Чорний обеліск - Сторінка 61

Для всіх їх заклад надто високий. На обличчі в Карла прозорими перлинами блищить піт, але він певний своєї перемоги. Заклалися вони на сорок проти шістдесяти. Спершу заклад був п'ятдесят проти п'ятдесяти, та потім тюлень отримав дозвіл іще раз легенько вдарити молотком по цвяхові, і заклад змінили на сорок проти шістдесяти на Карлову користь.

— Може б, ви заграли "Вечірній спів пташок"? — просить мене Карл.

Я сідаю до піаніно. Невдовзі з'являється пані Бекман у своєму яскраво-червоному кімоно. Сьогодні вона не така незворушна, як завжди. Гори її грудей двигтять, наче під ними скаженіє вулкан, очі теж інакші. Вона не дивиться на Карла Бріля.

— Кларо, — каже Карл, — ти знаєш усіх цих добродіїв, крім пана Швайцера. — Він вишукано змахує рукою, відрекомендовуючи гостя: —Пан Швайцер.

Тюлень кланяється. Вигляд у нього вражений і трохи стурбований. Він скоса позирає на гроші, тоді зводить очі на цю кубічну Брунгільду. Цвях обмотують ватою, і Клара стає за ширму спиною до стіни. Я виконую дві трелі і уриваю музику. Всі мовчать.

Пані Бекман стоїть спокійна й зосереджена. Потім по її тілу двічі пробігає тремтіння. Раптом вона кидає на Карла Бріля лютий погляд.

— Дуже шкода, — каже вона крізь зуби. — Не можу.

Вона відступає від стіни й виходить з майстерні.

— Кларо! — кричить Карл.

Вона не відповідає. Тюлень сито регоче й починає рахувати гроші. Карлові горілчані брати сидять, ніби громом прибиті. Карл Бріль, стогнучи, кидається до цвяха й вертається назад.

— Хвилиночку! — Каже він тюленеві.— Хвилиночку, ми ще не скінчили! Коли ми закладалися, то домовились про три спроби. А їх було тільки дві!

— Їх було три.

— Ви не можете знати, скільки їх було, бо це для вас новина. їх було дві!

Тепер уже піт по обличчю в Карла тече дзюрком. До горілчаних братів вернулася мова.

— Так, їх було дві,— підтверджують вони.

Спалахує суперечка. Я не дослухаюся до неї. Мені здається, що я опинився на якійсь чужій планеті. Це навальне, страхітливе почуття триває лише коротку мить, і я радію, коли до мене повертається здатність чути їхні голоси. Тюлень використовує ситуацію: він погоджується на третю спробу, якщо умови закладу будуть змінені,— тридцять проти сімдесяти на його користь. Карл, умиваючись потом, пристає на все. Наскільки я розумію, він закладається на половину своєї майстерні, разом із машиною для швидкісного підшивання підметок.

— Допоможи мені! — пошепки звертається він до мене. — Ходімо зі мною нагору! Треба вмовити її! Вона навмисне не витягла цвяха.

Ми вибираємося сходами нагору. Пані Бекман чекає на Карла. Вона лежить у кімоно з феніксом на ліжку, схвильована, дивовижно гарна для тих, хто любить дебелих жінок, готова до боротьби.

— Кларо! — шепче Карл. — Навіщо ти так зробила? Ти навмисне здалася!

— Он як? — озивається пані Бекман.

— Безперечно! Я знаю! Присягаюсь тобі…

— Він ще й присягається! Ти, поганцю, спав із касиркою в готелю "Гогенцоллерн"! Гидотна свинюко!

— Я? Це підла брехня! Звідки ти довідалась?

— Бачиш, ти признаєшся!

— Я признаюся?

— Щойно признався! Спитав, звідки я довідалась. А як я могла б довідатись, якби цього не було?

