Чорний обеліск - Сторінка 39

Потім гладить Отто по ріденькому м'якому чубові.

— Хлопці,— каже вона, — які ви ще можете бути молоді й дурні.

Ми вирушаємо додому. Гунгермана й Бамбуса Едуард відвозить до міста своєю машиною. Шелестять тополі. Гавкають доги. Залізна Кобила стоїть біля вікна на другому поверсі й махає нам смушевою шапкою. За борделем висить (блідий місяць. Раптом перед нами видряпується зі струмка Матіас Грунд, автор книжки про смерть. Він думав, що зможе перейти воду, як Христос Генісаретське озеро. Але в нього нічого не вийшло.

Поруч мене крокує Віллі.

— Що за життя! — мрійливо каже він. — Подумати тільки, людина справді заробляє гроші вві сні! Вранці долар підійметься знов, і акції полізуть за ним угору, як спритні мавпи!

— Не псуй нам вечора. Де твоя машина? Плодить тобі десь інші машини, як твої акції — мільйони?

— Вона в Рене. Стоїть перед "Червоним млином". В антрактах Рене катає своїх товаришок. Вони лускають із заздрощів.

— Ти одружуєшся з нею?

— Ми заручені,— пояснює Віллі.— Коли ти знаєш, що це таке.

— Уявляю собі.

— Смішно! — каже Віллі.— Вона й тепер часто нагадує мені вночі нашого обер-лейтенанта Гелле, того проклятого кровопивця, що мучив нас, поки ми не отримали дозволу героїчно померти. Саме так, я його згадую в темряві. Моторошна, але чудова втіха — уявляти собі, що ти хапаєш за петельки Гелле і гвалтуєш його. Ніколи не думав, що матиму від цього таку втіху, повір мені.

— Вірю.

Ми йдемо поміж темними квітучими садами. З них долинає запах невідомих квіток.

— Горби купаються у місячному сріблі,— виголошує хтось перед нами й підводиться, як примара, з землі.

Це Гунгерман. Він мокрий, як і Матіас Грунд.

— Що сталося? — питаю я. — В нас дощу не було.

— Едуард висадив нас із машини. Вирішив, що ми надто голосно співаємо. Аякже! Шановний господар готелю. А потім я хотів трохи освіжити Отто, і ми обидва впали в струмок.

— Ви також? А де Отто? Шукає Матіаса Грунда?

— Ловить рибу.

— Що?

— От чорт! — похоплюється раптом Гунгерман, — Хоч би не втонув! Він же не вміє плавати.

— Дурниці. Струмок не більше як метр завглибшки.

— Бамбус може і в калюжі втопитися. З любові до батьківщини.

Ми знаходимо Бамбуса біля струмка. Він міцно тримається за кладку й виголошує промову рибі.

— Тобі погано, святий Франціску? — питає Гунгерман,

— Авжеж, — відповідає Бамбус і хихотить, ніби сказа? щось страшенно смішне. Потім белькоче, цокаючи зубами: — Холодно. Я не звик жити на природі.

Віллі витягає з кишені пляшку кминової горілки.

— А хто тебе знову врятує? Передбачливий дядечко Віллі. Врятує від запалення легень і від холодної смерті.

— Шкода, що тут немає Едуарда, — каже Гунгерман. — Ви могли б і його врятувати й заснували б із паном Валентином Бушем "Товариство Едуардових рятівників". Це б його доконало.

— Облиште недоречні жарти, — озивається Валентин, що стоїть позад нього. — Хіба для вас капітал не священна річ? Чи ви, може, комуніст? Я ні з ким не ділюся ним. Едуард належить мені.

Ми п'ємо. В місячному світлі кминова горілка мерехтить, як жовтий самоцвіт.

— Ти ще кудись хочеш іти? — питаю я Віллі.

— Піду в спілку співаків Бодо Ледергозе. Ходімо зі мною. Обсохнете там.

— Чудово, — каже Гунгерман.

Нікому не спадає на думку, що простіше було б піти додому. Нікому, навіть поетові смерті. Здається, що сьогодні ввечері рідина набула величезної сили тяжіння.

