Чорний обеліск - Сторінка 59

Для мене вони стимули, а не банальності. Хто від природи меланхолік, та ще й має такий фах, той мусить робити все можливе, щоб підбадьорити себе, й не повинен бути перебірливий. Це ще одне правило.

Я бачу, що не впораюся з ним, і тому, як тільки шпроти в бляшанці кінчаються, іду до своєї кімнати. Але й тут не можу вилити свої почуття, навіть за піаніно — адже у флігелі помирає або вже помер фельдфебель, — а жалобних маршів, які мені тільки й можна тепер грати, у мене й так повна голова.

XXII

У спальні старого Кнопфа з'являється раптом привид. Минає добра хвилина, поки я крізь вікно, у шибках якого віддзеркалюється полудневе сонце, впізнаю, що то сам фельдфебель. Отже, він живий і дочвалав від ліжка до вікна. Сіра голова, сіра нічна сорочка, очі втупились у світ за вікном.

— Глянь, — кажу я Георгові,— він не бажає помирати там, де його поклали. Старий бойовий кінь хоче востаннє подивитися в той бік, де розташовані верденбрюкські гуральні.

Ми спостерігаємо за Кнопфом. Вуса його звисають з-під носа віхтями. Очі зблякли. Він ще якусь мить дивиться надвір, потім відвертається.

— Це був його останній погляд, — кажу я. — Кого не зворушить, що навіть такий черствий живолуп хоче ще раз поглянути на світ, перше ніж залишити його назавжди. Тема для Гунгермана, громадського поета.

— Кнопф кидає ще один погляд на світ, — каже Георг.

Я залишаю ротатор "Престо", на якому розмножую каталог для агентів нашої фірми, й підходжу до Георга. Фельдфебель знов стоїть біля вікна. Крізь блискучу шибку видно, як він щось підіймає вгору і п'є.

— Ліки, — зауважую я. — Як навіть найжалюгідніша руїна чіпляється за життя! Ще одна тема для Гунгермана.

— То не ліки, — заперечує Георг, у якого зір гостріший, ніж у мене. — Ліків не продають у горілчаних пляшках.

— Що?

Ми відчиняємо вікно. Тепер блискуча шибка не заважає, і я бачу, що Георг не помилився: старий Кнопф п'є щось справді з горілчаної пляшки.

— Це його дружині спала чудова думка давати Кнопфові воду в пляшках з-під горілки, щоб йому легше було пити, — кажу я. — Адже в кімнаті горілки більше немає, її всю обшукали.

Георг хитає головою.

— Якби то була вода, Кнопф давно вже шпурнув би пляшку у вікно. Наскільки я знаю старого, він водою лише умивався, та й то неохоче. Це горілка, яку йому десь таки пощастило заховати від обшуку, і ти, Людвігу, маєш перед собою величне видовище: людина мужньо крокує назустріч своїй долі. Старий фельдфебель хоче загинути на полі бою, вчепившись рукою ворогові в горло.

— Може, покликати його дружину?

— Ти гадаєш, що вона зможе відібрати в нього пляшку?

— Ні.

— Лікар сказав, що він проживе щонайбільше кілька днів. То хіба не однаково?

— Як для кого. Одна справа для християнина, а інша — для фаталіста. Пане Кнопфе! — гукаю я. — Пане Кнопфе!

Я не знаю, чи Кнопф почув мене, але він робить такий рух, ніби вітає нас пляшкою. Потім знов прикладається до неї.

— Пане Кнопфе! — кричу я. — Пані Кнопф!

— Пізно! — каже Георг.

Кнопф перестає пити й ще раз описує коло пляшкою. Ми чекаємо, що він упаде. Адже лікар сказав, що кожна крапля алкоголю для Кногіфа смертельна. За мить він зникає в глибині кімнати, як труп, що повільно занурюється У воду.

— Чудова смерть, — зауважує Георг.

— Треба сказати про це його дружині й дочкам.

— Дай їм спокій. Старий був для них карою божою. Вони раді, що все вже скінчилося.

— Це ще хтозна. Відданість інколи трапляється там, де її й не сподіваєшся. Вони могли б попросити лікаря, щоб йому промили шлунок.