Я співчутливо дивлюся на завзятого плавця Карла Бріля. Він не боїться найхолоднішої води, але тепер він, безперечно, пропав. На сходах я радив йому не встрявати в суперечку, а впасти навколішки й просити в пані Бекман пробачення, ні в чому, звичайно, не признаючись. А він замість того починає дорікати їй явимось паном Клетцелем. У відповідь вона гатить йому кулаком по переніссю. Карл відсахується і хапається рукою за свій дишель, щоб пересвідчитись, чи не йде кров. Потім люто скрикує і як досвідчений борець пригинається, щоб за коси стягти пані Бекман з ліжка, стати їй ногою на потилицю і своїм замашним паском відшмагати її по могутніх сідницях. Я даю йому середньої сили штурхана в зад. Він обертається, ладен накинутись на мене, бачить мої очі, в яких світиться пересторога, бачить мої підняті руки, мої уста, що нечутно промовляють до нього, й отямлюється. В його карих очах знов з'являється людський глузд. З носа в нього хлющить кров. Він ледь киває мені головою, знов обертається, стає навколішки перед ліжком пані Бекман і вигукує:

— Кларо! Я нічим не завинив, але вибач мені!

— Порося! — кричить вона. — Двічі порося! Заплямив моє кімоно!

Вона відсмикує своє дороге запинало. Тепер кров ллється на простирадло.

— Кляте брехло! — лається вона. — І ще й цю мені шкоду зробив!

Я помічаю, що Карл як чесний, щирий чоловік сподівався негайної винагороди за своє стояння навколішки, і тепер його знов охоплює лють. Якщо він, заюшений кров'ю, почне боротьбу, все пропало. Пані Бекман ще, може, й пробачить йому касирку з "Гогенцоллерна", а зіпсоване кімоно — ніколи в світі. Я ззаду наступаю йому на ногу, стискаю рукою його плече й кажу:

— Пані Бекман, він не винен! Він пожертвував собою задля мене.

— Що?

— Задля мене, — ще раз кажу я. — Серед фронтових побратимів таке буває…

— Що? Знаю я вас із вашим проклятим фронтовим побратимством, брехуни, шахраї… І ви хочете, щоб я вам повірила?

— Так, пожертвував! — правлю я своєї.— Він познайомив мене з касиркою, та й годі.

Пані Бекман випростується, очі в неї палають.

— Як? Ви хочете мене переконати, що такий юнак, як ви, поласився на таке старе дрантя, як оте падло з "Гогенцоллерна"?

— Не те щоб поласився, добродійко, — кажу я. — Але в полі й хрущ м'ясо. Коли людина дуріє з самоти…

— Такий юнак, як ви, міг би найти щось краще!

— Юнак, та без шеляга за душею, — відповідаю я. — В наш час жінки хочуть, щоб їх водили до барів. І коли вже про це зайшла мова, зважте самі: якщо ви не вірите, що та касирка могла привабити мене, самітного, неодруженого, закинутого у вир інфляції, то смішно навіть подумати, що на неї сквапився б Карл Бріль, який користується ласкою найкращої і найцікавішої жінки на весь Верденбрюк, правда, не-заслужено…

Ці останні мої слова діють.

— Він мерзотник! — каже пані Бекман. — А що він користується моєю ласкою незаслужено, то ви маєте слушність.

Карл подається до неї.

— Кларо, ти моє життя! — глухо виє він у закривавлені простирадла.

— Я твій банковий рахунок, каменю нечулий! — сердито відповідає пані Бекман і обертається до мене. — І яь сам було з тією недорізаною козою з "Гогенцоллерна"?

Я махаю рукою.

— Ніяк! У нас нічого не вийшло. Я погидував.

— Я б вам наперед сказала, що так будеї — задоволено каже вона.

Бій закінчено. Ми, хай ще й не зовсім мирно, відступаємо. Карл обіцяє Кларі кімоно кольору морської води з квітками лотосу й капці на лебединому пуху. Потім виходить промити носа холодною водою. Пані Бекман підводиться.

— На скільки вони заклалися? — питає вона.

— На багато, — відповідаю я. — На більйони.

— Карле! — гукає вона. — Виділи пайку панові Бодме-рові. Двісті п'ятдесят мільярдів.

