Чорний обеліск - Сторінка 60

Крізь вікно я бачу його жінок, що стовпилися на порозі. Вони злякано дивляться на нас і показують щось на мигах. Кнопф відняв у них геть усі гроші до останнього мізерного мільйона.

Тим часом фельдфебель отримує квитанцію.

— Так, — каже він Георгові.— А скільки ви тепер заплатите мені за камінь? Я продаю його.

— Вісім мільярдів.

— Що? Шахраї! Вісім мільярдів я сам заплатив вамі А де ж інфляція?

— Інфляція ніде не ділася. Сьогодні надгробок коштує вісім з половиною мільярдів. Я порахував вам вісім як купівельну ціну, хоч півмільярда нам треба було б заробити на продажу.

— Що? Лихварі! А я? Де ж мій заробіток, га? Ви привласнили його?

— Пане Кнопфе, — кажу я. — Коли ви купляєте велосипед, а через годину перепродуєте його, то не одержуєте навіть тих грошей, які самі заплатили. Так ведеться і в роздрібній торгівлі, і в оптовій, і серед покупців, на цьому тримається наша економіка.

— Чхати мені на економіку! — каже відважний фельдфебель. — Куплений велосипед — то вже вживана річ, навіть коли на ньому ніхто не їздив. А мій надгробок цілком новий.

— Теоретично він теж уживаний, — кажу я. — 3 погляду економіки. Крім того, не можете ж ви вимагати, щоб ми втрачали тільки тому, що ви залишилися живі.

— Шахрайство! Справжнісіньке шахрайство!

— А ви не продавайте надгробок, — радить Георг. — Це чудова реальна цінність. Колись він вам ще знадобиться. Немає безсмертних людей.

— Я продам надгробок вашим конкурентам Гольмановій Клоцу, коли ви зараз же не дасте мені за нього десять мільярдів!

Я знімаю телефонну трубку.

— Ходіть сюди, ми полегшимо вам роботу. Ось телефон, дзвоніть. Номер шістсот двадцять чотири.

Кнопф нерішуче дивиться на мене й відмахується.

— То такі самі шахраї, як і ви. А скільки надгробок коштуватиме завтра?

— Можливо, на мільярд дорожче. Або й на два чи на три мільярди.

— А через тиждень?

— Пане Кнопфе, — каже Георг, — коли б ми знали курс долара наперед, то не сиділи б отут і не торгувалися б із вами за надгробок.

— Цілком можливо, що через місяць ви станете більйонером, — додаю я.

Кнопф зважує мої слова.

— Я залишаю камінь собі,— буркає він нарешті.— Шкода, що я вже заплатив за нього.

— Ми завжди можемо відкупити його.

— Он чого захотіли! Без зиску я його не продам. Залишу собі й спекулюватиму ним. Поставте його в гарному місці,— Кнопф занепокоєно виглядає у вікно. — А то ще піде дощ.

— Надгробки не бояться дощу.

— Що ви верзете! Тоді вони вже не нові. Я вимагаю, щоб мій ви поставили під дах. На солому.

— А чом би вам не поставити його собі в помешкання? — питає Георг. — Узимку він був би захищений і від холоду.

— Ви збожеволіли?

— Анітрохи. Є багато поважних людей, які навіть домовини тримають у помешканнях. Переважно святі і жителі Південної Італії. А чимало людей цілими роками використовують їх як ліжко. Он Вільке завжди спить у труні велетня, коли напивається так, що не може дійти додому.

— Нічого не вийде, — вирішує Кнопф. — Ті відьми не дадуть! Камінь залишиться тут! І щоб йому не було ніякої шкоди! Ви відповідаєте. Застрахуйте його! На свій кошт!

Мені набридає його фельдфебельський тон.

— А що, якби ви кожного ранку влаштовували огляд своєму надгробкові? — питаю я. — Чи він гаразд відполірований, чи рівняється на свого сусіда, чи добре втягує цоколь, чи кущі навколо нього стоять струнко. І, коли б ви наполягли на цьому, Генріх Кроль міг би щоранку, надягти мундир, доповідати вам, що надгробок готовий до огляду. Це б для нього напевне була втіха.

