Чорний обеліск - Сторінка 64

Та коли весь час ріжеш коней, то й тхнеш кров'ю.

— А хіба у вас немає іншого костюма? Щоб переодягтися, коли ви йдете з різниці?

— Не можна переодягатися. Інші різники подумають, що я хочу бути кращим за них. Та й однаково запах залишиться. Його нічим не вибавиш.

— А якщо митися після роботи?

— Митися? — питає Вацек. — Де? У міській лазні? Вона ж зачинена, коли я о шостій ранку повертаюся з різниці.

— А в різниці немає душу?

Вацек хитає головою.

— Тільки шланг, щоб змивати долівку. А митися під шлангом уже надто холодно.

Я погоджуюся. Крижана вода в листопаді — невелика втіха. От коли 6 Вацек був Карлом Брілем, то не мав би такого клопоту. Карл узимку прорубує кригу на річці і плаває в ополонці разом зі своїми товаришами з клубу.

— А якби ви спробували користуватися туалетною водою? — питаю я.

— Теж не можна. Інші різники подумають, що я педераст. Ви не знаєте, які в нас у різниці люди!

— То, може, вам краще поміняти фах?

— Я нічого іншого не вмію робити, — похмуро каже Вацек.

— Спробуйте торгувати кіньми, — раджу я. — Це майже те саме, що різати їх.

Вацек тільки рукою махає. Якусь мить ми сидимо мовчки. Яке мені діло до нього, думаю я. І як йому можна допомогти? Ліза любить "Червоний млин". Вона не так закохана в Георга, як хоче когось кращого за свого різника.

— Вам треба стати справжнім кавалером, — кажу я нарешті.— Ви добре заробляєте?

— Непогано.

— То ви ще маєте можливість завоювати любов своєї дружини. Ходіть через день у лазню і придбайте новий костюм, який могли б носити тільки вдома. І ще кілька сорочок, одну-дві краватки. Можете ви купити все це?

Вацек обмірковує мою пораду.

— Ви вважаєте, що це допоможе?

Я згадую, як мене оцінювала поглядом пані Терговен.

— У новому костюмі краще себе почуваєш, — кажу. — Недавно я відчув це на собі.

— Справді?

— Справді.

Вацек зацікавлено дивиться на мене.

— Але ж ви бездоганно вбрані.

— Як на чию думку. На вашу — бездоганно, а на думку інших людей — ні. Я це помітив.

— Та невже? Давно?

— Сьогодні.

Вацек роззявляє рота.

— От тобі й на! То ми з вами майже брати! Диво, та й годі!

— Я десь читав, що всі люди брати. А як подивишся, що діється на світі, то стає ще дивніше.

— І ми мало не повбивали один одного, — радісно каже Вацек.

— Брати часто вбивають один одного.

Вацек підводиться.

— Завтра піду в лазню. — Він обмацує ліве око. — Власне, я вже й думав замовити собі мундир штурмовика. їх саме почали шити в Мюнхені.

— Гарно пошитий темно-сірий костюм кращий. У вашого мундира немає майбутнього.

— Щиро дякую, — каже Вацек. — Але я, мабуть, замовлю і костюм, і мундир. І не сердься на мене, друже, що я хотів тебе заколоти. Завтра я пришлю тобі за це добрячий шмат першокласної кінської ковбаси.

XXIV

— Чоловік-рогач, — мовить Георг, — це те саме, що їстівна свійська тварина, скажімо, півень чи кролик. Ти з задоволенням ласуєш ним, коли не знав його живим. Якщо ж ти ріс і грався з ним, годував і доглядав його, то треба бути дуже черствою людиною, щоб приготувати собі з нього печеню. Тому краще не знати рогачів особисто.

Я мовчки показую на стіл. Там між взірцями каменів лежить червона кінська ковбаса — подарунок Вацека. Сьогодні вранці він залишив її для мене.

— Ти їстимеш цю ковбасу? — питає Георг.

— Звичайно. У Франції я їв ще гіршу. Але ти не викручуйся! Ось на столі лежить Вацеків подарунок. І я стою перед дилемою.

