Чорний обеліск - Сторінка 19

Я обережно цілую Герду в щоку.

— Дурню! — каже вона і смачно цілує мене в губи. — В мандрівних артистів немає часу на церемонії. За два тижні мені треба їхати далі. Ну, до вечора.

Вона виходить із контори. Ноги в неї стрункі й дужі. Плечі також дужі. На голові — червоний берет. Здається, вона любить яскраві кольори.

На подвір'ї вона зупиняється біля чорного обеліска й дивиться на нашу Голгофу.

— Це наш склад, — пояснюю я.

Герда киває головою.

— На них є якийсь заробіток?

— Невеликий… У такі часи…

— І ти тут служиш?

— Так. Смішно, правда ж?

— Нічого смішного немає,— заперечує Герда. — Що ж тоді мені казати, коли я в "Червоному млині" вигинаюсь колесом і просовую голову між ноги? Думаєш, бог цього хотів, коли створював мене? Отже, до шостої.

Із саду з поливальницею в руках виходить стара пані Кроль.

— Пристойна дівчина, — зауважує вона, дивлячись услід Герді.— Хто це така?

— Акробатка.

— Акробатка? — здивовано перепитує вона. — Акробатки здебільшого пристойні. А вона часом не співачка?

— Ні. Справжня акробатка. Робить сальто, стоїть на руках і звивається, як змія.

— То ви її добре знаєте. Вона хотіла щось купити?

— Ще ні.

Пані Кроль сміється. Скельця її окулярів поблискують проти сонця.

— Любий мій Людвігу, — каже вона, — ви навіть не уявляєте собі, яким безглуздим здаватиметься вам теперішнє ваше життя, коли вам буде сімдесят.

— Я в цьому ще не дуже впевнений, — заперечую я. — Тобто воно й тепер уже здається мені досить безглуздим. А що ви думаєте про кохання?

— Про що?

— Про кохання. Небесне й земне.

Пані Кроль весело сміється:

— Про це вже я, хвалити бога, давно забула.

Я стою в книгарні Артура Бауера. Сьогодні він має платити мені за уроки, які я даю його синові. Артур-молодший скористався нагодою і, замість привітання, підклав мені на стілець дві кнопки. Я б за такий вчинок залюбки ткнув його тупим обличчям в акваріум із золотими рибинками, що прикрашає їхню плюшеву вітальню, але мушу стримуватись, а то Артур-старший не заплатить мені, і Артур-молодший знає про це.

Артур-старший — низенький чоловік із гострою борідкою і жвавими очима.

— Отже, йога, — весело каже він, підсуваючи мені купу книжок. — Я тут відклав для вас усе, що в нас є. Йога, буддизм, аскетизм, споглядання свого власного пупа… Ви хочете стати факіром?

Я кидаю на нього сердитий погляд. Ще один за сьогодні стрілець, що цілиться в моє розбите серце! Але з твоєю дешевою іронією я впораюсь, ти не Георг, думаю я. І гостро питаю:

— У чому сенс життя, пане Бауере?

Артур очікувально дивиться на мене, як пудель.

— Ну?

— Що ну?

— Де сіль? Ви ж розповідаєте якийсь анекдот?

— Ні,— холодно відповідаю я, — це анкета для спасіння моєї молодої душі. Я звертаюся з цим запитанням до багатьох людей, особливо до тих, хто повинен знати відповідь.

Артур перебирає пальцями бороду, як струни арфи.

— Ви жартуєте, чи що? Щоб оце в понеділок, у робочий час, морочити людей отакими безглуздими запитаннями! І ви ще й хочете, щоб вам відповідали?

— Авжеж, — кажу я. — Негайно признавайтесь! Ви також не знаєте! Навіть ви, незважаючи на всі свої книжки!

Артур пускає бороду й занурює пальці в чуба.

— Боже, чим люди клопочуться! Обговорюйте такі речі у своєму клубі поетів!