Кнопф похмуро дивиться на мене.

— На світі краще б велося, якби в нас дужче трималися прусської дисципліни, — відповідає він і гучно відригує.

Дух горілки з гуральні Ротша заповнює всю кімнату. Фельдфебель, мабуть, кілька днів нічого не їв. Він відригує ще раз, уже тихіше й мелодійніше, пронизує нас безжальним поглядом кадрового фельдфебеля у відставці, обертається, мало не падає, але все-таки втримується на ногах, упевнено перетинає подвір'я, виходить на вулицю й завертає ліворуч — до найближчої пивниці. В кишені в нього останні мільярди, які ще мала родина.

Герда стоїть біля спиртівки й підігріває голубці. Вона гола, тільки на ногах у неї зелені розтоптані капці й через праве плече перекинутий кухонний рушник у червону клітинку. Пахне капустою, смальцем, пудрою і парфумами, за вікном звисає червоне листя дикого винограду, а в кімнату заглядає голубими очима осінь.

— Як добре, що ти ще раз прийшов, — каже вона. — Завтра я вибираюся звідси.

— Вибираєшся?

Герда стоїть собі далі перед спиртівкою, невимушена й упевнена в принадності свого тіла.

— Еге ж, — відповідає вона. — А тебе цікавить це?

Вона обертається й дивиться на мене.

— Цікавить, Гердо, — кажу я. — І куди ж ти переїздиш?

— До готелю "Валгалла".

— До Едуарда?

— Так, до Едуарда.

Герда перевертає голубці.

— Ти маєш щось проти? — питає вона по хвилі.

Я дивлюся на неї. Що я можу мати проти? Я б хотів щось мати проти! На мить мені хочеться збрехати — проте я знаю, що Герда бачить мене наскрізь.

— У "Червоному млині" ти теж більше не виступатимеш? — питаю я.

— Я вже давно не виступаю в "Червоному млині". Ти просто не цікавишся цим. Ні, там я теж не виступатиму. З нашими заробітками можна з голоду померти. Я залишаюсь у місті.

— В Едуарда, — кажу я.

— Так, у Едуарда, — підтверджує Герда. — Він доручає мені бар. Працюватиму там.

— І мешкатимеш у "Валгаллі"?

— Так, мешкатиму у "Валгаллі", в кімнатці на горищі, и працюватиму у "Валгаллі". Я вже не така молода, як тобі здаюся, мені треба подбати про якесь постійне місце, поки не дійшло до того, що я вже ніде не зможу знайти ангажементу. З цирком теж нічого не виходить. Це була остання спроба.

— Ти ж іще багато років можеш діставати ангажемент, Гердо, — кажу я.

— Ти в цьому нічого не тямиш. Я знаю, що роблю.

Я дивлюся на червоне листя винограду, що погойдується за вікном, і почуваю себе дезертиром, хоч для цього. й немає підстав. Мої стосунки з Гердою були не глибші, як пригода дівчини з солдатом, що приїхав у відпустку, проте для одного з двох вони, мабуть, завжди важать трохи більше.

— Я хотіла тобі сама сказати це, — мовить Герда.

— Ти хотіла сказати, що між нами все скінчено?

Герда киває головою.

— Моя гра чесна. Едуард єдиний запропонував мені щось реальне — місце, і я знаю, що це таке. Я не хочу обдурювати його.

— Чому ж… — починаю я і замовкаю.

— Ти хочеш спитати, чому я сьогодні ще спала з тобою? — каже Герда. — А ти хіба не знаєш, що всі мандрівні артисти сентиментальні? — Вона раптом сміється. — Прощання з молодістю. Сідай до столу, голубці готові.

Герда ставить на стіл тарілки. Я поглядаю на неї, і мені раптом стає сумно.

— А що поробляє твоє велике небесне кохання? — питає вона.

— Нічого, Гердо. Нічого.

Вона кладе на тарілки голубці.

— Коли ти знову знайдеш собі якусь дівчину, не розповідай їй про свої інші зальоти. Розумієш?

