Чорний обеліск - Сторінка 62

Я не можу вимовити й слова. Я знаю від Верніке, що вона одужала, що тіні розвіялись, та й сам відчуваю це. Вона раптом опинилася тут, переді мною, не така, як колись, але вся тут; між нами вже не стоїть хвороба, з моїх рук і очей струмує кохання, а з серця до мозку нечутним вихором здіймається хвиля запаморочення.

Вона поглядає на мене.

— Ізабелло, — кажу я.

Вона знов поглядає на мене, і між бровами в неї з'являється маленька зморшка.

— Прошу?

Я не відразу розумію, в чім річ. Мені здається, що їй треба нагадати про все.

— Ізабелло, — ще раз кажу я. — Ти не впізнаєш мене? Я ж Рудольф.

— Рудольф? — перепитує вона. — Рудольф? Так ви сказали?

Я вражено дивлюся на неї.

— Ми з вами часто розмовляли, — кажу я нарешті.

Вона киває головою.

— Так, я тут довго була. І багато чого забула, пробачте. Ви теж давно тут?

— Я? Я ніколи не жив тут, у вас. Я тільки грав на органі. А потім…

— Он як, на органі,— ввічливо мовить Женев'єва Терговен. — У каплиці. Так, я пам'ятаю. Даруйте, що не зразу пригадала. Ви чудово грали. Щиро дякую.

Я стою, мов дурень, і не розумію, чому не йду звідси. Женев'єва, певне, теж не розуміє.

— Пробачте, — каже вона. — Мені ще треба багато чого зробити, бо я скоро їду.

— Скоро їдете?

— Еге ж, — здивовано відповідає вона.

— І ви ні про що не пам'ятаєте? Навіть про імена, що вночі відпадають, і про квітки, що вміють говорити?

Ізабелла, нічого не розуміючи, стискає плечима. Потім усміхається:

— А, це вірші. Я завжди любила вірші. Але їх так багато! Усіх не запам'ятаєш.

Я складаю зброю. Сталося так, як я й передчував. Вона одужала, і я вислизнув з її рук, як газета з рук сонної селянки. Вона вже нічого не пам'ятає. Вона ніби прокинулась після наркозу. Ті місяці, які вона прожила тут, у лікарні, зникли з її пам'яті. Вона все забула. Вона знов Женев'єва Терговен і не знає, хто така була Ізабелла. Вона не прикидається, я бачу. Я боявся, що втрачу її, бо вона походить з інших верств, ніж я, і повернеться туди. А втратив її гірше— остаточно і безнадійно. Вона вмерла. Вона ще живе й дихає, вона така сама вродлива, як і була, але тієї миті, коли інша істота зникла в ній разом із хворобою, вона вмерла, втонула назавжди. Ізабелла, з її крилатим, квітучим серцем, утонула в Женев'єві Терговен — добре вихованій дівчині з вищого кола, що, мабуть, колись вийде заміж за багатого чоловіка й навіть буде доброю матір'ю.

— Мені треба йти, — каже вона. — Ще раз дякую вам за гру на органі.

— Ну? — питає Верніке. — Що ви скажете про це?

— Про що?

— Не вдавайте з себе дурника. Про панну Терговен. Не будете ж ви заперечувати, що за ці три тижні, відколи ви її не бачили, вона стала зовсім інша. Цілковитий успіх!

— І це ви називаєте успіхом?

— А як же інакше? Вона повертається до життя, з нею тепер уже все гаразд, те, що було, розвіялось, як поганий сон. Вона знову стала людиною. Чого ви ще хочете? Ви ж бачили її. Ну?

— От і я кажу: ну?

Сестра з червоним селянським обличчям приносить пляшку вина й чарки.

— Чи ми ще матимемо щастя бачити і його велебність вікарія Бодендіка? — питаю я. — Я не знаю, чи панна Терговен католичка, але, мабуть, так, бо вона ж з Ельзасу. Тому його велебність теж буде в захваті, що вам пощастило виловити з безмежного хаосу овечку для його отари!

Верніке всміхається.

— Його велебність уже висловив своє задоволення. Панна Терговен цілий тиждень відвідує службу божу.

Ізабелло, думаю я. Колись ти знала, що бог і досі висить на хресті й що його мучили не тільки невірні. Ти знала це і зневажала ситих вірних, які з його мук зробили собі вигідну синекуру.

— Вона вже й сповідалася? — питаю я.

