Цусіма - Сторінка 101

Але в цій поразці був винен не він, а ті, хто не забезпечив його надійними бойовими засобами. Багато він, мабуть, передумав у ці трагічні хвилини, стоячи на містку і тримаючись за поручні, ніби прикутий до них. І тільки в найостаннішу мить, коли корабель, хитнувшись, повалився на борт, Міклуха-Маклай згадав, що йому треба рятуватися. Перескочивши за поручні містка, він змахнув руками і, немов у дружні обійми, кинувся в прозорі води моря, з якими за багато років плавання йому довелося так міцно зріднитися. Тут, поранений в плече осколком, командир поступово знемагав, а через якийсь час матроси, які підтримували його, помітили, що у нього безпомічно звисає голова. Він слабо промовив:

— Лишіть мене... Рятуйтеся самі. Мені однак гинути...

І командир заплющив очі. Більш він нічого не говорив. Але матроси ще довго плавали біля нього і залишили командира тільки тоді, коли він зовсім захолов.

А навкруги, вибиваючись із сил і тремтячи від холоду, люди прощалися один з одним, молилися богу, проклинали свою долю. Сильні й міцні моряки, легко тримаючись на воді, допомагали рятуватись товаришам і віддавали їм надійніші засоби для плавання. Деякі мужні люди, які не падали духом навіть і в ці страшні хвилини, жартували, сміялись над своїм власним становищем. Один з матросів плавав з цигаркою за вухом.

— Братці, чи нема в кого сірника закурити? — питав він матросів з таким благанням, наче від цього залежав порятунок.

Із води раптом висунулися босі ноги. Згинаючись в колінах, вони дригалися, наче робили гімнастичні вправи. Першим підплив до них машиніст Григорій Скопов. Він легко виправив людину, що втратила рівновагу. Це був кочегар Семен Минєєв, який перекинувся вниз головою,— рятувальний нагрудник був підв'язаний надто низько. Разом вони попливли далі.

Тільки через дві години підпливли два японські крейсери: "Івате" і "Якумо". Спустивши шлюпки, вони почали рятувати людей. До цього часу плавців рознесло хвилями в різні боки, далеко від місця загибелі "Ушакова". Поки підбирали з води людей, стемніло. Останніх плавців, ледь живих і задубілих, шукали вже проміннями прожектора. Цим нещасним у темряві було тяжче, ніж на броненосці в боях. Там снаряд міг пролетіти і мимо, а тут вони вже захлиналися в холодній пучині моря. Кожному хотілося, щоб саме на нього скоріше впав промінь прожектора, а промінь сковзав збоку, і багато лишилося непоміченими. Жахала думка, що вони не попадуть на шлюпку. А це означало — смерть.

Рятування закінчилося в цілковитій темряві близько дев'ятої години вечора. Із чотирьохсот сорока двох чоловік усього екіпажу "Ушакова" на обидва крейсери попало живими триста тридцять дев'ять чоловік. Серед них не було доблесного командира. Він лишився в морі і помер, як герой.

Штурман Максимов, який врятувався, записав собі на пам'ять: "Японське море. Широта — 37° північна і довгота— 133° ЗО' східна від Грінвіча".

Це і є точне визначення місця затоплення броненосця "Адмирал Ушаков", який з честю носив ім'я великого флотоводця.

Я РОЗЛУЧАЮСЬ З "ОРЛОМ"

Командуючий броненосцем "Орел", капітан 2-го рангу Сидоров, перед тим як пробити бойову тривогу, сказав офіцерам, що були коло нього:

— Ну, де вже нам битися проти всього японського флоту? Наш броненосець весь розбитий, артилерія вийшла з ладу, снарядів нема. Доведеться, мабуть, помирати...

На це ображено відповів мічман Саккеларі:

— Я вам годину тому казав: пересадити офіцерів і команду на "Изумруд", а броненосець свій потопити. В цьому був єдиний вихід із становища. Але ви не зважили на мою пропозицію.

З розпорядження Сидорова пробили бойову тривогу.

В цей час старший сигнальник Зефіров доповів:

— Ваше високоблагородіє, на "Николае" піднято сигнал за міжнародним зводом.

— Який? — спитав Сидоров,

Довідалися в книзі зводу сигналів і відповіли:

— Здався.

Сидоров роззявив рота і на кілька хвилин ніби онімів. Очевидно, те, що він почув, насилу сприймала його помутніла свідомість. Він з такою напруженою увагою розглядав то Зефірова, то офіцерів, немов вперше вирішив вивчити обличчя цих людей. Потім труснув забинтованою головою і промовив:

— Не може цього бути!

Ще раз перевірили сигнали — сумнівів не було.

Сидоров зігнувся, схопився за голову і спитав самого себе:

— Ну, Костянтине Леопольдовичу, що ти тепер робитимеш?

І, нікого не соромлячись, голосно заридав, безпомічний, як покинута дитина.

Знов йому доповіли, що на "Николае", по якому ворог відкрив вогонь, піднято білий прапор.

Сидоров випрямився і помацав спочатку на одному плечі, потім на другому двопросвітні золоті погони, потемнілі від диму й кіптяви.

— Коли адмірал здається, то й ми повинні так само зробити. Повторити сигнал! Білий прапор підняти!

Почулися слабкі протести деяких офіцерів. Тут так само, як і на "Николае", одні пропонували висадити броненосець у повітря, інші — відкрити кінгстони і потопити його. Але хтось згадав про поранених: як бути з ними? Адже їх було близько ста чоловік, серед них офіцери і сам командир! Виправдання для того, щоб нічого не робити з броненосцем, було знайдене, і перед розгубленим начальством одразу зменшився тягар відповідальності.