— Тільки через свою любов до драматичних ситуацій.

— Гаразд, — кажу я. — Не заперечую. Але так чи інакше, я врятував тобі життя. Стара Конерсман шпигуватиме й далі. Чи варто тобі ризикувати?

Георг дістає з шафи бразільську сигару.

— Вацек тепер вважає тебе своїм братом, — каже він. — Тебе не мучить сумління?

— Ні. Він до того ще й нацист, а це скасовує таке однобічне братерство. Але припустімо, що він мій брат.

— Вацек і мій брат, — каже Георг, пускаючи білу хмарку диму в обличчя святої Катерини з пофарбованого гіпсу. — Ліза зраджує мене так само, як і його.

— Ти це тепер вигадав? — здивовано питаю я.

— Зовсім ні. А звідки ж у неї всі оті сукні? Вацек її чоловік, тому він не задумується над цим, а я задумався.

— Ти?

— Вона сама призналася мені, не чекаючи, поки я запитаю. Не хотіла, щоб між нами стояла якась облуда. Так вона сказала. І це був не жарт, вона чесно цього не хотіла.

— А ти? Ти хіба не зраджуєш її з вигаданими постатями своєї уяви і своїх журналів?

— Звичайно. А що взагалі означає зраджувати? Це слово завжди вживають лише ті, яких саме й зраджують. І відколи це ти став пов'язувати почуття з мораллю? Хіба я для цього тебе стільки років виховував тут, серед символів минущості всього земного? Зраджувати! Яке вульгарне слово для найтоншого, найвищого почуття невдоволення, для пошуків чогось іншого, все більшого…

— Здаюся! — перебиваю я його. — Глянь у вікно! Той коротконогий, але дуже міцний чоловік з гулею на лобі, що саме заходить у двері,— різник Вацек. Він щойно помився в лазні, підстригся, а волосся його ще мокре від одеколону. Він хоче сподобатися своїй дружині. Це тебе не зворушує?

— Зворушує, але він ніколи не сподобається своїй дружині.

— То чого ж вона вийшла за нього?

— Відтоді вона стала на шість років старша. І вийшла вона за нього у війну, коли дуже голодувала, а Вацек міг дістати скільки завгодно м'яса.

— То чому ж вона тепер не кине його?

— Бо він погрожує, що вб'є всю її родину.

— Це вона тобі так казала?

— Авжеж.

— О боже! — вигукую я. — І ти повірив!

Георг пускає гарне кільце диму.

— Коли ти, гордий циніку, доживеш до мого віку, то, може, теж зрозумієш, що вірити не тільки зручно — часом те, в що віриш, буває навіть правдою.

— Ну, добре, — кажу я. — А що ж робити з Вацековим різницьким ножем? І з яструбиними очима вдови Конерсман?

— Так, та вдова — справжнє лихо, — відповідає Георг. — А Вацек — дурень. Йому тепер живеться краще, ніж будь-коли, бо Ліза зраджує його і тому ласкавіша до нього. Побачиш, якої він заспіває, коли вона знову стане вірною дружиною і зганятиме за це на ньому злість. Ну, а тепер ходімо обідати. Ще встигнемо подумати, що нам робити далі.

Едуард мало не падає, побачивши нас. Долар підскочив уже майже до більйона, а ми ще, здається, маємо невичерпні запаси талонів.

— Ви їх друкуєте! — каже він. — Ви фальшивомонетники! Потай друкуєте їх!

— Ми б хотіли після обіду випити пляшку "Форстерєзуїтенгартена", — з гідністю мовить Георг.

— Як це — після обіду? — недовірливо питає Едуард. — Що це має означати?

— Вино надто добре, щоб пити його з тим, що ти останнім часом подаєш на стіл, — кажу я.

Едуардове обличчя наливається кров'ю.

— Харчуватися з минулої зими на якісь там мізерні шість тисяч марок за обід та ще й ганити їжу — це вже казна-що! Поліцію б на вас покликати!

— Поклич! Ще одне слово, і ми пообідаємо в тебе, а вино підемо пити в "Гогенцоллерн".