Ми йдемо далі вздовж струмка. У воді віддзеркалюється місяць. Його можна випити — хто і коли таке сказав?

XV

Над містом нависла парота пізнього літа, курс долара піднявся ще на двісті тисяч марок, голод збільшився, ціни виросли. Все дуже просто: ціни ростуть швидше за платню, отже, частина населення, яка живе на платню, відсотки й Пенсії, дедалі глибше поринає в безпросвітні злидні, а інша частина купається в ненадійному багатстві. Уряд споглядає. Завдяки інфляції він позбувся своїх боргів, а того, що він одночасно втрачає народ, ніхто не бачить.

Склеп для пані Нібур готовий. Це бридка кам'яна буда з кольоровим склом, бронзовими ланцюгами й посиланими жорствою стежечками, хоч і без скульптурних оздоб, які я змальовував удові. Але тепер пані Нібур раптом відмовляється від нього. Вона стоїть на подвір'ї зі строкатою парасолькою в руці, в солом'яному брилику з лакованими вишнями і з разком штучних перлів на шиї. Поруч із нею — якийсь тип у тісному картатому костюмі і в гетрах поверх черевиків. Грім відгримів, жалоби як і не було, пані Нібур уже заручена. Вона враз збайдужіла до пам'яті Нібура. Ім'я того типа, що прийшов із нею, — Ральф Леман, він відрекомендувався консультантом у справах промисловості. Костюм у нього, як на таке вишукане ім'я і фах, надто зношений. Зате краватка нова і оранжеві гетри також — мабуть, перші подарунки щасливої нареченої.

Бій іде з перемінним успіхом. Спершу пані Нібур каже, що взагалі не замовляла склепу.

— У вас є письмова угода? — переможно питає вона.

Георг поблажливо пояснює їй, що в нашій роботі письмові угоди не потрібні. Там, де йдеться про смерть, ще вірять людям на слово. Крім того, в нас є понад десяток свідків. Пані Нібур уже в'їлася в печінки нашим каменярам, нашому скульпторові й нам самим своїми претензіями. До того ж вона дала завдаток.

— В тім-то й річ, — з неперевершеною логікою мовить пані Нібур. — Завдаток ми хочемо забрати назад.

— Отже, ви замовляли склеп?

— Я не замовляла його, а тільки дала завдаток.

— Що ви скажете на таке пояснення, пане Лемане? — питаю я. — Як консультант у справах промисловості?

— Буває й таке, — як кавалер стає він на допомогу пані Нібур і починає пояснювати, коли таке буває.

Але Георг перебиває його. Він каже, — що на завдаток теж немає ніякого документа.

— Що? — Ральф обертається до пані Нібур. — Еміліє, в тебе немає розписки?

— Я не знаю, — белькоче пані Нібур. — Хто ж міг сподіватися, що вони казатимуть, ніби я не платила грошей! Шахраї!

— Зробити таку дурницю!

Пані Нібур знічується під лютим поглядом Ральфа. Він раптом перестає бути кавалером. Боже, думаю я, раніше в неї був кит — тепер вона спіймала собі акулу,

— Ніхто не каже, що ви не давали грошей, — зауважує Георг. — Ми лише кажемо, що на завдаток так само немає документа, як і на замовлення.

Ральф підбадьорюється.

— Ну от.

— Врешті, ми згодні забрати склеп назад, — мовить Георг, — якщо він вам не потрібний.

— Ну от, — знов каже Ральф.

Пані Нібур жваво підтакує йому.

Я вражено дивлюся на Георга. Склеп стане другим охоронцем нашого складу, братом чорного обеліска.

— А завдаток? — питає Ральф.

— Завдаток, звичайно, залишається в нас, — кажу я. — ; Так завжди робиться.

— Що? — Ральф обсмикує жилет і набундючується.

Я помічаю, що штани в нього теж надто короткі й вузькі.

— Та це ж було б курям на сміх! — каже він. — Ні, з нами такого не вийде!