— Кнопф так пручався б, що не витримали б або серце, або печінка. Але, щоб заспокоїти своє сумління, зателефонуй лікареві.

Я телефоную Гіршманові.

— Старий Кнопф щойно випив невелику пляшку горілки, — кажу я йому. — Ми бачили з вікна.

— Одним духом?

— Ні, за два заходи. А яке це має значення?

— Ніякого. Я питаю просто з цікавості. Пером йому земля.

— А нічого не можна зробити?

— Не можна, — відповідає Гіршман. — Йому так чи так кінець. Дивно, що він узагалі дожив до сьогодні. Поставте йому пам'ятник у формі пляшки.

— Ви черства людина, — зауважую я.

— Не черства, а цинічна. Ви повинні знати різницю між цими словами. Ви ж також працюєте в тій самій царині, що й я! Цинізм — це щиросердя зі знаком мінус, якщо це вас утішить. Випийте чарку за помин душі п'яного квача, яка полетіла на небо.

Я кладу трубку.

— Мабуть, Георгу, мені давно вже час кинути цю роботу, — кажу я. — Надто від неї дичавієш.

— Від неї не дичавієш, а тупішаєш.

— Ще гірше. Це не робота для члена верденбрюкської академії поетів. Хіба може в людини лишитися подив, жах, глибока пошана до смерті, коли оцінюєш її на гроші або на пам'ятники?

— На тебе ще стане і подиву, і жаху, і глибокої пошани, — каже Георг. — Але я розумію тебе. А тепер ходімо до Едуарда й мовчки вип'ємо чарку за впокій душі старого вояки.

Надвечір ми повертаємось додому. Через годину в помешканні Кнопфів зчиняється галас.

— Земля йому пером, — каже Георг. — Ходімо, скажемо, як годиться, слово втіхи.

— Сподіваюся, вони дошили свої жалобні сукні. Це єдине, що їх може втішити цієї миті.

Двері не замкнені. Ми відчиняємо їх, не дзвонячи, і зупиняємось на порозі, вражені несподіваною картиною. Серед кімнати стоїть Кнопф — одягнений, з ціпком у руці. За трьома швацькими машинками збилися в купу його дружина й дочки. Кнопф, люто крекчучи, лупцює їх ціпком. Однією рукою він тримається за шийку найближчої машинки, щоб мати добру опору, а другою орудує своєю зброєю. Сили у Кнопфа в руках мало, але він робить що може. Довкола на підлозі розкидані жалобні сукні.

Зрозуміти, в чім річ, дуже легко. Горілка, замість убити, так оживила фельдфебеля, що він одягся і, мабуть, налаштувався у свій звичайний обхід пивниць. Оскільки йому ніхто не сказав, що він смертельно хворий, а дружина зі страху перед ним не покликала священика приготувати його до вічного царства, Кнопфові й на думку не спадало, що він може померти. Він уже витримав стільки нападів, що цей для нього був тільки один із багатьох. Тому його лють цілком зрозуміла: хто б зрадів, побачивши, що родина вже зарахувала його до мертвих і витрачає останні гроші на жалобне вбрання?

— Кляте кодло! —хрипить Кнопф. — Мабуть, раді, правда? Я вас провчу!

Він не влучив у дружину і аж сичить з люті. Дружина схопилася за ціпок і тримає його.

— Але ж, старий, ми повинні були приготуватися, лікар…

— Твій лікар — ідіот! Пусти ціпок, сатано! Пусти, кажу тобі, тварюко!

Маленька, опасиста пані Кнопф і справді випускає з рук ціпок. Кнопф сичить, як качур, і знов замахується на дружину, проте влучає в дочку. Жінки могли б легко роззброїти немічного фельдфебеля, але він тримає їх у покорі, як колись своїх рекрутів. Тепер за ціпок схопилися дочки і з сльозами на очах намагаються щось пояснити батькові. Та Кнопф не хоче й слухати.

— Пустіть ціпок, диявольське кодло! Я вам покажу, як розтринькувати гроші, викидати їх на вітер!

