Цусіма - Сторінка 29

Дивно склалась моя доля. На селі, де я народився, позад нашого двору, за городами, протікає маленька річечка Журавка. Глибина її, як то кажуть,— горобцеві по коліна, але в ній водяться огольці й пічкурі. Тільки-но мої ноги зміцніли, щоб самостійно пересуватися, я в літні місяці цілі дні проводив на ній, відчуваючи надзвичайче задоволення. Взагалі, вода завжди вабила мене. Згодом, підростаючи, я від старших довідався, що є на світі величезні ріки і навіть моря. Я охоче вірив таким розповідям, але не міг собі уявити, щоб де-небудь було води більше, ніж в ставку водяного млина за нашим селом. Тому я був вражений, коли вперше побачив річку Циу. Наша Журавка порівняно з нею видалась мізерною, як миша перед коровою. Згодом моє життя повернулося так, що я став матросом і почав плавати по морях. А тепер пройшов по Атлантичному океану, обігнув Африку і ввійшов у Індійський океан. Похитуючись в підвісній койці, як у гамаку, я щохвилини відчував шалені стрибки хвиль, слухав приглушеио-напружсний рев за броньованими бортами, гуркіт водяної маси, що падала на палубу. Попереду в нас буде ще Великий океан. Все це здавалося мені дуже грандіозним, але я ніколи не забуду свою милу дзюркотливо-гомінку річечку, де ловив огольців та пічкурів і де продзвеніло моє дитинство, як пісня жайворонка.

Другого дня буря досягла найбільшого напруження. У вільні хвилини я вибігав нагору подивитися, що робиться з кораблями. Цього разу навкруги не було тієї похмурості, якою звичайно супроводиться буря. Це був невиданий випадок, коли великий рух стихій відбувався під ясним небом. З шаленим натиском і гуркотом мчав вітер, наче десь за обрієм, за межами нашої планети, запрацювали вентилятори колосальних розмірів. Котилися вали, здіймались цілі гори і тут же падали ревучими водоспадами, наче від мінних вибухів. В сонячному сяйві, в хмарах блискотливого пилу летіли оберемки піни, як зграї білосніжних птахів.

Ескадра йшла таким самим строєм, що й раніше, права колона складалася з самих броненосців на чолі з "Суворовым"; до лівої колони входили тільки транспорти з "Камчаткой" попереду; три крейсери трималися позаду строєм клина. Хід — десять вузлів, але оскільки вітер був попутний і хвилі доганяли нас, то здавалося, що всі кораблі, хитаючись, стоять на одному місці. Коливання "Осляби" було більше як двадцять градусів, тоді як чотири найновіші однотипні броненосці, в тому числі і наш "Орел", кренилися набагато менше. Але це не зменшувало у багатьох офіцерів тривоги за долю корабля. Не було ще забуто попередження морського технічного комітету, одержане напередодні виходу ескадри з Лібави. В цьому грізному попередженні говорилося, що такі кораблі, як "Бородино", можуть під час бурі перекинутись, якщо тільки не буде вжито найсуворіших заходів. Наш корабель, наприклад, через перевантаженість в три тисячі тонн, мав на три фути більшу осадку, ніж передбачалось проектом.

Найбільше діставалося транспортам і крейсерам. Вони падали на борти від тридцяти до сорока градусів. На них жаль було дивитись. І все-таки вони викликали менше побоювань, ніж броненосці.

Мені, як баталерові, крім покладених на мене начальством обов'язків, не належало знати нічого зайвого. Але потай я завжди порушував казенні правила. Звичайно, мені теж було відомо про попередження морського технічного комітету. І в голові поставало пекуче питання: чи витримає наш "Орел" натиск бурі, коли випадково стане лагом до хвилі? Від думки, що корабель може перекинутись, ставало моторошно і тремтіли коліна. Адже з нього встигнуть вискочити не більше двох десятків людей, що перебувають нагорі, але й тих ніхто рятувати не буде.

"А втім, все це дурниці і нічого не станеться",— подумки заспокоював я себе.

Цим же шляхом, тільки в протилежному напрямі, на початку дев'ятнадцятого століття проходили, роблячи свою першу кругосвітню подорож, такі знамениті наші мореплавці, як Крузенштерн і Літке. У них були жалюгідні суденця — парусні шлюпки, водотоннажністю кожне менше п'ятисот тонн. Що на них повинні були відчувати люди, захоплені такою бурею? Яку мужність, яку любов до моря треба було мати, щоб на таких маленьких кораблях пускатися в кругосвітню подорож! Пригадався прикрий вислів, колись вичитаний мною з морської літератури: "Раніш кораблі були дерев'яні, але люди залізні, а тепер кораблі стали залізні, а люди — картонні". Мені не хотілося бути картонною людиною, і я, бравуючи напускною відвагою, ходив по кораблю з таким виглядом, наче буря нітрохи не турбує мене. £

Цього дня у нас хворих на морську хворобу виявилось ще більше. Наша медицина нічим не могла їм допомогти. А тим часом від людей вимагалася робота: військовий корабель мусить зберігати своє місце в строю і рухатися вперед, не зупиняючись ні на одну хвилину. Тут виходили на сцену, як лікарі, боцмани та унтер-офіцери. Вони знали способи, правда, дуже жорстокі, але досить радикальні. Коли у якогось матроса обличчя ставало біло-сірим, а очі, мутніючи, безживно згасали, то на нього, як яструб на голуба, налітав боцман або унтер і з грізною лайкою починав стьобати його мідним ланцюжком від дудки або гумовим ліньком. Від нестерпного болю той звивався вужем, на тілі у нього відразу ж набрякали рубці, але після цього він так само швидко свіжів, наливався кров'ю, в очах спалахував блиск, наче при зустрічі з коханою. На декого з команди такі заходи так впливали, що потім досить було тільки угледіти капральські вуса, щоб нудотний стан у людини відразу, наче від чарів, зникав.