— З нами також. У нас клієнти завжди беруть те, що замовляли.

— Ми ж нічого не замовляли, — з новою відвагою втручається пані Нібур. Вишні на її брилику погойдуються. — До того ж ви надто дорого хотіли.

— Тихо, Еміліє! — гримає на неї Ральф.

Вона зіщулюється, злякана й щаслива, що він такий мужній.

— Є ще суд, — загрозливо додає Ральф.

— Сподіваємося, що є.

— Ви після одруження будете й далі тримати пекарню? — питає Георг Емілію.

Вона така налякана, що лише мовчки поглядає на свого нареченого.

— Аякже, — відповідає Ральф. — Звичайно, поряд із працею в промисловості. А вам навіщо?

— Булочки й пиріжки були там надзвичайно смачні,

— Дякую, — манірно каже Емілія. — То як із завдатком?

— Я вам ось що запропоную, — каже Георг і раптом стає надзвичайно люб'язний. — Посилайте нам безкоштовно протягом місяця по дванадцять булочок щоранку й по шість пиріжків з яблуками щовечора, і тоді наприкінці місяця ми повернемо вам завдаток, не вимагаючи, щоб ви брали склеп.

— Гаразд! — відразу погоджується пані Нібур.

— Тихо, Еміліє! — Ральф штовхає її в бік. — Ось чого захотіли! — сердито відповідає він Георгові.— Повернути гроші через місяць! А що тоді вони будуть варті?

— Ну, то беріть склеп, — кажу я. — Ми не заперечуємо.

Боротьба триває ще десь із чверть години. Нарешті ми домовляємося, що половину грошей повернемо зараз, а половину через два тижні. Булочки й пиріжки нам таки будуть посилати. Ральф нічого не може вдіяти. Нам раптом стає на допомогу інфляція. Для суду цифри є завжди цифрами, незалежно від того, що вони означають. Коли б Ральф захотів повернути завдаток через суд, Емілія, мабуть, одержала б його десь аж за рік — ту саму суму, тоді вже нічого не варту. Тепер я розумію Георга: ми вдало виплутуємося з цієї історії. Завдаток уже й так становить тільки невелику частину своєї колишньої вартості.

— Але де ж ми дінемо склеп? — питаю я Георга, коли заручені, нарешті, йдуть від нас. — Зробимо з нього собі приватну каплицю?

— Ми трохи переробимо дах. Курт Бах примостить на ньому скорботного лева або солдата при повній зброї, а коли буде треба, то й ангела чи постать зажуреної Німеччини. Двоє вікон виймемо й замінимо їх мармуровими плитами, на яких можна буде вибити прізвища, тоді склеп стане… — Георг замовкає.

— Скромним пам'ятником полеглим на війні,— докінчую я. — Але Курт Бах не зуміє зробити ні фігури ангела, ні солдата, ні зажуреної Німеччини. Найбільше, що він зможе, це виліпити їхній барельєф. Доведеться нам обмежитися своїм звичайним левом. Та для нього дах надто малий. Краще посадовимо там орла.

— Навіщо? Одна левова лапа може звисати на постамент. Тоді все буде гаразд.

— А може, взяти бронзового лева? Фабрики металевих виробів роблять бронзових звірів якого завгодно розміру.

— Гармату, — задумливо каже Георг. — Потрощену снарядами гармату. Це було б щось нове.

— Але тільки для села, з якого на війні загинули самі артилеристи.

— Послухай, — каже Георг, — дай болю уяві. Зроби кілька малюнків, якомога більших і, найкраще, кольорових. А там побачимо!

— А що, якби зробити композицію зі склепу й обеліска? Так би ми вбили відразу двох зайців.

Георг сміється.

— Якщо ти втнеш таку композицію, я тобі в нагороду поставлю цілий ящик "Рейнгартсгаузенера" врожаю тисяча дев'ятсот двадцять першого року. Про таке вино можна тільки мріяти.

— Краще було б, якби ти давав по одній пляшці наперед. Тоді швидше прийшло б натхнення.

— Гаразд, почнемо з однієї.