Чорний обеліск - Сторінка 17

Убиває лише те, що не має назви, або те, що зірвало свою назву.

— Блискавка, — зауважую я.

Лікар озирається.

— Справді?

Він саме пояснював, що таке шизофренія, Ізабеллина хвороба. І так захопився, що навіть його смагляве обличчя трохи порожевіло. Він розповідає, що хворі на шизофренію блискавично, за кілька секунд перескакують з однієї особистості в іншу і що в давнину їх вважали за ясновидців та святих, а пізніше — за людей, яких опанував диявол, і ставилися до них із забобонною пошаною. Лікар філософує про різні причини хвороби, і я раптом дивуюся, звідки він це все знає і чому називає шизофренію хворобою. Хіба не можна з таким самим успіхом вважати її особливим багатством? Хіба й кожна нормальна людина не має в собі з десяток особистостей? І хіба різниця між ними не полягає лише в тому, що здоровий стримує їх, а хворий дає їм волю? Хто ж тоді хворий?

Я підходжу до столу й випиваю свою чарку. Бодендік дивиться на мене доброзичливо, Верніке — як на зовсім нецікавого пацієнта. Тільки тепер я починаю відчувати смак вина. Воно добре, не схоже ні на яке інше, витримане й переброджене. В ньому вже нема хаосу, думаю я. Воно перетворило його в гармонію. Перетворило — не замінило. Не уникло його. І раптом на якусь мить, зовсім безпідставно, я стаю невимовно щасливим. Отже, буває й таке, думаю я. Хаос можна перетворити! Існує не лише те або те. Одне може виникнути через інше.

За вікном знову спалахує бліде сяйво й згасає.

Лікар підводиться.

— Почалося. Мені треба йти до тих, що замкнені.

Замкнених хворих ніколи не випускають надвір. Вони до

самої смерті залишаються в кімнатах з прикрученими до підлоги меблями, з загратованими вікнами і з дверима, які можна відчинити тільки ззовні. Вони сидять у клітках, як небезпечні хижаки, і говорити про них не любить ніхто.

Верніке дивиться на мене.

— Що з вашою губою?

— Нічого. Вкусився уві сні.

Бодендік сміється. Двері відчиняються, і низенька сестра вносить ще одну пляшку й три чарки. Верніке виходить з кімнати разом із сестрою. Бодендік хапає пляшку й наливає собі знов. Тепер мені зрозуміло, чому він запросив Верніке випити з нами: щоб старша сестра прислала другу пляшку вина. Однієї для трьох чоловіків мало. От хитрий, думаю я. Вчинив те саме диво, що Христос під час проповіді на горі. З однієї чарки для Верніке зробив для себе цілу пляшку.

— Вй, мабуть, більше не питимете? — питає він.

— Чому ж? Питиму, — відповідаю я і сідаю до столу. — Я саме добрав смаку. Ви мені допомогли в цьому. Красно дякую.

Бодендік кисло всміхається й витягає пляшку з криги. Якусь мить він дивиться на етикетку, потім наливає мені — менше, ніж півчарки. Собі ж наливає майже по самі вінця. Я спокійно забираю в нього пляшку й доливаю собі стільки, як і в нього.

— Пане вікарію, — кажу я, — де в чому ми не дуже й відрізняємося один від одного.

Бодендік раптом вибухає сміхом. Його лице розквітає, як півонія.

— Будьмо здорові! — каже він єлейним голосом.

Гроза гуркоче далі, вона то насувається на місто, то відступає. Як безмовні удари шаблі, небо розпанахують блискавки. Я сиджу біля вікна у своїй кімнаті, а переді мною у видовбаній слонячій нозі, що її мені торік подарував як кошик на сміття великий мандрівник Ганс Ледерман, син кравця Ледермана, лежать подерті Ернині листи.

З Ерною скінчено. Я перебрав у пам'яті всі її вади, викинув її з голови і з серця, а на десерт ще й прочитав кілька розділів із Шопенгауера й Ніцше. Але все-таки мені краще хотілося б мати смокінг, машину та шофера і в товаристві двох чи трьох відомих артисток, з кількома сотнями мільйонів у кишені зненацька з'явитись у "Червоному млині", щоб завдати змії смертельного удару. Я ще якийсь час мрію про те, що було б, якби вона завтра прочитала в газеті, що мені випав найбільший виграш у лотерею або що я дуже обпікся, рятуючи з охопленого вогнем будинку дітей. Потім помічаю світло в Лізиній кімнаті.

Ліза відчиняє вікно й дає комусь знак. Я сиджу в темряві, тому їй не видно мене, отже, вона має на увазі когось іншого. Вона ворушить губами, показує собі на груди, потім на наш будинок і киває головою. Після цього світло гасне.

Я обережно висуваюся з вікна. Вже дванадцята година ночі, і всі вікна поблизу темні. Відчинене тільки вікно в Георга Кроля.

Я очікую і нарешті бачу, як двері в Лізиному будинку відхиляються. Ліза виходить, швидко озирається й перебігає вулицю. Вона в легенькій квітчастій сукні, а черевички тримає в руці, щоб не тупати. Тієї самої миті я чую, як обережно відчиняються двері в нашому будинку. Це може бути тільки Георг. Над дверима висить дзвінок, і, щоб тихо відчинити їх, треба стати на стілець, рукою притримати дзвінок, а ногою натиснути на клямку й потягти двері до себе. Для такої акробатичної вправи треба бути тверезому. А я знаю, що сьогодні Георг тверезий.

Чути тиху розмову й тупіт високих підборів. Отже, Ліза, марнославна бестія, знов узула черевички, щоб бути принаднішою. Двері до Георгової кімнати тихо риплять.

От тобі й маєш! Георг, такий тихенький! І коли він устиг?

