Цусіма - Сторінка 104

Тому наші офіцери вирішили поховати його в морі. Японці погодились. Другого дня вранці мертве тіло, зашите в парусину, покрите андріївським прапором, з прив'язаним до ніг баластом, було приготовлене до похорону. Воно лежало на дошці біля самого борту юта. На зламаному гафелі майорів трохи спущений прапор Країни сонячного сходу. Після відправлення похорону два матроси підняли один кінець дошки. Японці взяли на караул. Під звуки барабана, що грав похід, під постріли рушниць мертве тіло командира ковзнуло за борт.

Через півгодини японський офіцер вручив Ларіонову, як єдиному штурманові, що лишився на броненосці, невеликий квадратний кусочок картону. На ньому була виписка з вахтового журналу. Виписка вказувала місце похорону командира:

"Широта 35°56МЗ" північна. Довгота 135° 10' східна".

НА ЯПОНСЬКОМУ БРОНЕНОСЦІ "АСАХІ"

Японський паровий катер вів на буксирі три великі баркаси. На одному з них, переповненому російськими матросами, сидів я і близькі мої товариші. Спершу всі мовчали і насторожено позирали на броненосець "Асахі", що маячів попереду. Нас, що були тепер під владою противника, переправляли на нове місце проживання. Що будуть робити з нами далі? Боцман Воєводін зігнувся, ніби вирішував про себе складне завдання. Гальванер Голубєв настійливо ворушив білявими бровами. Кочегар Бакланов, мружачись, загадково посміхався своїм думкам.

Хтось із зітханням промовив:

— Відвоювалися.

Зараз же озвався другий голос:

— Так, поневірялися, поневірялися, а за що? Гальванер Козирєв, труснувши головою, весело сказав:

— Слава тобі, господи: і чужої крові не проливав, і своєї ані краплі не втратив. Пощастило, наче злої тещі спекався. Тепер би додому листа настрочити.

Рульовий квартирмейстер серйозно пробасив:

— Вони тобі, японці ті, настрочать шомполами нижче поперека. Всі глянули на нього злякано.

— Чого доброго, і справді що-небудь зроблять з нами. Почулися ще голоси:

— Коли б стали тільки шмагати — це дрібниці. Я сам би штани скинув. А от як почнуть усіх нас на реях вішати, як рибу для в'ялення, тоді заспіваємо лазаря.

— Вони не посоромляться і з живих шкіру здерти. Адже азіатиі Що вони розуміють?

— Авжеж, не розуміють! — розсердився боцман Воєводін.— Тільки наша ескадра знищена, а в них неушкоджена лишилась.

Кочегар Бакланов, іронічно посміхаючись, порадив йому:

— Не заважай, боцмане, покудкудакати їм перед смертю.

Під безхмарним небом сяяло море, злегка затуманене ліловою Імлою. Ворожі кораблі обмінювались якимись сигналами. Позад нас пливли ще катери і шлюпки. Це японці розвозили по своїх суднах полонених з "Сенявина", "Апраксина" і "Николая".

Паровий катер, що вів нас на буксирі, зробивши крутий поворот, став наближатися до броненосця "Асахі". Ми дивилися на нього з тривожною цікавістю. Вкритий сіро-димчастою фарбою, весь одягнений сталевою бронею, він густо димів обома трубами. Його численні гармати, що напередодні громили нашу ескадру, сьогодні загрозливо мовчали.

Холодок пробігав по спині, коли ми, приставши до трапа, почали підійматися на верхню палубу. Як поставляться до нас японці? Але вони зустріли колишніх своїх ворогів усміхаючись і промовляючи:

— О, рюський,|рюський...

Наших офіцерів відвели до кают, а матросів розмістили в носових кубриках. Такого ставлення до нас з боку японців ніхтр з нас не чекав. Але для мене все це стало зрозумілим, коли я сам собі поставив запитання: що вони могли мати проти нас? Стріляли ми погано. Від нашого вогню "Асахі" мало потерпів, а з людей були вбиті офіцер і сім матросів та поранено близько двадцяти чоловік. І це все, що зробили ми, викинувши на противника з самого тільки "Орла" близько чотирьохсот тонн снарядів. Крім усього, ми здали японцям у полон чотири броненосці разом з адміралом і його штабом. Вони повинні бути тільки вдячні нам — їм легко дісталася перемога на морі.

Наші матроси посмілішали і, приступаючи до обіду, почали діставати із своїх чемоданів пляшки різних форм, наповнені дорогими сортами вин. Все це було добуто з офіцерського погреба броненосця "Орел". Пили великими кухлями херес, марсалу, портвейн, мадеру, шампанське, всілякі лікери. Настрій швидко піднімався. Носовий кубрик, в якому я обідав, ставав все галасливішим. На дверях стояли два японські вартові, з цікавістю поглядаючи на російських матросів. Хтось із наших крикнув:

— Хлопці, треба" і японців почастуватиі Цю пропозицію схвалили всі.

Вартовим налили по кухлю лікеру. Вони довго відмовлялися пити, щось говорячи своєю мовою і заперечливо хитаючи головою. Але їх умовляли:

— Та ви тільки покуштуйте! Адже це панський напій! Ви, мабуть, зроду не пили такого вина.

Один вартовий взяв кухоль і припав до нього. Може, він тільки хотів покуштувати, але губи його ніби прилипли до кухля і, не відриваючись, потягували густий, солодкий і запашний вісімдесятиградусний напій. Після цього стільки ж випив і другий вартовий.

Питання, яке обговорювалося вранці на "Орле", постало знову: з ким же ми билися вчора?

— З англійською ескадрою! — запевняли одні.

— З японською! — твердили інші.

