Цусіма - Сторінка 27

Стоп! Кинути лівий якір!

А правий якір, загубившись десь на дні, потяг за собою і сорок п'ять сажнів каната.

Офіцери й команда дедалі більше переконувались, що командир, в минулому прекрасний "марсофлотець", погано відчував сучасний броненосець.

Німецька місцева влада поставилась до нас прихильніше. Бона нічого не мала проти нашої стоянки. Очевидно, Німеччина не дуже зважала на думку Японії та Англії.

Транспорти й крейсери, за браком місця в бухті, трималися у відкритому морі. Тріпало їх там жахливо. Вночі небо проясніло, стало тихше. Вранці хотіли розпочати вантаження, але вітер знов посвіжів. Наступний перехід у нас великий — навколо мису Доброї Надії і до острова Мадагаскар без заходу в інші порти. Палива потрібно буде багато. Три дні з гуркотом і свистом грав шторм, три дні ми простояли марно, милуючись лише суворими берегами з дуже вбогою рослинністю, поки навколо запанувала тиша. З чотирьох годин ранку взялись за роботу, а о сьомій вечора вже пошабашили, прийнявши близько дев'ятисот тонн вугілля. Крім того, у нас іще залишилось його від попереднього вантаження тисяча чотириста тонн.

У нас на "Орле" збожеволів прапорщик Т. Це був чоловік років сорока, сильний і рішучий. Він пройшов страшну школу морського життя. В моряки він попав ще хлопчиком і багато плавав матросом на іноземних кораблях. Куди тільки його не закидала доля, які тільки моря та океани не гойдали його на своїх хвилях! І раптом така.людина збожеволіла. Він почав заговорюватись і верзти всякі нісенітниці, то безнадійно ридаючи, то одчайдушно лаючись. Іноді якусь фразу він повторював сотні разів, поступово підвищуючи голос:

— Японці нас ждуть... Всіх потоплять, всіх потоплять, всіх потоплять...

При цьому обличчя у нього блідло, вкривалось липким потом, на губах з'являлася піна, а безумні очі з розширеними зіницями дивилися з таким жахом, наче вже бачили загибель наших кораблів.

його треба було б списати на госпітальне судно "Орел", але воно відокремилось від ескадри і пішло в Капштадт, а звідти піде, мабуть, до острова Мадагаскар для зустрічі з нами. Отже, весь цей час прапоршик Т. буде на броненосці. Його замкнули в каюту і приставили до нього санітара. Присутність на кораблі божевільного, що безупинно вигукував страшні слова, впливала на всіх гнітюче. На транспорті "Корея" збожеволів матрос.

Після вантаження вугілля два дні шукали орловський якір. В цій справі брали участь баркаси з усіх броненосців: тралили дно кішками, верпами, спускали водолазів. Знайшли. Встановили якір на своє місце, а обірваний канат склепали.

Лейтенант Гірс часто розмовляв з командою і ділився з нею своїми знаннями. Це дуже подобалось усім. І тепер, зібравши на баку матросів, він розказав, як цю частину Африки загарбала Німеччина.

— Почалося, по суті, з дрібниць. Приблизно двадцять два роки тому німецький купець Лідерец з комерційною метою звернув увагу на околиці бухти Ангри Пеквена. Не минуло й року, як він купив у тубільців ці околиці за двісті рушниць і дві тисячі марок. Німецька імперія взяла його починання під свою протекцію. У купця апетит розгорівся. Користуючись такою дешевизною землі, він купив ще берегову смугу аж до ріки ОранськоТ. Незабаром після переговорів з Англією німецькі володіння почали розширюватись вглиб і вшир материка. В результаті утворилась велика область. Зветься вона Німецька південно-західна Африка. Це було початком німецької колоніальної політики. Англійці зрозуміли, що проґавили великий шмат землі. Відразу ж захопили гуа-нові острови, що лежать поруч з бухтою. На них збирається безліч морських птахів: корморани, численні фламінго, деякі види чайок, альбатроси...

Матроси любили Гірса, говорили про нього:

— Діло знає і нашим братом не гребує.

— Таких би офіцерів нам побільше!

Вночі проти 4 грудня вся бухта заклубочилась туманом, наче впала з неба густа хмара. В непроникному безпросвітті рухливої мли сховались береги і судна. Люди насторожились: що буде, коли вдереться до нас хоч один ворожий міноносець? Тільки о дев'ятій годині ранку проясніло. Ескадра покинула останнє пристановище в Західній Африці. Залишились позаду гуанові острови, білі, ніби вкриті вапном. Стривожені зграї морських птахів закружляли в повітрі, скрикуючи так, наче серед них ішов безладний мітинг. Небо було хмарне. З зюйд-веста, б'ючи в праву вилицю броненосця, котились великі брижі.

Я й далі зустрічався з Васильєвим. Що ближче я знайомився з ним, то більше він дивував мене своїм ясним розумом. Це була людина виняткових здібностей, широких узагальнень. Слухаючи його, я мимоволі проймався повагою до інженерів. Вони разом з робітниками перебудовують поверхню землі, вдираючись в страшну глибочінь її надрів по вугілля і нафту, по метал і коштовне каміння; вони пробивають тунелі крізь гори, перекидають грандіозні мости через ріки, з'єднують каналом моря, створюють міста і заводи там, де раніш були непролазні болота.