— У клубі поетів цим запитанням тільки надають поетичної форми. А я хочу знати правду. Для чого я існую і чому я не черв як?

— Правду! — хихоче Артур. — Таке могло б цікавити хіба що Пілата. А мені воно ні до чого. Я книгар, чоловік і батько, і цього мені досить.

Я дивлюся на книгаря, чоловіка й батька. На правій щоці біля носа в нього вискочив прищ.

— То вам цього досить? — гостро кажу я.

— Досить, — твердо відповідає Артур. — Часом навіть забагато.

— А в двадцять п'ять років вам цього також було досить?

Артур витріщає на мене блакитні очі.

— У двадцять п'ять років? Ні, тоді я ще чимось хотів стати.

— Чим? — з надією питаю я. — Людиною?

— Власником цієї книгарні, чоловіком і батьком. Бо я й так людина. Але ще не факір.

Завдавши мені ще раз нікчемного удару, він запопадливо поспішає назустріч дамі з пишними обвислими грудьми, що просить роман Рудольфа Герцога. Я неуважно перегортаю книжки про щастя аскетизму й відкладаю їх набік. Удень людина набагато менше схильна до таких речей, ніж уночі, на самоті, коли їй не залишається нічого іншого.

Потім підходжу до полиці, де стоять книжки з релігії та філософії. Вони — гордість Артура Бауера. Тут у нього зібрано майже все, що людство за кілька тисячоліть передумало про сенс життя. Отже, за якихось там кількасот тисяч марок можна було б отримати достатню інформацію про це — власне, навіть за менше, десь за двадцять чи тридцять тисяч марок, бо коли життя справді можна пізнати, то для цього вистачило б і однієї книжки. Але де вона, та книжка? Я оглядаю полиці вздовж і впоперек. Відділ дуже великий, і це мене раптом приголомшує. Скидається на те, що з правдою і сенсом життя поводяться, ніби з рідиною для волосся: кожна фірма хвалить свою, як єдино цілющу, але Георг Кроль, що перепробував їх усі, однаково лисий, і йому треба було знати це з самого початку. Коли б якась фірма знайшла рідину, від якої справді росло б волосся, то вона єдина й існувала б, а решта всі давно б збанкрутували.

Бауер повертається.

— Ну, знайшли щось?

— Ні.

Він помічає відкладені набік книжки.

— Отже, нема нащо ставати факіром?

Замість того, щоб присадити невдатного дотепника, я відповідаю:

— Книжки взагалі нічого не варті. Коли подивишся, що тут у них понаписувано і що, незважаючи на це, робиться на світі, то мимоволі спадає на думку, що, крім меню у "Валгаллі" та родинних повідомлень у щоденній газеті, нічого не слід читати.

— Як так? — трохи злякано питає книгар, чоловік і батько. — Книжки дають людині освіту, це кожному відомо.

— Справді?

— Звичайно! А то що ж би робили ми, книгарі?

Артур знов біжить до прилавка. Якийсь чоловік із коротко підстриженими вусами просить книжку "Непереможена в окопах". Це дуже популярна книжка наших повоєнних часів. Один безробітний генерал доводить у ній, що німецька армія на війні до самого кінця здобувала перемоги.

Артур продає подарункове видання в шкіряній оправі з золотими берегами. Вигідний продаж заспокоює його, і назад він повертається в доброму гуморі.

— Може, щось із класики? Звичайно, антикварне.

Я хитаю головою і мовчки показую на книжку, яку знайшов, поки його не було, серед виставлених на столі. Це "Людина в товаристві" — короткий перелік правил поведінки на всі випадки життя. Я терпляче чекаю неминучих банальних жартів про факірів, що захотіли навчитися світських манер, тощо. Проте Артур і не думає жартувати. Він діловито каже:

— Корисна книжка. Її треба було б видати масовим тиражем. Ну гаразд, тепер ми розрахувалися?

— Ще ні. Я хочу взяти ще оце. — Я здіймаю з полиці тоненький томик: "Бенкет" Платона. — Тепер уже все.

