Цусіма - Сторінка 105

Було похмуро.

Ліхтар злегка погойдувався. На стінах, що блищали емаллю риволіну, повзали тіні, і цьому безтілесному рухові їх, здавалось, не буде кінця. Звуки корабельного життя долинали сюди слабо. Поранені офіцери часом стогнали, марили. Деякі з них просили пити. Інший раптом схоплювався, очманіло оглядався і знову валився на своє місце. Іноді серед них наставала така тиша, наче всі вони вже померли.

В один з таких моментів беззвучно відхилились залізні двері лазарету. Переступивши через комінгс, тихо, немов тінь, увійшла у приміщення людина в промасленому робочому одязі й такому ж промасленому кашкеті, зсунутому на потилицю. Вона зупинилася біля дверей і, ніби перевіряючи поранених, мовчки переводила погляд з одного на іншого. Рябувате обличчя її було змарніле, але сірі очі палали якоюсь рішимістю. Це був трюмний старшина Йосип Федоров. Захриплим, як і в багатьох людей його спеціальності, голосом він сказав:

— Я хочу потопити броненосець. Можна?

Ця думка дозріла в нього давно, йому хотілося, щоб і офіцери виправдали її. Але вони мовчали. Федоров, озираючись, занепокоївся, що дістане не ту відповідь, яка йому потрібна. Погляд його зупинився на ліжкові, на якому заворушилась ковдра, і довга людина, що лежала вростяж обличчям до борту, не повертаючись і не підводячи голови, глухо і хрипло, наче останній подих, промовила:

— Топи.

Трюмний старшина не бачив її обличчя, але йому здалось, що це слово, судячи з голосу і фігури, вимовив штурман лейтенант Ларіонов. Чи погоджувались інші офіцери з таким рішенням, чи спали і нічого не чули, але вони не заперечували. Федоров, ідучи, обережно зачинив за собою двері.

Минуло чверть години. В лазареті хтось почав голосно марити. Прокинулись і інші офіцери. Знову почалися стогони. А один з поранених підвів голову і, оглядаючись, сказав:

— Броненосець начебто починає кренитись. Ви помічаєте це, панове?

— Так, по-моєму, також,— підтвердив інший.

Стогони припинились. Якийсь час тривала мовчанка, наче всі до чогось прислухались. Машини працювали, але корабель не вирівнювався. Один з поранених сів на ліжкові.

— З "Орлом" щось не гаразд.

— Може, вже тонемо?

— Краще зразу загинути, ніж так мучитися від ран.

— Ну, це вже ні. Кому життя набридло — нехай стрибає за борт. Неспокій зароджувався і в інших відділеннях корабля. Російські

матроси, що не спали, будили сплячих своїх товаришів і повідомляли їм тривожну новину. А ті, прокинувшись, безглуздо витріщали очі. У всіх було таке почуття, яке буває у людей, що чекають смертельного удару. Те ж саме було і з японцями. Не знаючи, що сталося з броненосцем, вони запитально оглядались, потім злякано перекидались якимись словами. Переляку серед них ще не було, але в кочегарках, в машинних відділеннях і в інших місцях корабля вже припинялась робота. Деякі японці стояли остовпілі. Мабуть, вони сподівались, що броненосець вирівняється, але крен його уперто збільшувався, а з містка чомусь не давали ніяких розпоряджень.

І ніхто не підозрівав, що це Йосип Федоров здійснював свій задум. У лівих відсіках він відкрив клапани затоплення і пішов на верхню палубу. Він не бачив, що робиться внизу, в трюмі, але ясно уявляв собі, як броненосець захлинається солоною водою. Потрібно було п'ять-шість градусів крену, і море подолає опір корабля: він перекинеться догори кілем. Федоров нетерпляче ждав цієї миті, переживаючи страшенну внутрішню боротьбу. Він був пораженцем і весь похід на Далекий Схід займався революційною пропагандою. Він не мав ні фабрик, ні заводів, ні землі, не мав чинів і не займав високого становища. Це був типовий бідняк, пролетарій. Чому ж він зважився на такий вчинок? Поштовх до цього вчинку Йосип Федоров дістав несподівано для самого себе: це сталося ще вдень. Російські матроси юрмилися на верхній палубі, з похмурою цікавістю розглядаючи, як снарядом розбило камбуз. Група японських матросів, настроєних дуже весело, підійшла до полонених, і між ними зав'язалася розмова. Спершу говорили кожен своєю мовою, удаючися до міміки та жестів. Росіяни намагались зрозуміти, про що белькочуть їхні недавні вороги. Йосипу Федорову, який теж був тут, здавалось, що японці хочуть почати мирну і дружню розмову. Але йому довелося швидко в цьому розчаруватися. Наперед виступив японський унтер-офіцер, маленький і верткий чоловік, з пласким, як дошка, обличчям, Від нього з подивом раптом почули правильну російську мову. Примруживши чорні очі. він говорив:

— Чув я, що з іншими націями ви колись хоробро бились. А проти нас, японців, ви ні на що не здатні. Зразу здали нам чотири броненосці.

— Це не ми, а наш адмірал здав,— відповів один з полонених.

— Якби у нас був інший командуючий, жоден японець не ступив би на палубу російського корабля,— задирливо додав другий.

Унтер-офіцер, скоса поглянувши на росіян, вів далі:

— Духу у вас не вистачає проти Японії. Ми виявились сильнішими за вас. Наразилйсь ви на японські багнети. А на морі й поготів ніхто і ніколи нас не переможе. Знайте це.

Полонені, поступово роздратовуючись, відповідали:

— На ваше щастя, у нас вище начальство нашкодило. А російський народ — це зовсім інше...