— Так, — відповідаю я. — Пробач мені, Гердо.

— Ради бога, не патякай, а їж!

Я дивлюся на Герду. Вона їсть спокійно, діловито, обличчя в неї ясне й рішуче, вона змалку звикла бути незалежною, вона знає, чого їй можна сподіватися від життя, і змирилася з цим. Герда має все, чого бракує мені, я хотів би кохати її, хотів би, щоб життя було ясне й зрозуміле, хотів би знати про нього все, що треба, — не все до кінця, але те, що вже незаперечне.

— Знаєш, мені багато не треба, — каже Герда. — Малою мене дуже били, а потім я втекла з дому. Тепер мені остогид мій фах, і я хочу десь осісти. Едуард — не найгірше з того, що мені може трапитись.

— Він марнославний і скупий, — кажу я і відразу ж починаю сердитись на себе, що бовкнув таке.

— Коли думаєш одружитися з кимось, то краще хай він буде такий, ніж розхристаний і марнотратний.

— Ви думаєте одружитися? — вражено питаю я. — Ти справді віриш йому? Він використає тебе, а потім одружиться з дочкою якогось власника готелю, що має гроші.

— Він нічого мені не обіцяв. Я просто підписала з ним контракт на три роки. Працюватиму в барі. За три роки він помітить, що не зможе обійтися без мене.

— Ти змінилася, — кажу я.

— Дурнику! Просто мені треба було на щось зважитися.

— Скоро ти разом з Едуардом лаятимеш нас, бо ми ще й досі маємо ті дешеві талони.

— Скільки їх у вас іще є?

— На півтора місяця.

Герда сміється.

— Я не лаятиму. До того ж ви свого часу заплатили за них стільки, як вони були варті.

— Це була наша єдина вдала біржова операція.

Герда забирає зі столу тарілки. Я дивлюся на неї й кажу:

— Я віддам абонементи Георгові. А сам більше не ходитиму до "Валгалли".

Герда обертається. Вона сміється, проте очі в неї не сміються.

— Чому не ходитимеш? — питає вона.

— Не знаю. Так мені здається. А може, й ходитиму.

— Звичайно, ходитимеш! Чому не ходити?

— Еге ж, чому? — сумно кажу я.

Знизу долинають приглушені звуки електричного п ані-но. Я встаю й підходжу до вікна.

— Як швидко минув цей рік, — кажу я.

— Еге ж, — погоджується Герда і пригортається до мене. — Так завжди буває. Сподобається жінці хтось, і неодмінно виявиться, що він такий, як ти, — не підходить їй. — Вона відштовхує мене від себе. — Ну, а тепер іди до свого небесного кохання. Що ти розумієш у жінках!

— Нічого.

Герда сміється.

— І не намагайся зрозуміти щось, хлопчику. Так краще. А тепер іди! Стривай, візьми ось це.

Герда виймає медальку й дає мені.

— Що це? — питаю я.

— Чоловік, що переносить людей через воду. Він дає щастя.

— А тобі він дав щастя?

— Щастя? — перепитує Герда. — Щастям можна багато що назвати. Може, й дав. А тепер іди.

Вона випихає мене з кімнати й замикає за мною двері.

Я спускаюся сходами. На подвір'ї мені трапляються назустріч дві циганки. Вони тепер беруть участь у програмі ресторану. Жінки-борці давно вже поїхали.

— Поворожити, юначе? — питає молодша. Від неї тхне часником і цибулею.

— Ні,— кажу я. — Сьогодні не треба.

У майстерні Карла Бріля всі напружені до краю. На столі лежить купа грошей. Там їх, певне, більйони. В чоловіка, що заклався з Карлом, голова, як у тюленя, й маленькі ручки. Він щойно перевірив, чи міцно забитий у стіну цвях, і вертається до столу.

— Ще двісті мільярдів, — каже він дзвінким голосом.

— Згода, — відповідає Карл Бріль.

Супротивники викладають гроші.

— Ще хтось хоче закластися? — питає Карл.

Ніхто з гостей не озивається.