— Можливо. Цього я не знаю. А хіба людина повинна сповідатися в тому, що вона зробила, коли була психічно хвора? Для мене, темного протестанта, це дуже цікаве питання.

— Все залежить від того, кого вважати психічно хворим, — гірко зауважую я і дивлюся, як цей монтер людських душ вихиляє чарку "Рейнгартсгаузенера". — У нас безумовно неоднакові погляди на це. До речі, як можна сповідатися в тому, що ти забув? Адже панна Терговен, мабуть, багато що раптово забула.

Верніке наливає собі й мені.

— Випиймо, поки нема його велебності. Може, запах ладану й священний, але він псує букет такого вина, як оце. — Верніке надпиває чарку, закочує очі й веде далі:—Раптово забула? Хіба це було так раптово? Ознаки цього з'явилися вже давно.

Він правду каже. Я сам помічав це. Бували хвилини, коли Ізабелла начебто не впізнавала мене. Я згадую останню нашу зустріч і люто випиваю вино. Сьогодні воно мені не смакує.

— Це як землетрус, — спокійно провадить далі певний свого успіху Верніке. — Землетрус на морі. Одні острови й навіть цілі континенти зникають, а натомість з'являються інші.

— А якщо на морі трапиться ще один землетрус? Тоді все стане навпаки?

— Може статися й таке. Але це майже завжди буває в інших випадках — коли разом із шизофренією розвивається ідіотизм. А хіба ви цього бажаєте панні Терговен?

— Я бажаю їй усього найкращого.

— Отож-бо!

Верніке виливає в чарки решту вина. Я згадую нещасних хворих, що стоять чи лежать по кутках у своїх палатах, заслинені, у власному бруді.

— Звичайно, я бажаю, щоб вона ніколи не хворіла, — кажу я.

— Думаю, що все буде гаразд. Це один із тих випадків, коли хворого можна вилікувати, усунувши причини хвороби. Все скінчилось якнайкраще. В матері і в дочки таке почуття, яке іноді з'являється в схожій на їхню ситуації після чиєїсь смерті: їх наче обдурено, наче вони осиротіли й тому стали ближчі одна одній, ніж були раніше.

Я вражено дивлюся на Верніке, бо ще ніколи не чув, щоб він говорив так поетично. А втім, він каже це напівжартома.

— Сьогодні ви матимете змогу переконатися в цьому, — додає Верніке. — Мати й дочка вийдуть до столу.

Я хочу піти, але щось змушує мене залишитись. Коли людині випадає нагода помучити себе, вона не так легко відмовиться від неї.

З'являється Бодендік. Він сьогодні напрочуд людяний. Потім приходять мати з дочкою, і починається банальна розмова цивілізованих людей. Матері близько сорока п'яти років. Це досить огрядна, не дуже вродлива жінка, що так і сипле легкими округлими фразами. В неї на все готова відповідь.

Я спостерігаю за Женев'євою. Іноді на коротку мить мені здається, ніби крізь її риси, проступає інше обличчя — тієї, що втонула в ній, кохане, натхненне, розгублене, але його відразу ж заливають хвилі розмови про санаторій, збудований за вимогами сучасної медицини, — обидві жінки називають лікарню тільки санаторієм, — про чудовий краєвид і старовинне місто, про різних дядьків і тіток у Страсбурзі та в Голландії, про важкі часи, про необхідність сіри, про якість лотарінгських вин і красу Ельзасу. Жодного слова про те, що колись так вражало і хвилювало мене. Все це потонуло, ніби його ніколи й не було.

Я скоро прощаюся.

— До побачення, панно Терговен, — кажу я. — Я чув, що ви цього тижня їдете.

Вона киває головою.

— Хіба ви не прийдете ввечері ще раз? — питає мене Верніке.

— Прийду, до вечірні.

— То прошу до мене на чарку вина. Сподіваюся, що ви теж завітаєте, шановні пані?

— Залюбки, — відповідає Ізабеллииа мати. — Ми однаково прийдемо до вечірні.

Увечері я почуваю себе ще гірше, ніж удень. Тьмяне світло облудне. Я бачив у каплиці Ізабеллу. Над її косами тремтіло сяйво свічок. Вона майже не рухалась. Коли озивався орган, обличчя хворих оберталися вгору і ставали наче бліді пласкі місяці. А ІзабелЛа молилася: вона була здорова.