Гроза повертається знов. Гримить дужче, і зненацька на бруківку, ніби срібні таляри, починає сипати дощ. Вода відскакує від каміння водограйчиками дрібних краплин, і від землі здіймається приємна прохолода. Я вихиляюся з вікна й дивлюся на ту мокру веремію. Вода вже тече поверх ринв, без кінця спалахують блискавки, і в їхньому світлі я бачу, як із Георгового вікна Ліза підставляє під дощ свої голі руки, потім висовує голову, і я чую її хрипкий голос. Лисої голови Георга не видно: він не аматор природи.

Розчахнувши кулаком браму, на подвір'я, хитаючись, входить мокрий до нитки Кнопф. З його кашкета струмує вода. Слава богу, думаю я, в таку погоду мені не треба буде змивати його свинство. Проте Кнопф розчаровує мене. Він навіть не дивиться на свою жертву — чорний обеліск. Лаючись і відмахуючись від дощу, наче від комарів, він тікає до хати. Вода — його найбільший ворог.

Я беру слонову ногу й витрушую з неї все на вулицю. Вода підхоплює і швидко несе геть Ернину любовну базгранину. Як завжди, перемогли гроші, думаю я, хоч вони тепер і нічого не варті. Я підходжу до другого вікна й визираю в сад. Дощ справляє там бучне свято, зелену оргію запліднення, безсоромну й невинну. В спалахах блискавок мені видно надмогильну плиту, куплену для самогубця. Вона стоїть осторонь, на ній уже викарбувано напис, літери виблискують золотом. Я зачиняю вікно і вмикаю світло. Внизу тихо розмовляють Георг і Ліза. Враз моя кімната здається мені страхітливо порожньою. Я знову відчиняю вікно, дослухаюся до невідомо чийого гуркоту й шуму і вирішую, що візьму в книгаря Бауера замість грошей за останні уроки книжку про йогів, аскетизм і самообмеження. В ній пишеться про те, що вправами з дихання можна досягти дивовижних наслідків.

Лягаючи спати, я проходжу повз дзеркало. Зупиняюсь і дивлюся в нього. Що там справді є? — думаю я. Звідки береться перспектива, якої немає, глибина, що тільки обдурює око, простір, що насправді є площиною? І хто це виглядає звідти, коли там нікого немає?

Я бачу свою губу, напухлу і вкриту струпом, ворушу нею, і Хтось навпроти ворушить губою, якої там немає. Я усміхаюсь, і примарний Хтось відповідає мені усмішкою. Я хитаю головою, і примарний Хтось теж хитає головою. Хто з нас Хтось? І хто з нас Я? Той, що в дзеркалі, чи інший, із тіла й крові, який стоїть перед дзеркалом? Чи ще хтось третій, що стоїть за обома нами? Мені стає страшно, і я гашу світло.

VII

Різенфельд дотримав слова. Наше подвір'я заставлене пам'ятниками і цоколями. Ті, що відполіровані з усіх боків, оббиті дошками та обгорнуті мішковиною. Це примадонни серед надгробків, і поводитися з ними треба дуже обережно, щоб не пошкодити країв.

На подвір'я зійшлися всі, хто в нас працює, щоб допомогти вивантажувати товар і подивитися на нього. Навіть стара пані Кроль вештається поміж пам'ятниками, перевіряє якість чорного граніту й час від часу кидає сумний погляд на обеліск біля дверей — єдину річ, яка ще залишилася з того, що купив її небіжчик-чоловік.

Курт Бах скеровує до себе в майстерню величезну брилу пісковику. З неї вийде ще один лев у передсмертних муках, але цього разу не скоцюрблений, ніби в нього болять зуби, а лев, що реве з останніх сил, із уламком списа у боці. Його призначено для пам'ятника полеглим села Вюстрінген, у якому діє надзвичайно войовнича спілка ветеранів під орудою відставного майора Волькенштайна. Волькенштайнові скоцюрблений лев здався надто млявим. Найбільше йому припало б до смаку чотириголове чудовисько з вогненними пащами.

Товар з вюртемберзького заводу металевих виробів, який прибув одночасно з надгробками, теж розпаковано. На землі один побіч одного вишикувалися чотири орли, два бронзові і два чавунні. Вони мають увінчати інші пам'ятники полеглим і надихати молодь на нову війну, бо, як переконливо пояснює відставний майор Волькенштайн, колись же, нарешті, ми мусимо перемогти, і тоді горе нашим ворогам! Правда, поки що орли скидаються на величезних курок, які сідають нестися, проте все матиме зовсім інший вигляд, коли вони увінчають пам'ятники. Генерали без мундирів теж скидаються на торговців оселедцями, і навіть Волькенштайн у цивільному костюмі схожий на гладкого вчителя фізкультури. В нашій любій вітчизні зовнішній вигляд і дистанція мають вирішальне значення.

Оскільки я завідую рекламою, то й визначаю, де ставити той чи інший пам'ятник. Вони мають стояти не просто будь-як один біля одного, а мальовничими, приємними групами по всьому саду. Генріх Кроль проти цього. Він хотів би, щоб камені були вишикувані в ряд, як солдати, все інше здається йому розмагніченістю. На щастя, на моєму боці більшість. Навіть мати проти нього. Зрештою, вона завжди виступає проти Генріха. Ще й досі їй дивно, чому Генріх — її син, а не син дружини відставного майора Волькенштайна.

День стоїть блакитний і гарний. Небо розкинулось над містом, як величезне шовкове шатро. В кронах дерев ще збереглася ранкова прохолода. Пташки щебечуть, ніби на світі нічого більше не існує, крім раннього літа, гнізд і молодого життя в них. їм байдуже до того, що долар, мов огидний губчастий гриб, набух до п'ятдесяти тисяч марок.