— Ну звичайно, Кларо!

Ми спускаємося сходами в майстерню. Там сидить тюлень під охороною Карлових приятелів. Ми дізнаємося, що він, поки нас не було, спробував зшахрувати, проте Карлові горілчані брати вчасно видерли в нього з рук молоток. Пані Б "кман зневажливо усміхається, і через півхвилини цвях лежить на підлозі. Я граю "Гірські верхи зоря позолотила", і під ці звуки вона велично виходить з майстерні.

— Побратим є побратим, — розчулено каже мені після всього Карл Бріль.

— Справа честі! А нащо вам була та касирка?

— Ну що вже вдієш? — відповідає Карл. — Ви самі знаєте, як часом увечері буває важко на серці! Але я ніколи не думав, що те стерво ще й почне плескати язиком! Більше я з такими не буду лигатися. А ви, любий друже, вибирайте, що хочете! — Він показує на шматки шкіри. — Сам зроблю вам у подарунок черевики на мірку, найвищої якості, які виберете: опойкові — чорні, темно-руді, жовті,— або лаковані, або замшеві.

— Лаковані,— кажу я.

Я заходжу на своє подвір'я і бачу там якусь темну постать. Це знову старий Кнопф. Він щойно повернувся зі свого рейду і, наче не його вважали вже мертвим, лаштується споганити обеліск.

— Пане фельдфебелю, — кажу я і беру його за плече. — У вас тепер для своїх дитячих вибриків є власний надгробок. Користуйтеся ним.

Я підводжу його до пам'ятника, якого він купив, і чекаю біля дверей, щоб він не повернувся до обеліска.

Кнопф витріщає на мене очі.

— Мій власний надгробок? Ви збожеволіли. Скільки він тепер коштує?

— За сьогоднішнім вечірнім курсом дев'ять мільярдів.

— І щоб я на нього мочився?

Якусь мить Кнопф водить очима, потім, бурмочучи й похитуючись, рушає до своїх дверей. Того, чого ніхто не міг домогтися, досягає просте поняття власності. Фельдфебель користується тепер своїм туалетом. І хтось ще й балакає про комунізм! Власність породжує схильність до порядку!

Я ще хвилю стою надворі і думаю про те, що природі потрібно було мільйони років, щоб з амеби, через рибину, жабу, хребетну тварину й мавпу, створити Кнопфа, істоту, наповнену фізичними й хімічними дивами, з геніальною системою кровообігу, з серцевим механізмом, на який можна тільки молитися, з печінкою і нирками, проти яких концерн німецької аніліново-фарбової промисловості — просто сміховинна артіль; і все це диво, яке зветься кадровим фельдфебелем Кнопфом, дбайливо вдосконалювалось мільйони років тільки для того, щоб воно короткий час на землі безжально муштрувало нещасних сільських хлопців, а потім, отримавши велику державну пенсію, віддавалося пияцтву! Справді, бог часом витрачає багато зусиль нінащо!

Все ще дивуючись, я вмикаю світло в своїй кімнаті і дивлюся в дзеркало. Ось іще одне диво природи, яке теж добре не знає, що йому з собою робити. Я вимикаю світло і роздягаюсь уже навпомацки.

XXIII

Алеєю назустріч мені йде молода жінка. Сьогодні неділя, і я вже бачив її в каплиці. На ній ясно-сірий, гарно пошитий костюм, маленький фетровий капелюшок, сірі замшеві черевички. Звати її Женев'єва Терговен, і вона мені якось дивно чужа.

Вона була з матір'ю в каплиці. Я бачив її, бачив Бодендіка, а також Верніке, який аж світився радістю, що досяг такого успіху. Я обійшов весь парк і вже був перестав сподіватися, і раптом Ізабелла сама йде мені назустріч уже майже безлистою алеєю. Я зупиняюся. Вона тендітна, легенька, елегантна, і з нею до мене зненацька повертається вся моя туга, моє щастя і вогонь у крові.