Після вечірні теж не легшає. Мені щастить перехопити Женев'єву на порозі каплиці, і я виходжу з нею в парк. Ми йдемо алеєю. Я не знаю, про що говорити. Женев'єва щільніше загортається в пальто.

— Як стало холодно вечорами.

— Так. Ви їдете цього тижня?

— Хотілося б. Я вже давно не була вдома.

— Ви раді?

— Звичайно.

Говорити більше нема про що. Але я не можу втриматися, це ж та сама хода, те саме обличчя в темряві, ті самі ніжні риси.

Ми наближаємося до кінця алеї.

— Ізабелло, — кажу я.

— Пробачте, що ви сказали? — здивовано питає вона.

— Ох, я просто назвав одне ім'я.

Вона на мить уповільнює крок.

— Ви помиляєтесь, — каже вона. — Мене звати Женев'єва.

— Так, звичайно. Ізабеллою звали іншу. Ми інколи говорили про неї.

— Он як? Можливо. Про що тільки не говориш у житті,— немов вибачаючись, каже вона. — Тож і не дивно, коли дещо забуваєш.

— О, так.

— Це була якась ваша знайома?

— Майже знайома.

Вона тихо сміється.

— Як романтично. Пробачте, що мені не відразу спало на думку. Тепер я вже пригадую.

Я дивлюся на неї. Вона нічого не пригадує, я бачу. Вона бреше, щоб не здаватися неввічливою.

— Останніми тижнями стільки всього сталося, — каже вона невимушено і трохи зверхньо. — І через те все в голові трохи переплуталось. — І, щоб загладити свою неввічливість, питає: — А що з нею було далі?

— З ким?

— З Ізабеллою, про яку ви щойно говорили.

— А, з нею! Нічого не було. Вона померла.

Женев'єва злякано зупиняється.

— Померла? Як шкода! Пробачте, я не знала…

— Нічого. Ми недовго були знайомі.

— Померла раптово?

— Так, — відповідаю я. — Але навіть не помітила, що помирає. Це теж чогось варте.

— Звичайно. — Женев'єва подає руку. — Мені справді дуже шкода.

Рука в неї міцна, вузька й холодна. У ній не чути більше жару. Це рука молодої дами, що трохи була схибила, але знов виправилась.

— Гарне ім'я — Ізабелла, — каже вона. — Своє ім'я я раніше ненавиділа.

— А тепер уже ні?

— Ні,— привітно відповідає Женев'єва.

Вона залишається такою й надалі — привітною і ввічливою. Це та прикра ввічливість, з якою в маленькому місті ставляться до людей, що їх мимохідь зустрічають і відразу ж знов забувають. Я раптом відчуваю, який поганий на мені костюм, що його кравець Зульцблік перешив із моєї старої солдатської форми. Женев'єва, навпаки, одягнена дуже гарно. Вона завжди гарно одягалася, але мені це ніколи не впадало так в око.

Женев'єва і її мати вирішили спершу поїхати на кілька тижнів до Берліна. Мати — сама люб'язність.

— Театри! Концерти! Просто оживаєш, коли приїздиш до великого міста. А крамниці! А нові моди! — Вона ласкаво поплескує Женев'єву по руці.— Ми вже там порозкошуємо. Правда ж?

Женев'єва киває головою. Верніке аж сяє. Вони вбили її, думаю я. Але що саме вони вбили в ній? Може, воно є в кожному з нас — засипане, сховане? І що воно таке насправді? Може, воно і в мені є? І його теж убили? Чи його ніколи й не випускали на волю? І чи воно є тільки тепер, чи було до мене і буде після мене, важливіше, ніж я сам? Чи все це — просто безладдя, яке здається глибоким, а насправді воно — зміщення почуттів, ілюзія, нісенітниця, що скидається на глибокодумність, як запевняє Верніке? Але чому ж тоді я кохав його, чому воно захопило мене зненацька, як леопард бика, чому я не здатен забути його? Хіба мені, всупереч теоріям Верніке, не здавалося, ніби в замкненій кімнаті відчинилися двері, і крізь них на мить стало видно дощ, блискавиці й зірки?

Я встаю.

— Що з вами? — питає Верніке. — Ви нервуєтесь, як… — він замовкає, потім додає:— Як курс долара.

— Ох, цей мені долар! — каже Женев'євина мати й зітхає.— Справжнє лихо! На щастя, дядько Гастон…

Я вже не слухаю, що зробив дядько Гастон.