Здається, що Едуард ось-ось лусне, проте задля вина він опановує себе.

— Я через вас дістав виразку шлунка, — бурмоче він і квапливо відходить. — Виразку шлунка! І тепер можу пити саме молоко!

Ми сідаємо до столика й озираємось довкола. Я крадькома і з нечистим сумлінням шукаю поглядом Герду, але її не видно. Натомість я помічаю знайому постать, що, усміхаючись, бадьоро простує до нас через залу.

— Ти бачиш? — питаю я Георга. — Різенфельд! Знов тут! "Лиш той, хто знає тугу…"

Різенфельд вітається з нами.

— Ви прийшли саме вчасно, щоб віддячитись, — каже йому Георг. — Наш юний ідеаліст бився вчора за вас на дуелі. Американська дуель — ніж проти шматка мармуру.

— Що? — Різенфельд сідає й замовляє кухоль пива. — В чім річ?

— Пан Вацек, чоловік Лізи, якій ви надокучаєте квітками й цукерками, вирішив, що це подарунки від мого товариша, й засів на нього з ножем.

— Поранив? — коротко питає Різенфельд, оглядаючи мене.

— Тільки підошву, — каже Георг. — А Вацек дістав невеличку рану.

— Знов брешете?

— Цього разу ні.

Я з захопленням дивлюся на Георга. Його нахабство не знає меж. Проте Різенфельда не так-то легко подолати.

— Він повинен виїхати звідси, — наказує він, як римський імператор.

— Хто? — питаю я. — Вацек?

— Ви!

— Я? А чому не ви? Або не ви й Георг?

— Вацек знов полізе битися. Ви — природна жертва. На нас, лисих, він не подумає. Отже, виїхати треба вам. Розумієте?

— Ні,— відповідаю я.

— Хіба ви не хотіли й так виїхати звідси?

— Але не через Лізу.

— Я сказав, що ви хотіли й так виїхати, — пояснює Різенфельд. — Хіба ви не бажали поринути у вир великого міста?

— У ролі кого? У великому місті задарма не годують.

— У ролі співробітника газети в Берліні. Спочатку заробітки будуть невеликі, але достатні, щоб прожити. А далі видно буде.

— Що? — питаю я, затамувавши подих.

— Ви ж кілька разів питали мене, чи я не знаю для вас якогось місця! Ну от, у Різенфельда є деякі зв'язки. Я дещо напитав для вас. Тому й заїхав сюди. З першого січня двадцять четвертого року можна приступати до роботи. Посада невеличка, зате в Берліні. Згода?

— Стривайте! — каже Георг. — У нього контракт на п'ять років.

— То він утече без попередження. Ну що, вирішили?

— А скільки він зароблятиме? — питає Георг.

— Двісті марок, — спокійно відповідає Різенфельд.

— Я так і думав, що ви мені тільки голову морочите! — сердито кажу я. — Вам так подобається дражнити людей? Двісті марок! Хіба така сміховинна сума ще існує?

— Якщо не існує, то буде існувати! — каже Різенфельд.

— Буде? — перепитую я. — Де? В Новій Зеландії?

— У Німеччині! Житня марка. Не чули ще про неї?

Ми з Георгом перезираємось. Уже ходила чутка про те, що будуть запроваджені нові гроші. Вартість однієї марки буцімто дорівнюватиме вартості певної кількості жита. Але за останні роки ходило стільки різних чуток, що їм уже ніхто не вірив.

— Цього разу правда, — каже Різенфельд. — Я знаю про це з надійного джерела. А житню марку потім замінять золотою. Так вирішив уряд.

— Уряд! Це ж він призвів до знецінення грошей!

— Можливо. Але тепер уже годі. Уряд більше не мав боргів. Один більйон інфляційних марок дорівнюватиме одній золотій марці.

— А золота марка потім знов покотиться вниз? І все почнеться спочатку?

Різенфельд п'є пиво.

— То ви згодні чи ні? — питає він.

Мені здається, що в ресторані раптом западає мертва тиша.

— Згоден, — кажу я.

У мене таке почуття, наче це сказав хтось інший.