Цусіма - Сторінка 103

В койку поклали кілька 75-мілімегрових снарядів, і вузол шубовснув через гарматний порт у море. Це сталося в ту мить, коли ворожий міноносець пристав до корми "Орла".

Японські матроси, озброєні гвинтівками, швидко висаджувались на палубу броненосця. їх було близько сотні. Разом з ними прибули чотири офіцери, з яких капітан-лейтенанта Накагава, як найстаршого, було призначено командувати "Орлом". Через хвилину-другу, за вказівкою свого начальства, вони розсипались по всьому кораблю, взявши під охорону уцілілі башти, мінні відділення, бомбові погреби, крюйт-камери, динамо-машини та інші місця. Частина їхньої неозброєної команди спустилася в машини й кочегарки.

Наші матроси, не соромлячись присутності японців, і далі пили-гуляли. На кормі напівзруйнованого мінного катера були машинні квартирмейстери Громов і Нікулін, машиніст Цунаєв і якийсь кочегар. Перед ними стояли банки з м'ясними консервами і відро з ромом. З катера лунали голоси:

Отречемся от старого мира, Отряхнем его прах с наших ног...

Наш пес Вівторок, який мандрував з нами від Ревеля до Цусіми, ніяк не міг примиритися з перебуванням японців на судні. Він одразу побачив, що в них обличчя були інші, ніж у російських моряків. А найбільш йому, мабуть, не подобався незвичний для собачого нюху новий запах східноазіатських людей. Правда, він не кусав їх— він не звик до того, щоб кидатися на людей. Але він, наїживши буру шерсть і вищиривши зуби, гавкав на них так люто, наче вони були його особистими ворогами. І ніхто не міг примусити Вівторка замовкнути. З верхньої палуби його прогнали в батарейну, але він і там не втихав. Всюди, де тільки зустрічалися йому японці, він захлинався від гавкоту, ніби поставив собі за мету вижити їх з корабля.

Годині о другій повернувся на броненосець Сидоров. Ми вже стояли у фронті на верхній палубі. Приблизно дві третини нашої команди японці вирішили відправити на свій броненосець "Асахі". До нас приєднали офіцерів: старшого інженер-механіка Парфьонова, трюмного інженера Румса, лейтенантів Модзалевського й Саткевича, мічманів Сак-келарі і Карпова, та обер-аудитора Добровольського. Сидоров об'явив умови здачі:

— Панове офіцери, вашу зброю, власне майно і гроші ви зберігаєте при собі. Далі вам надано право повернутися до себе на батьківщину, якщо дасте підписку, що не будете більше брати участі в цій війні. Команда також може взяти свої власні речі й гроші.

Японці більше не дали говорити Сидорову і негайно посадили його на свій паровий катер. Слідом за ним спустились і інші намічені офіцери. Потім почалась посадка на баркаси нашої команди. Бажаючи подивитись на японський броненосець, я навмисне попав в число тих, що від'їжджали. На, шканцях, спираючись на милиці, стояв інженер Васильєв. Я кинувся до нього попрощатися. Потискуючи мою руку, він наказував мені:

— Бережіть себе для важливішої роботи. Попереду грандіозні події. Пам'ятайте, що з сьогоднішнього числа в, історії Російської імперії починається новий розділ.

Поряд з Васильєвим стояв священик Паїсій, зачудовано позираючи на японців. До нього наблизився кочегар Бакланов і, обнаживши голову, сказав навмисне розбірливо й голосно:

— Прощай, козел у сарафані!

Під вибух матроського реготу священик розгублено закліпав очима.

З парусиновими чемоданами, набитими більше книжками, ніж речами, я спустився на баркас. Коли ми рушили, буксировані паровим катером, я востаннє оглянувся на свій корабель. На мить в пам'яті чомусь виплив епізод з далекого дитинства. Мені було п'ять років. Під пекучим промінням післяобіднього сонця мати жала в полі жито. А я сам, граючи у війну, гасав з криком по вижатій ниві. В руках у мене була палиця, яка заміняла рушницю, спис, гармату. Уявні турки падали під моїми ударами, як стеблини жита під серпом матері. Полукіпок уявлявся мені ворожою фортецею. Я напав на фортецю і, спіткнувшись об борозну, з усього розмаху ткнувся обличчям у колючий огузок снопа. З губ полилася кров, гострим болем занило ліве око. Я з плачем кинувся до матері,, а вона, злякана, притулила мене до своїх грудей і заговорила докірливо-ласкавим голосом:

— Ах, Альошо, Альошо! Непутящий мій синку. Молитися треба, а ти воювати надумав. Від цього люди щасливі не бувають.

Відтоді минуло двадцять два роки. За цей час я багато пережив, багато бачив і вичитав з книг, і тепер, в думках перебираючи минуле, я згадав вислів одного філософа: "Людина до сорока років — це текст, а після сорока — коментарі до цього тексту". До цього віку мені ще далеко. І якщо філософ має рацію, то за час плавання на "Орле", а особливо за останні півтори доби, коли я разом з іншими дихав повітрям руйнування і смерті, текст моєї душі збільшився до колосальних розмірів.

Броненосець злегка погойдувався на мертвих брижах. Фарба на ньому обгоріла, злущилась. Вчора він був чорним, сьогодні став попелястий, наче посивів у бою.

Коли броненосець "Орел" здався в полон, тяжко пораненого командира Миколу Вікторовича Юнга перенесли з операційного пункту в заразний ізолятор. Це невелике подовжене приміщення з одним ілюмінатором уціліло в бою. Хоч на судні виникало дуже багато пожеж, тут переборки й стеля, як і раніш, блищали білою емалевою фарбою. В головах єдиної залізної койки, закріпленої уздовж борту, стояв невеликий столик, у ногах — стілець.