Ціпок знову вільний. Кнопф замахується, проте ні в кого не влучає і, втративши рівновагу, падає на коліна. Під ніц-шевськими вусами в нього виступає піна, він підводиться, щоб, згідно з заповіддю Заратустри, лупцювати й далі свій гарем.

— Тату, ви помрете, як будете так хвилюватися! — кричать крізь сльози дочки. — Заспокойтеся! Ми раді, що ви живі! Приготувати вам кави?

— Кави? Я вам покажу каву! Я вас повбиваю, диявольське насіння! Розтринькати стільки грошей…

— Але ж, тату, все це можна знову продати!

— Продати? Я тебе напродаю, стерво!

— Але ж, старий, за них іще не заплачено! — кричить У розпачі пані Кнопф.

Це діє. Кнопф опускає ціпок.

— Що?

Ми підходимо ближче.

— Пане Кнопфе, — каже Георг, — моє шанування!

— Поцілуйте мене знаєте куди? — відповідає фельдфебель. — Не бачите, що мені не до вас?

— Ви перевтомлюєтесь.

— А вам яке діло? Тут моя родина хоче пустити мене з торбами…

— Ваша дружина залагодила вигідну справу! Коли вона завтра продасть жалобне вбрання, то, завдяки інфляції, заробить на ньому кілька мільярдів — особливо, якщо за матерію ще не заплачено.

— Ні, ми ще нічого не платили! — вигукує в один голос квартет.

— Ну, то радійте, пане Кнопфе! За час вашої хвороби курс долара піднявся. І ви, самі про те не здогадуючись, уві сні заробили на цьому вбранні.

Кнопф насторожується. Про інфляцію він знає, бо горілка дедалі дорожчає.

— Отже, заробив… — мурмоче він. Потім обертається до своїх чотирьох розпатланих жертв. — А надгробок ви теж купили для мене?

— Ні, не купили! — полегшено вигукує квартет, благально дивлячись на нас.

— Чому не купили? — люто кричить Кнопф.

Жінки витріщають на нього очі.

— Дурепи! — горлає він. — Ми ж могли б тепер його продати! І заробили б, правда? — питає він Георга.

— Тільки тоді, коли б за нього було заплачено. Інакше ми, на жаль, просто забрали б його назад.

— Дулю б ви забрали! Ми продали б його Гольманові й Клоцу і вже потім розрахувалися б із вами. — Фельдфебель знов обертається до свого приплоду. — Дурепи! Де гроші? Якщо ви не платили за матерію, то вони у вас ще є! Давайте їх сюди!

— Ходімо, — каже Георг. — Емоційна частина скінчилася. А ділова нас не стосується.

Він помиляється. За чверть години Кнопф з'являється в конторі. Його хмарою оточує міцний дух горілки.

— Я дізнався про все, — каже він. — Брехня вам не допоможе. Моя жінка призналася. Вона купила у вас надгробок.

— Вона не заплатила за нього. Тому забудьте про це. Він вам тепер однаково вже не потрібний.

— Вона купила його, — загрозливо наполягає фельдфебель. — При свідках. Не пробуйте викручуватись! Купила чи ні?

Георг поглядає на мене.

— Ну, добре. Ваша дружина не купила надгробка, але приходила домовлятися.

— Купила чи ні? — горлає Кнопф.

— Ми давні знайомі, пане Кнопфе, тому, якщо хочете, можете взяти надгробок, — каже Георг, аби заспокоїти старого.

— Отже, купила. Давайте мені квитанцію.

Ми з Георгом перезираємося. Старе трухляччя швидко зметикувало все й хоче нас ошукати.

— Навіщо вам квитанція? — кажу я. — Заплатіть гроші й беріть надгробок.

— А ви мовчіть, дурисвіте! — накидається на мене Кнопф. — Квитанцію! — хрипить він. — На вісім мільярдів. Такі гроші за уламок каменя!

— Коли ви хочете мати надгробок, то повинні зараз же заплатити за нього, — кажу я.

Кнопф бореться героїчно і здається аж через десять хвилин: витягає з кишені вісім мільярдів, які відібрав у своїх жінок, і віддає нам.

— Ну, а тепер давайте квитанцію, — бурчить він.

Ми виписуємо йому квитанцію.