На грот-щоглі не лишилося жодного фала, з допомогою якого можна було б повторити сигнал про здачу.

З підшкіперського відділення принесли запасні фали і блочки. Сигнальники почали налагоджувати пристрій для підіймання прапорів. Хтось побіг у кают-компанію по салфетку. Сигнал про здачу не був ще піднятий, а на кораблі вже перекочувалася з одного відсіку в інший приголомшлива звістка:

— Здаємося в полон!

— Невже?

— Так, так, здаємося. Зараз сигнальник говорив. Він поніс салфетку на місток. Підіймуть її замість білого прапора.

На кораблі знявся переполох. Люди кидали свої пости і дерлися нагору. Несподівано шестидюймова башта лівого борту, не підозріваючи, що діється на містку, почала пристрілку по ворогові. Але після двох пострілів з бойової рубки надійшло розпорядження не відкривати вогню. Крім того, посланий з містка ординарець, рудий веснянкуватий матрос, оббігав кожну башту, здатну до дії, і несамовито горлав:

— Не стріляти! Скінчилася битва!

Застопорили машини, і броненосець зупинився, важко гойдаючись на мертвих хвилях. "Орел" в усьому повторював рухи інших суден. Але коли на них змінили андріТвський прапор на японський, Сидоров рішуче заявив:

— Нема в мене японського прапора!

Один з офіцерів, гостробородий, з густими вусами брюнет, хвилюючись, сказав:

— Я гадаю, що коли вже вирішили здатися, то треба бути послідовним до кінця і самим підняти ворожий прапор. Адже ж однаково це зроблять японці, коли з'являться до нас на корабель. Але вони піднімуть свій прапор з церемонією, з криками "банзай", може, навіть з музикою. Навіщо ж давати ворогові можливість зайвий раз поглумитися з нас?

З доводами його погодились всі офіцери і сам Сидоров. Під час бою, згідно з морський уставом, андріївський прапор, піднятий на гафелі, строго охороняється вартовим, як прапор у полку,— його ані на хвилину не повинні спускати без особистого розпорядження командира. Але у нас вартовий, поставлений на цей пост, стройовий квартирмейстер Заозеров напередодні був поранений, а іншого призначити забули. І сигнальники зірвали прапор, який ніхто не охороняв, ніби звичайну ганчірку, і замінили на японський.

Броненосець "Орел" більше не належав уже Російській імперії.

Я помчав у машинну майстерню, щоб розповісти інженерові Васильєву про нову подію. Умостившись на токарному верстаті, він міцно спав. Я схопив його за плечі і, звертаючись до нього без "благородія", крикнув:

— Володимире Полієвктовичу!

Він схопився так рвучко, наче його підкинуло електричним струмом. Я, задихався від хвилювання і нічого не міг відразу сказати йому. А він, очевидно, здогадуючись, що сталося щось незвичайне, поквапливо питав:

— Я крізь сон чув стрільбу, чому ж замовкли наші гармати? Чому нема гуркоту від .ворожих снарядів? І що за крики долинають? Може, ми вже тонемо?

Кількома словами я розповів йому про здачу в полон.

Вражений, він широко відкрив карі очі, ніби почув про чудо. Його засмальцьована робоча куртка, одягнена на нічну сорочку, розхристалась. Він швидко почав застібатися і, суворо зсунувши чорні густі брови, заговорив:

— Все скінчилося. Російський імператорський флот розгромлений. Японці стали цілковитими хазяями моря. Здача чотирьох броненосців стала логічним завершенням всієї нашої безглуздої кампанії. На щоглах висить салфетка, на гафелі — ворожий прапор Країни сонячного сходу... Жорстокіший удар для самодержавства важко придумати.

Васильєв попросив мене допомогти йому вибратися нагору. Збуджений, я схопив його на оберемок і майже бігом почав підійматися по уцілілому кормовому трапу.

Лейтенант Вредний, легко поранений, від учорашнього дня не виходив з операційного пункту і тільки тепер з'явився на верхній палубі. Побачивши інженера Васильєва, він заволав:

— Володимире Полієвктовичу! Та що ж це у нас накоїли? Без бою вирішили здатися...

Японський флот, оточивши чотири наші броненосці, наближався до нас дуже обережно. Кільце його кораблів поволі звужувалося. На щоглах раз у раз підіймались якісь сигнали.

На броненосці "Орел" зростало сум'яття. Ті з екіпажу, хто не був на містку, не знали, що буде далі. Одні казали, що корабель топитимуть, інші відкидали це.

З центрального поста піднявся на місток ревізор, лейтенант Бурна-шов. Він запитав у Сидорова:

— Що накажете робити з судновою касою? Крім того, в мене зберігаються секретні папери і шифри.

Сидоров розпорядився:

— Секретні папери і шифри спалити в топці, а гроші роздати офіцерам і команді.

Але ревізор заявив:

— Взяти на себе роздачу казенних грошей я не можу. На мою думку, краще потопити їх.

Сидоров погодився з ним, і вирішено було видати тільки офіцерам по десять фунтів стерлінгів на перші потреби в полоні.

Звичайно флегматичний і неповороткий, ревізор раптом пожвавішав. Через кілька хвилин він вже був у першій кочегарці. Принесені ним пакети в одну мить перетворилися на попіл. З такою ж поквапливістю Бурнашов спустився в центральний пост, куди на час бою поставили грошову скриньку. Там, унизу, крім вартових, було ще кілька чоловік з команди. Ревізор, не кличучи розводящого, сам відсторонив вартового і відкрив скриньку.