не я, а Різенфельд!

— Ну звичайно! Ти завжди невинний! Нікчемний учителю! Чого ти ще тут стовбичиш? Я тебе бачити не хочу! Не набридай мені більше!

Я такий розлючений, що насилу здобуваюся на слово. Підходить Георг і подає мені капелюха. Ернин спекулянт також з'являється біля неї, і вони виходять.

— Ти чув? — питаю я в Георга.

— Дещо чув. Навіщо сперечатися з жінкою?

— Я не хотів сперечатися.

Георг сміється. Він ніколи не буває п'яний, хоч би скільки видудлив.

— Не давай себе втягти в суперечку. Завжди програєш. Навіщо ти хочеш неодмінно мати слушність?

— Справді,— кажу я, — навіщо? Певне, тому, що я син німецької землі. Ти ніколи не пробував переконувати жінку?

— Чому ні. Та це не заважає мені давати іншим добрі поради.

Прохолодне повітря діє на Різенфельда так, наче його хтось стукнув м'яким молотком по голові.

— Переходьмо на "ти", — пропонує він мені.— Ми ж брати. Нахлібники смерті.— Він заливається сміхом, як лис. — Мене звуть Алекс.

— Рольф, — відповідаю я, бо не маю ніякого бажання називати своє ім'я "Людвіг" для цього п'яного брудершафту. Для Алекса цілком досить і Рольфа.

— Рольф? — перепитує Різенфельд. — Яке дурне ім'я! Ти завжди так звешся?

— Я маю право зватися так у високосні роки й після роботи. Алекс також не велике щастя.

Різенфельд похитується.

— Ну, нічого, — великодушно каже він. — Хлопці, давно я не почував себе так добре. У вас є ще кава?

— Звичайно, — відповідає Георг. — Рольф уміє готувати її, як ніхто.

Похитуючись, ми проходимо в затінку Маріїнської церкви й опиняємось на Гакенштрасе. Спереду дибає, як лелека, самітна постать і завертає в наш двір. Це фельдфебель Кнопф, що повертається зі свого інспекційного рейду по міських пивницях. Ми йдемо слідом за ним і наздоганяємо його аж біля чорного обеліска, де він, як завжди, зупиняється у своїй потребі.

— Пане Кнопфе, так не годиться! — кажу я.

— Вільно, — не обертаючись, командує він.

— Пане фельдфебелю, так не годиться! — ще раз кажу я. — Це свинство! Чому ви не робите цього у себе в квартирі?

Він ледь повертає голову.

— Щоб я у своїй кімнаті мочився? Ви здуріли?

— Не в кімнаті. У вас у квартирі є чудовий туалет. Користуйтеся ним. Невже ви не можете пройти ще якихось десять метрів?

— Дурниці!

— Ви забруднюєте символ нашої фірми! Крім того, чините блюзнірство. Це ж надгробок. Свята річ.

— Він стане надгробком аж на цвинтарі,— каже Кнопф, рушаючи до дверей. — На добраніч, панове.

Він кланяється нам і при цьому стукається головою об одвірок. Потім, сердито бурмочучи, зникає в сінях.

— Хто це такий? — питає Різенфельд, поки я шукаю банку з кавою.

— Ваша протилежність. Абстрактний п'яниця. П'є без будь-якої фантазії. Не потребує ніякого заохочення ззовні. Жодних картин, що розпалювали б його бажання.

— Зрозуміло! — Різенфельд умощується біля вікна. — Горілчана бочка.