Після кожної репліки росіян унтер-офіцер щось пояснював своїм по-японськи. Чи він точно перекладав, чи видумував щось, полонені не знали. Але японці, слухаючи його, єхидно посміхались, показуючи криві зуби. Нарешті, бажаючи, щоб його відразу розуміли свої й полонені, він чванливо й повчально, наче на уроці словесності, заговорив, змішуючи російські і японські слова:

— Японія маленька, але розумна—сакасій. Росія велика, але... як це зветься? Дурна — бакарасій. Ми її всю можемо розгромити — хоге-кі-суру...

— А це подивимось,— з образою заперечили хвалькові полонені.— По-вашому, Росія—бакарасій. Це баковий карась, чи що? Наполеон не рівня вам. та й той зуби собі поламав об цього карася. А ви й поготів...

Переможці, вислухавши переклад свого унтера, вибухнули реготом, злорадно повторюючи між собою:

— Росія бакарасій... бакарасій... Хогекі-суру... Рося...

Російські матроси насупились, похилили голови, найбільше був ображений Йосип Федоров. Сам він не вимовив ні слова, але, бачачи глум ворогів з Росії, запалав такою зненавистю, начебто привселюдно зганьбили його рідну матір. Він повернув голову в бік корми: там, на гафелі, замість андріївського прапора, розвівався прапор Країни сонячного сходу. У нього від образи зарябіло в очах. Відчуваючи судороги на обличчі, він ледве стримував себе, щоб не кинутись на японського унтера. Ось тоді й зародилась у нього думка — хоча б ціною свого життя, але вирвати трофей з рук противника. З цією думкою, що свердлила йому мозок, він похмуро ходив по кораблю до самої півночі.

А тепер, коли корабель, задихаючись від води, валився вже на борт, Федоров раптом згадав, що тут не самі тільки японці. Дві третини нашої команди вони перевели на свої судна, але на "Орле" ще лишилось близько трьохсот чоловік. Японці навряд чи будуть рятувати росіян, які сплять і не знають, що гинуть від руки свого товариша. І сам він не уникне загальної долі. До сліз йому стало жаль своїх, особливо поранених. Його так і поривало закричати:

— Рятуйтесь! Броненосець потопає! Це я винен!..

1 тут же наче хтось збоку поставив перед ним питання:

— А як же японці? Торжествуватимуть?

Ні, він ніяк не може примиритися, щоб рідний корабель був у руках ворога. Для цього він усе зробив. Федоров дістав шматок брезенту, загорнувся в нього і ліг біля дванадцятидюймової башти. Легше було б разом з цією палубою, не прокидаючись, провалитися на морське дно. Проте заснути він не міг. В його збудженій голові змінювались думки, що суперечили одна одній. Він був задоволений, що крен корабля з кожною хвилиною збільшується, одночасно в уяві малювалась страшна картина загибелі своїх людей. Його морозило. Раптом до нього долетіли незвичайні звуки. Крізь брезент Федоров почув, що на верхній палубі все прийшло в швидкий рух. Здавалось, корабель затремтів від тупотіння безлічі ніг — люди поспішно розбігалися у різних. напрямках. Свистки боцманських дудок змішувалися з гортанними вигуками на незрозумілій мові. Ці вигуки зривались на якихось високих верескливих нотах. Можна було подумати, що на палубі зчинилася різанина. Паніка посилювалась, гомін наростав. Для Федорова все це було сигналом того, що справа його не пропала даремно. Він вирішив у думці:

"Почалося..."

Більше він не думав про своїх товаришів. Його палке серце,тріумфувало, що він наостанку помстився японцям за їхній глум над росіянами, за ганьбу Цусіми, за потоплені кораблі й команди. Від хвилювання в грудях відчував напружені поштовхи, що відбивалися в скронях, як удари маятника. Наближалась та мить, коли вже ніхто не врятує корабель від. катастрофи. Федоров міркував, що часу для життя в нього лишилося менше, ніж потрібно було б для того, щоб викурити цигарку.

Але скоро все стихло, і ця тиша дивно занепокоїла його. А головне — броненосець перестав кренитися. Федоров, відкинувши брезент, виглянув і все зрозумів: люди спустилися в трюми. Пригнічений відчаєм, він прохрипів:

— Здогадалися...

Для Федорова настала така мить, яких мало буває в людини, його лякало не наближення смерті, що було б цілком природно, а повернення життя. І це сталося вже після того, як він остаточно і безповоротно приготувався загинути разом з кораблем.

Його мучило питання, як японці дізналися про причину крену? Найімовірніше, на руках у японців були креслення "Орла", здобуті ще раніше через шпигунів. Так чи інакше, але заходи були вжиті: корабель почав вирівнюватись. Значить, японці пустили воду у праві відсіки. А далі їм лишається тільки висушити ці відсіки водовідливними засобами, і аварію буде остаточно усунуто. Не вистачало якихось двох градусів, і "Орел", перекидаючись, сам зарився б назавжди у водяну могилу. При цій думці про нездійснений подвиг Федоров затремтів від люті і, щоб не завити, нестямно, міцно стиснув зубами шматок просоленого брезенту.

ПРАВДА, ЯКІЙ НЕ ХОТІЛОСЬ ВІРИТИ

Мене весь час цікавило питання: в чому ж, однак, була перевага японців? Що вони маневрували краще за нас і, користуючись швидким ходом, займали для своєї ескадри найвигідніше положення, що вони влучно стріляли і що снаряди їхні хоч і не пробивали броні, але спалювали російські судна і справляли разюче враження на психіку особового складу,— про це ми як очевидці дізнались 14 травня під час генеральної битви.