По зрізах не можна уже було пройти — змиє. На юті у нас було понад сто тонн вугілля. Хвилі, насідаючи на корму, поступово розмивали його і викидали.за борт, і не було змоги врятувати дорогоцінне паливо. Кормова башта і дві бокові башти, розташовані на зрізах, часто поринали під бурхливу воду океану. Хоч як ми старалися захистити свій броненосець, задраюючи всі люки, ілюмінатори і горловини, але вода скрізь проникала в нього, розливалася по каютах і палубах, у підбаштових відділеннях.

Надвечір я піднявся на задній місток. Там зустрівся з інженером Васильєвим. Він був весь мокрий і все-таки не йшов униз, під прикриття. Ця людина завжди мене дивувала своєю невгамовною жадобою все пізнати. І тепер, ховаючись від бризок та вітру за рубку, він стояв з секундоміром у руці, стежачи за розмахом бурі.

Натиск вітру був такий сильний, що утрудняв дихання. Руки інстинктивно за що-небудь хапались. Здавалось, що розбурхане повітря підхопить нас і, крутячи, понесе в простір, як пушинки. Навіть висота містка не рятувала людей від бризок і клаптів піни.

Васильєв окинув поглядом скуйовджений океан і заговорив, викрикуючи слова:

— Яка сила пропадає марно! Якби людина зуміла використати всю енергію бурі, що можна було б з нею натворити!

За його розрахунками, довжина хвилі часом доходила до п'ятисот футів, а висота її дорівнювала сорока футам. "Орел", здригаючись, ставав дибки і ліз на водяну гору, як фантастичний величезний бегемот, а потім, переваливши через неї, безсило пірнав носом у розверзнуту падь, задираючи до неба корму. За одну хвилину він перехилявся з борту на борт вісім разів. А разом з тим протягом тієї ж хвилини броненосець в мільйон пудів вагою підіймався шість разів на висоту чотириповерхового будинку,— і все це з такою легкістю, наче він був не важчий за дитячу колиску. Незважаючи ні на що, він ішов уперед деся-тивузловим ходом. Разом з ним і ми відчували чотиримірний рух. В цей час що б людина не робила,— чи думала вона про життя або смерть, мріяла про щастя, чи була у відчаї, працювала чи спала, молилась чи лаялась,— буря не переставала кидати її в різні боки і шість разів за хвилину піднімати, як на ліфті, вгору на сорок футів.

Васильєв захоплювався своїм броненосцем.

— "Орел" більше піддається кілевій качці, ніж бортовій. Це пояснюється тим, що він має форму запалих бортів. Допомагають тут іще й бортові зрізи. Хвиля, попадаючи на один зріз, не дає судну хитатися в протилежний бік. Всі чотири однотипні броненосці — "Суворов", "Александр III", "Бородино" і наш — сконструйовано щодо бортової качки досить удало. А ось "Ослябя" зроблений інакше, через те й крен має більший, ніж ми.

На транспорти моторошно було дивитись. Здавалося, що кожен з них, повалившись на тон чи інший борт, ніколи вже більше не підніметься. Але вони випрямлялись і йшли вперед нарівні з правою колоною броненосців. Загалом всі чотирнадцять кораблів являли собою дивне видовище, загортаючись в лахміття піни і безупинно кидаючись в шалений танок. Часом якийсь з броненосців, що йшли попереду нас, зовсім зникав між хвилями, показуючи лише верхівки щогл. Це відбувалося раптово, з такою швидкістю, наче у нього відпадало днище, і судно відразу поринало в безодню. Але минали секунди, і той же корабель, ніби під тиском надприродної сили, знову ліз на киплячий гребінь водяного масиву.

На "Малайє", що трималась на лівому траверзі "Орла", за п'ять кабельтових від нас, щось трапилось з машиною. Вона підняла сигнал, що не може управлятись. З флагманського корабля їй відповіли: "Полагодити пошкодження і йти самостійно". Вона повернулась бортом до хвилі і, відстаючи, захиталась ще більше, безпорадна, наче кавунова корка. Бурхливі потоки води перекочувались через її корпус. На її палубі навколо фок-щогли заметушилися люди, намагаючись поставити фок, клівер і стаксель, щоб увалити ніс під вітер і оживити корабель. Паруси нарешті підняли, убогі і мізерні, але це зовсім не допомогло "Малайє". Вона й далі, показуючи підводну частину, гойдалася на хвилях, позбавлена ходу. На щоглі її замайорів новий сигнал: "Терплю біду". Але жодне судно не підійшло, щоб допомогти їй. Обидві колони пройшли повз "Малайю", залишаючи її на волю бурі.

— Якщо вона врятується, це буде чудо,— гірко промовив Васильєв, проводячи очима "Малайю".

— Так, там людям важко,— відповів я, мерзлякувато щулячись. Через годину "Малайя" зникла з горизонту.

Повз наш броненосець пропливли весла, анкерки і рятувальні коркові нагрудники. Слідом за ними, сумно хитаючись на хвилях, з'явився гребний катер, наповнений водою. Незабаром дізналися від сигнальників, що катер належав "Суворову" і був зірваний бурею із шлюпбалок.

Хвилі, доганяючи невеликий пароплав "Русь", накривали його з корми до носа.