— Сліпі ви, чи що? Хіба не бачили, що на японських гарматах навіть фарба не обгоріла? Після такої довгої стрільби вона не могла б уціліти.

— Це нічого не означає. Просто фарба їхня тривка. Але могло бути й інше: вони свої гармати знову пофарбували.

— Та куди ж ми всі снаряди розстріляли?

— У морі місця вистачить.

Я спробував роз'яснити, що розбили нас японці, а не англійці. Не тільки ціла ескадра, але навіть один корабель іншої держави не міг би брати участі в Цусімській битві без того, щоб про це потім не дізнались. А це призвело б до нових міжнародних ускладнень.

Кочегар Бакланов перебив мене:

— Годі! Надокучило жувати те саме питання. Японці перемогли нас своєю технікою і умінням володіти цією технікою. Це. ясно. От коли б та і друга сторони були озброєні тільки оглоблями, то японці нізащо не встояли б проти нас. Народ дрібний, слабосилий. Але все це дрібниці. У мене є важливіше питання.

— А ну, друже, утни!

— Буває у царя і цариці розлад шлунка чи ні? Бакланову відповіли сміхом.

Кілька п'яних голосів співали пісню, відому на 2-й ескадрі:

Біля Єкагена стояли, Ледь "Ермак" не розстріляли. Налякались ворогів — Розгромили рибаків...

Заголосив і японський вартовий якусь свою, незрозумілу нам, пісню. Бронзоволиций і вилицюватий, він примружив чорні очі і, хитаючись корпусом, натхненно вищав. Другий вартовий, низенький, худий, чорноголовий, скалив зуби і, поривчасто жестикулюючи тонкими руками, щось хотів довести російським матросам. П'яний машиніст Семенов зупиняв його, бормочучи:

— Стривай-но. Тепер я тобі скажу. Слухай: за що ми з тобою воювали? За панів, так? Ти старався перемогти росіян. Можна сказати — рискував своїм життям. А дадуть тобі за це, скажімо, тисячу карбованців, щоб ти своє господарство поліпшив? НіІ Дулю з бобовим маслом ти одержиш від своїх панів і більш нічого. Ну вбив би ти мене. А в мене лишилось дома двоє дітей. Що їм довелося б робити? Старцювати?

Машиніст Семенов труснув японця за плече:

— А в тебе скільки дітей?

Японець щось сказав своєю мовою, а Семенов зараз же підхопив:

— Ну, от бачиш,— у тебе троє дітей. Убив би я тебе — їм теж довелося б старцями стати. От воно, брат, яке діло. Даремно ми з тобою воювали, по-дурному. А коли треба землю ділити, то давай це зробимо без панів. Ех, скажу я тобі, як другу, справжнє російське слово. Такого слова ти ніколи не чув. Стій, я тобі скажу... Тьху, чорт візьми, забув. Давай краще поцілуємось...

Семенов, обнявши японця, міцно поцілував його і вкрай розчулився. По його брудному обличчю покотились сльози. Він вийняв кишеньковий годинник і ткнув його японцеві:

— Візьми, друже. Це тобі на згадку від машиніста Семенова. Японець, розглядаючи годинник, не розумів, навіщо його дали

йому.

— Та не крути його. Варшавський годинник. За дванадцять з полти-ником я його виписував.

Машиніст свій подарунок поклав у кишеню японця. Тільки після цього той здогадався, в чому річ, і вискалив білі зуби. Віл себе він подарував Семенову черепаховий портсигар із зображенням дракона.

Японцям довелося сидіти з нами недовго. В кубрик увійшов чи то караульний начальник, чи то просто унтер-офіцер і арештував їх обох. Ідучи від нас під конвоєм інших вартових, вони озиралися і кричали нам: '

— Рюський... рюський...

Я подумав: в словах п'яного машиніста була глибока правда. Навіщо йому і японському матросу потрібна війна? Яку користь матимуть з неї робітники й селяни тієї і другої держави? Я згадав, як одного разу на ярмарку мені довелося побачити за двогривений півнячі бої. Привчені до бійки, півні билися люто: били один одного шпорами, довбали дзьобами в гребінь, у голову, в очі. Що ж мали від цього покалічені і скривавлені півні? Нічого. Вони старались, а хазяйська каса розбухала від грошей.

Те саме, але в більших розмірах і ще жахливіше, діється і з людьми, учасниками імперіалістичних воєн. Бариш мають не ті, хто, рискуючи головою, безпосередньо б'ється на полі бою. Чи зрозуміє колись трудя-; ще людство всього світу цю просту істину? І чи скоро скерує свою зброю в інший бік — проти паліїв війни?

Увечері японські кораблі й російські броненосці, що здалися, вирушили в дорогу. Від японців ми дізналися, що йдемо в Сасебо. Але наступного дня броненосець "Асахі" і крейсер "Асама" чомусь відстали од своєї ескадри Ь повели під конвоєм "Орел" окремо в порт Майдзуру. У нас одразу ж виникло припущення: щось— сталося з нашим судном. Пізніше з'ясувалося, що ми не помилились.

НЕСПОДІВАНА ДОБЛЕСТЬ

Японське командування, наводячи на броненосці "Орел", що здався, свій порядок, відібрало тяжкопоранених російських офіцерів і зосередило їх в судновому лазареті. Приміщення це було невелике, з шістьма охайними ліжками. Для всіх офіцерів їх не вистачало. Через це п'ятеро' з них розмістилося на матрацах, покладених на мокру палубу.

Настала ніч на 16 травня. Броненосець йшов своїм ходом, розрізаючи води чужого моря. Понівечений корпус корабля, здригаючись, скреготів залізом, наче протестував проти того насильства, яке вчинили над ним. Електрична проводка в лазарет була перебита. Він освітлювався олійним ліхтарем, підвішеним на перебірці біля дверей.