Артур підраховує в думці.

— Не зовсім так, але нічого. Порахуємо "Бенкет" як антикварну книжку.

Я прошу загорнути перелік правил поведінки в папір і перев'язати шпагатом: боронь боже, щоб мене хтось застукав із цією книжкою. Але все-таки я вирішив увечері прочитати її. Трохи глянцю нікому не завадить, а в мене ще сидять у голові Ернині образи. Ми на війні досить-таки здичавіли, а сьогодні простацькі манери може собі дозволити тільки той, хто здатен прикрити їх натоптаним гаманцем. А в мене його немає.

Дуже задоволений, я виходжу на вулицю. І зразу ж на мене з галасом накидається життя. Мимо в яскраво-черво-ному кабріолеті проїздить Віллі, не помічаючи мене. Я міцно затискаю під пахвою книжечку "Людина в товаристві". Поринай у життя, кажу я собі. Вітай земне кохання! Геть мрії!

Геть марення! Це так само стосується Ерни, як і Ізабелли. А для душі в тебе завжди є Платон.

"Староміський двір" — пивниця при заїзді, де зупиняються мандрівні артисти, цигани та візники. На другому поверсі там є з десяток кімнат, у яких вони живуть, а в задній прибудові — простора зала з піаніно й численними гімнастичними снарядами, де артисти можуть готуватися до виступів. Проте найбільший прибуток господареві дає саме пивниця. Це не лише місце зустрічей мандрівних артистів вар'єте — її відвідує й міське дно.

Я відчиняю двері до зали. Біля піаніно стоїть Рене де ла Тур і співає свій дует. У глибині зали якийсь чоловік дресирує двох шпіців і пуделя. Дві дебелі жінки лежать праворуч на матах і курять, а на трапеції, вигнувши спину і просунувши ноги поміж руки, летить мені назустріч Герда, ніби фігурка на носі корабля.

Дебелі жінки, що лежать на матах у купальних костюмах, потягаються, граючи м'язами. Це, безсумнівно, жінки-борці, що виступають у програмі "Староміського двору". Рене справжнісіньким командирським басом вітається зі мною і підходить ближче. Дресирувальник свистить. Собаки роблять сальто. Герда розмірено гойдається на своїй трапеції. Я згадую, як вона дивилася на мене крізь ноги в "Червоному млині". Одягнена Герда в чорне трико, волосся в неї туго пов'язане червоною хустиною.

— Вона тренується, — пояснює Рене. — Хоче повернутися до цирку.

— До цирку? — Я зацікавлено дивлюся на Герду. — Хіба вона була в цирку?

— Була. Вона там виросла. Але цирк збанкрутував. Не мав більше чим платити за м'ясо для левів.

— Вона дресирувала левів?

Рене кидає на мене глузливий погляд і регоче, як фельдфебель.

— Це було б пікантно, га? Ні, вона була акробаткою.

Герда знов пролітає повз нас. Вона пильно дивиться на

мене, ніби хоче загіпнотизувати. Але справа не в мені —> Герда дивиться так пильно від напруження.

— Чи Віллі справді багатий? — питає Рене де ла Тур.

— Ну певне. Саме таких, як він, тепер називають багатими. Він ділок і має цілу купу акцій, які щодня дорожчають. А чому ви питаєте?

— Мені подобається, як чоловік багатий, — сміється Рене мелодійним сопрано. Потім реве, наче в казармі: — Кожній жінці це подобається.

— Так, я вже помітив, — гірко погоджуюсь я. — Багатий спекулянт кращий за чесного, але бідного службовця.

Рене аж труситься зі сміху.

— Багатство й чесність разом не бувають, хлопче! Тепер не бувають! Та, мабуть, і раніше не бували.

— Бувають. Принаймні тоді, коли люди одержують спадщину або їм випадає великий виграш.

— І тоді ні. Гроші псують вдачу, хіба ви не знаєте?

— Знаю.