Після кожної розмови з Васильєвим я збагачувався новими знаннями. Між нами встановився такий порядок: я повідомляв його про те, що робиться серед команди, який настрій в низах, а він знайомив мене з життям, з психологією кают-компанії. Таким чином, до моїх особистих багаторічних спостережень додалися ще дані людини, яка сама перебувала в цьому середовищі. Це допомогло мені прийти до більш певних висновків.

Психологія офіцерів зовсім не була однорідною. Під натиском техніки, що наполегливо вдиралася у флот, вони поділились на два ворожі табори: літніх і молодь. Можна сказати, що головна лінія, яка роз'єднала офіцерів, пройшла між лейтенантами і мічманами — з одного боку, і капітанами 2-го рангу і вище — з другого.

Молодше покоління було виразником нових течій в морській справі. Не сприйнявши духу парусної епохи, воно ясно бачило іншу обстановку і враховувало прогрес іноземних флотів. Тому молоді офіцери почали ставитись до школи "марсофлотів" спочатку іронічно, а потім поступово перейшли до критики і опозиції.

Старше покоління командного складу — адмірали, командири і старші офіцери, що мали всі звички колишньої морської служби, здебільшого не розуміли сучасної техніки. Будь-яке нововведення викликало в них почуття ворожості. Вони з задоволенням згадували поезію, романтику і надзвичайно тривку систему морських традицій парусного флоту. На техніку і техніків вони дивились, як на неминуче зло. Брудна робота біля котлів і машин здавалась їм нижчим ремеслом, справою механіків, що копошилися десь у глибині трюмів під броньовими палубами.

Потреба допустити на кораблі спеціалістів для обслуговування суднових механізмів була першою пробоїною, що порушила однорідність складу офіцерського середовища. Для стройових офіцерів, які комплектувалися з родовитого дворянства, така робота здавалася надто чорною. Хоч-не-хоч, довелося поповнювати судновий склад інженер-меха-ніками. Але вони, як і суднові лікарі, мали цивільні чини і в житті корабля не користувались багатьма офіцерськими правами і привілеями.

На час початку російсько-японської війни питання про роль інженер-механіків на судні набрало великої гостроти. З 1898 року російський флот почав швидко поповнюватись кораблями найновішої та найдосконалішої конструкції. Перша Артурська ескадра більш ніж наполовину складалася з суден останньої закордонної побудови. До неї входили кораблі, збудовані в Америці,— "Ретвизан" і "Варяг", у Франції — "Цесаревич" і "Баян", в Німеччині — "Аскольд", "Богатырь" і "Новик", в Данії — "Боярин". На них було застосовано останні досягнення техніки. Своїми тактичними якостями вони набагато перевищували не тільки японські судна, але й судна всього світу.

Роль механізмів, а разом з тим і їхніх хазяїв, інженер-механіків,. надзвичайно зросла. Доля судна насамперед залежала від стану механізмів і правильного їх використання.

Разом з тим артилерійська мінна, електротехнічна, трюмна і навіть навігаційна служби все більше вимагали від офіцерського складу чиста технічних і спеціальних знань. Всі такі галузі на великих суднах доручалися старшим спеціалістам, які закінчили після морського корпусу ще спеціальні класи морського відомства з однорічним курсом або академію. Така підготовка перетворювала їх, по суті, в суднових інженерів нарівні з інженер-механіками.

Суднові спеціалісти мали звичайно чин лейтенанта. В їхнє число попадали більш здібні і знаючі офіцери. Вони звикли власними руками розбирати кожен механізм і навчали поводитися з ними підлеглих їм матросів. Поступово господарями становища в судновому житті ставали ці старші спеціалісти. В союзі з ними були ще інженер-механіки, з якими їх зближали спільність методів роботи і повсякчасна взаємодія на технічному грунті. Найенергійніші і найпередовіші з них, ведучи за собою і мічманів, здобули керівну роль і в кают-компанії. Почуваючи своє значення і силу, ці лейтенанти чимраз настирливіше висловлювали свої критичні погляди в злободенних питаннях суднового життя та організації флоту в цілому.

На кожному судні головою кают-компанії був старший офіцер, інакше кажучи — перший помічник командира. Але минув той час, коли він користувався серед молодших офіцерів непохитним авторитетом. Тепер він змушений був зважати на думку офіцерського суднового середовища, керованого ким-небудь з незалежних лейтенантів. Старші офіцери, належачи до старішого покоління, не були захоплені новою хвилею технічного прогресу. Тому вони відігравали роль стримуючого, консервативного начала. їм залишалось одне — групувати навколо себе тих молодих офіцерів, здебільшого з титулованого дворянства, які в силу своїх особистих симпатій, походження і зв'язків з високими сферами тяжіли до старих порядків.

Правда, були деякі кораблі, на яких командири і старші офіцери стояли вище рутини морського цензу. Вони розуміли дух сучасного флоту. Для них було зрозуміло, що треба базуватись не на завзятті ґі відвазі, а на холодних і точних технічних знаннях і розрахунках.

Війна вимагала від флоту повного напруження сил і піддала суворій критиці всю зовнішньо-показну бутафорію його організації. Вона змусила флот взятись за ту чорну роботу, якою він гребував у мирний час. Виконання кожного бойового завдання насамперед вимагало знань і вміння користуватись новими технічними засобами.