Чорний обеліск - Сторінка 18

І що в ранковій газеті вміщено повідомлення про три самогубства. Всі три самогубці — колишні дрібні вкладники, всі три обрали улюблену смерть бідних — залишили відкритими газові крани. Стара Кубальке засунула голову в духовку; радника фінансів пенсіонера Гопфа знайшли старанно поголеного, в його останньому, дбайливо вичищеному, багато разів латаному костюмі, із затисненими в руці чотирма нічого не вартими банкнотами по тисячі марок, проштемпельованими червоною фарбою, ніби з вхідними квитками до неба; а вдову Гляс — у сінях біля кухні, з розірваною ощадною книжкою, де на рахунку було п'ятдесят тисяч марок. Банкноти по тисячі марок для Гопфа були останніми прапорами надії: давно вже ходила чутка, що саме вони колись знов матимуть вартість. Невідомо, хто пустив таку чутку. На них ніде не написано, що вони забезпечені золотом, а хоч би й було написано, то що з того? Держава, яка на кожному кроці безкарно дурить нас, яка сама розтринькує більйони й садовить у в'язницю кожного, хто недодасть їй бодай п'ять марок, завжди знайде спосіб не виконати свого зобов'язання. Аж позавчора в газеті надруковано роз'яснення, що вони не матимуть ніяких переваг. Тому сьогодні в ній же й з'явилось повідомлення про смерть Гопфа.

3 майстерні трунаря Вільке долинає стукіт, ніби там оселився веселий дятел-велетень. Справи у Вільке йдуть якнайкраще, труна, врешті, потрібна кожному, навіть самогубцеві — адже пора братських могил та похоронів у плащ-наметі скінчилася разом з війною. Тепер знов кожен гниє так, як йому належить за чином, — у труні, що повільно трухлявіє в землі, в савані, у фраці без спини чи в сукні з білого крепдешину. Пекар Нібур навіть з усіма своїми орденами та значками різних спілок: так захотіла його дружина. Вона поклала йому в труну ще й копію прапора спілки співаків "Одностайність". Він був там другим тенором, щонеділі виводив "Тишу у лісі" та "Прапор трибарвний нас веде", напивався пива так, що мало не лопав, і йшов додому лупцювати свою дрз^жину. Праведна душа, як сказав на похороні пастор.

На щастя, о десятій годині Генріх Кроль у своїх неодмінних смугастих штанях сідає на велосипед і вирушає на села. Коли він побачив стільки свіжого граніту, його серце комерсанта не витримало: треба їхати, треба передати пам'ятники засмученим родичам померлих.

Тепер ми почуваємо себе вільніше. Насамперед ми влаштовуємо перерву, і пані Кроль, щоб підтримати наші сили, пригощає нас кавою та бутербродами з ліверною ковбасою. У брамі з'являється Ліза в яскраво-червоній шовковій сукні. Побачивши пані Кроль, вона миттю зникає. Стара, хоч вона й не святенниця, не зносить Лізи.

— Оця ще мені брудна нечупара, — влучно оцінює вона Лізу.

Георг відразу клює на її гачок.

— Брудна? Чого це вона брудна?

— Тому, що брудна, хіба ти не бачиш? Невмивана, але в шовкових ганчірках.

Я помічаю, що Георг мимоволі задумується. Ніхто не любить бруду в своєї коханки, якщо він не декадент. В очах його матері на мить спалахує тріумф, потім вона міняє тему розмови. Я захоплено дивлюся на неї. Стара — як полководець із рухливим військом: завдає блискавичного удару, а поки противник приготується до захисту, вона вже в іншому місці. Ліза, може, й нечупара, проте, безперечно, не така брудна, щоб це впадало в око.

З будинку випурхують три Кнопфові дочки — невеличкі, кругленькі й моторні. Як і їхня мати, вони швачки й цокотять машинками цілісінький день. Тепер, щебечучи, дівчата розносять у пакунках спекулянтам недосяжно дорогі шовкові сорочки. Кнопф, старий вояк, не дає зі своєї пенсії на домашні витрати жодного пфеніга: про все мусять дбати чотири жінки.

Ми обережно розпаковуємо обидва чорні пам'ятники з хрестами. Власне, їх треба було б поставити біля входу, щоб досягти більшого ефекту, і взимку ми їх там і поставили б, але тепер травень, і, як не дивно, наше подвір'я править за місце зустрічей для котів і закоханих. Коти починають ще в лютому кричати з надгробків, а потім ганяються одне за одним навколо цементового обрамлення могил, закохані ж з'являються там відразу, як тільки починає тепліти, щоб любитися на свіжому повітрі: а зрештою, хіба для цього буває колись надто холодно? Вулиця наша тиха, віддалена від центру, брама так і просить кожного зайти, а сад густий і просторий. Трохи моторошна виставка не бентежить закоханих, навпаки, вона, здається, ще розпалює їхню пристрасть. Усього два тижні тому капелан із села Галле, що, як усі слуги божі, звик уставати разом з курми, з'явився до нас о сьомій годині ранку, щоб купити чотири надгробки з найменших на могили сестер-жалібниць, які померли протягом року. Коли я, сонний, вів його до саду, то ледве встиг учасно скинути з хреста на полірованому з усіх боків пам'ятникові рожеві штанці зі штучного шовку, що майоріли, як прапор. їх забула там якась захоплена нічна пара. Сіяти життя в царстві смерті! Безперечно, в широкому поетичному розумінні в цьому є щось заспокійливе, і коли я розповів про це Отто Бамбусові, членові нашого клубу, вчителеві, що пише вірші, він зразу ж украв у мене ідею і втілив її в елегію з космічним гумором — але взагалі це досить-таки дратує, особливо коли поблизу ще й виблискує в промінні ранкового сонця порожня пляшка з-під горілки.