Командир, з пробитим шлунком і печінкою, з потрощеним плечем і з неглибокими ранами на голові, був у безнадійному стані і, лежачи на койці, марив. На прохання наших офіцерів, до дверей ізолятора був поставлений японський вартовий, що охороняв вхід туди головним чином від ворожої команди. Це було зроблено для того, щоб Юнг не догадався про здачу його судна в полон. Нестерпно довго він боровся зі смертю, сповнюючи ізолятор то стогоном, то викриками. Біля нього невідлучно був новопризначений вістовий Максим Яковлев, замість убитого Назарова, часом приходив до нього старший судновий лікар Макаров.

Тільки другого дня, 16 травня, надвечір, Юнг почав приходити до пам'яті.

Вістовий Яковлев, людина малописьменна і недалека, потім розповідав про нього:

— Тільки опам'ятався командир, а тут, як на гріх, у двері зазирнули японці. "Це,— питає,— що за люди у нас?" Довелося сказати: "Здались ми, ваше високоблагородіе". А він підвівся вище на подушку та як заплаче! Потім почав мені пояснювати про якийсь земський собор: "Кінчається,— каже,— ганебна війна, і я,— каже,— кінчаюсь. А ти, Максиме, може, засідатимеш у земському соборі". Бачу — все командирове обличчя в сльозах. Жалко мені його. Все-таки він був хороша людина. А про себе думаю — знов почав розумом плутатися. Як же це я буду засідати разом з земськими начальниками та ще в соборі? У нас в селі один тільки земський начальник, та й від нього порятунку нема. Прямо-таки шкуродер. Коли полем їде, за версту від нього звертай. Інакше — розіб'є. Поговорив зі мною командир і знову заплакав. Потім наказує мені покликати лікаря.,.

Розмовляючи з вістовим, Юнг мав, звичайно, на увазі не земських начальників. Замолоду, бувши мічманом, Юнг брав участь у революційному русі. У вісімдесятих роках почались арешти у флоті. Юнга врятувало від тюрми тільки те, що він на той час був у кругосвітньому плаванні.

Але чому ж він тепер, помираючи, раптом надумався просвіщати свого вістового? Очевидно, командирові хотілося хоч чимось винагородити себе перед смертю. Ескадра була розгромлена, а судно, яке він так хоробро захищав, здалося в полон. Для Юнга лишилось одно: повернутися до попередніх, може, давно забутих, ідеалів.

Старший лікар Макаров, відвідавши його, зараз же пішов у судновий лазарет. Там разом з іншими пораненими офіцерами був і молодший штурман, лейтенант Ларіонов. Старший лікар звернувся до нього з проханням:

— От що, Леоніде Васильовичу, командир дізнався від вістового, що ми здалися. Я намагався спростувати це, але він не вірить мені. Просить вас зайти до нього. Заспокойте його. Він зараз при повній свідомості.

Два матроси повели Ларіонова до заразного ізолятора, а всередину він увійшов сам.

Юнг, весь забинтований, напівсидів. Риси його потемнілого обличчя загострились. Права рука була в лубку і прикрита простирадлом, ліва відкинулась і тремтіла. Він пильно подивився голубими очима на Ларіонова і твердим голосом спитав:

— Леоніде, де (ми?

Не можна було брехати другові покійного батька, брехати людині, яка так багато для нього зробила. Адже Ларіонов виріс на його очах. Командир поза службою звертався до нього на "ти", як до свого близького. Юнг тільки тому й покликав його, щоб узнати всю правду. Але правда іноді пече гірше, ніж розпечене залізо. Навіщо ж збільшувати страждання вмираючого? З другого боку, він міг дізнатися про справжній стан корабля не тільки від вістового. І що скаже командир на явну брехню, коли він на власні очі вже бачив японців?

Ларіонов, повагавшись, відповів:

— Ми йдемо до Владивостока. Лишилося сто п'ятдесят миль.

— А чому маємо такий тихий хід?

— Щось "Ушаков" відстає.

— Леоніде, ти не брешеш?

Ларіонов, відчуваючи спазми в горлі, насилу промовив:

— Ну, коли ж я брехав вам, Миколо Вікторовичу?

1, щоб приховати своє збентеження, штурман нагнувся і взяв командира за руку. Вона була холодна, як у мертвого, але все ще тремтіла. Смерть завершувала своє діло.

Командир знав, що і старший лікар Макаров, і штурман Ларіонов обдурюють його, але роблять це тільки з любові до нього. Він не став ловити на брехні близьку йому людину. Навпаки, він ніби повірив у те, що йому говорили, і примиреним голосом попросив:

— Дай мені покурити.

Юнг поквапливо затягся разів зо три папіросою, і вона випала з його тремтячої руки. Агонія тривала недовго. Він застогнав і, ніби щось заперечуючи, покрутив головою. З його грудей вирвалося таке глибоке зітхання, яке буває у людини, що скинула з плечей непомірний тягар, і востаннє він втомлено потягнувся. Обличчя з русявою борідкою, згасаючи, ставало все строгіше і суворіше. Голубі очі, які досі блукали, нерухомо вп'ялися в білу стелю, з напруженням вдивляючись в одну точку, ніби хотіли розгадати якусь таємницю.

Штурман Ларіонов зігнувся і, нервово здригаючись, вийшов з ізолятора.

В здачі корабля командир Юнг ніякої участі не брав.