Я оглядаю виставку. Вона справляє приємне враження, якщо можна так сказати про каміння, призначене для трупів. Два хрести здіймаються на своїх цоколях, сяючи в сонячному промінні, символи вічності, відшліфовані часточки розпеченої колись землі, застиглі, відполіровані, готові назавжди зберегти для нащадків ім'я якогось хапкого торговця чи багатого спекулянта — навіть шахрай не хоче безслідно зникнути з цієї планети.

— Георгу, — кажу я, — треба пильнувати, щоб твій брат не розпродав нашу верденбрюкську голгофу якимось крутіям із села, що розрахуються аж після жнив. Заприсягнімося цього блакитного дня, під щебет пташок і запах кави, що продамо обидва хрести тільки за готівку!

Георг усміхається.

— Ну, небезпека не така й велика. Вексель нам треба оплатити аж через три тижні. Якщо ми одержуватимемо якісь гроші раніше, то, виходить, зароблятимемо.

— Що зароблятимемо? — заперечую я. — Ілюзію — до наступного курсу долара!

— Ти часом буваєш занадто практичний. — Георг не поспішаючи запалює сигару вартістю в п'ять тисяч марок. — Замість скиглити, краще сприймай інфляцію як обернений символ життя. Кожний прожитий день скорочує на один день наш вік. Ми живемо на капітал, а не на відсотки. Щодня підіймається курс долара, проте щоночі падає на одну добу курс твого життя. Чи не написати тобі сонета на цю тему?

Я дивлюся на самовпевненого Сократа з Гакенштрасе. Краплини поту оздоблюють його лису голову, як перли ясну сукню.

— Дивно, як людина любить філософувати, коли вона спить уночі не сама, — кажу я.

Георг пропускає мій натяк повз вуха.

— А коли ж їй філософувати? — спокійно питає він. — Філософія повинна бути веселою, а не вимученою. Пов'язувати з нею матафізичне розумування — те саме, що чуттєві насолоди тулити до того, що ви, члени клубу поетів, звете ідеальним коханням. Виходить казна-що.

— Казна-що? — кажу я, трохи ображений. — Ох ти ж, міщанине з великими пригодами! Збирачу метеликів, що хоче все настромити на голку! Таж людина мертва без того, що ти називаєш казна-чим, ти хіба не знаєш?

— Не туди гнеш. Я просто не плутаю одне з одним. — Георг пускає мені в обличчя хмарку диму. — Я краще з гідністю і з філософською меланхолією страждатиму від скороминущості життя, ніж вульгарно плутатиму якусь там Мінну чи Анну з суворою таємницею буття і думатиму, що світ перевернеться, коли Мінна чи Анна віддасть перевагу якомусь Карлові чи Йозефові. Або Ерна отому дебелому шмаркачеві в костюмі з англійської вовни.

Він глузливо посміхається. Я холодно дивлюсь у його зрадницькі очі.

— Дешевий удар, гідний Генріха! — зауважую я. — Ех ти, скромний аматоре того, що легко дається! Може, поясниш мені, навіщо ти тоді з таким захватом читаєш журнали, в яких тільки й є, що недосяжні сирени, скандали у вищому світі, дами з театру та кінозірки, які розбивають чоловічі серця?

Георг знов пускає мені в очі на триста марок диму.

— Я їх читаю, щоб полоскотати свою уяву. Ти ніколи не чув про небесне й земне кохання? Ти ж недавно сам пробував поєднати їх у своїй Ерні й дістав добру науку, о чесний бакалійнику кохання, який хоче мати в одній крамниці і квашену капусту, й кав'яр! Ти ще й досі не знаєш, що від того квашена капуста ніколи не пахнутиме кав'яром, а кав'яр завжди тхнутиме капустою? Я тримаю їх якнайдалі одне від одного, і тобі слід було б робити те саме. Так зручніше жити. А тепер ходімо помучимо Едуарда Кноблоха. Сьогодні в нього на обід тушкована яловичина з макаронами.

Я киваю головою і мовчки беру капелюха. Георг, сам того не помітивши, дуже вразив мене, — але хай мені чорт, коли я дам йому здогадатися про це.

Повернувшись, я застаю в конторі Герду Шнайдер. Вона в зеленому светрі й короткій спідниці. У вухах у неї великі сережки з фальшивими самоцвітами, а на светрі з лівого боку приколена троянда з Різенфельдового букета, який, видно, напрочуд довго не в'яне. Вона показує на квітку й каже:

— Мерсі! Мені всі заздрили. Такий букет, що хоч би й примадонні.

Я дивлюся на неї. Оце, мабуть, втілення того, що Георг називає земним коханням, думаю я, — звичайна собі міцна, молода дівчина, яка не вдається до зайвих фраз. Я послав їй квітки, і вона прийшла. І годі. А до квіток поставилась так, як і повинна поставитись кожна розважна людина. Замість влаштовувати довгу комедію, вона ось сидить переді мною. Вона прийняла від мене букет, і обговорювати вже, власне, нічого.

— Що ти робитимеш сьогодні після обіду? — питає Герда.

— Я працюю до п'ятої. Потім даю урок одному ідіотові.

— Урок чого? Ідіотизму?

Я усміхаюся.

— Взагалі, так.

— Це буде до шостої. А після того приходь у "Староміський двір". Я там тренуюся.

— Гаразд, — не задумуючись, погоджуюсь я.

Герда підводиться.

— Ну, то…

І, на мій подив, підставляє мені своє обличчя. Посилаючи їй букет, я зовсім не думав, що до такого дійде. А, зрештою, чому б і ні? Мабуть, Георг каже правду: муки кохання треба лікувати не філософією, а тільки іншою жінкою.