Цусіма - Сторінка 53

Це давно всім відомо. Значить, даремно старались.

Відкрили ящик, дістали з нього півпляшки коньяку і. пляшку виноградного вина, а потім харчі: хліб, м'ясні консерви, варені яйця, свіжі банани і ананаси. Випивали прямо з пляшки і апетитно закушували. Коньяк був з дешевих сортів, але ми захоплювались його міцністю: дряпає горло, як кішка кігтями.

— Це я дістав з німецького транспорта,— повідомив мінер. Вася Дрозд, захмелівши, почав мріяти:

— Залишусь живий — у Петербург поїду. Хочеться мені на електротехнічні курси поступити. А потім далі піду, вище почну підніматись.

— Там тільки й ждуть тебе,— зауважив Бакланов, з хрускотом, наче огірок, розжовуючи ананас.

Вася Дрозд загарячився:

— Ти, Бакланов, пень трухлявий! Прокис від своїх лінощів! А у мене інша натура. Коли офіціально не можна буде поступити на курси, я за сторона при училищі наймусь. Мені студенти поможуть учитися. Я чув, народ вони хороший, для нашого ж брата страйки влаштовують. Ночей не буду спати, а свого доб'юсь. Правда, Альошо?

— Правда,— підтвердив я, захоплюючись його ентузіазмом.

— Доб'юсь свого!—майже вигукнув Вася.— їй-богу!..

— Підіймай вище ногу, а то спіткнешся,— спокійно вставив Бакланов.

— Тьху, ведмідь косолапий! Кожного разу він от так. Тільки захочеш злетіти, він тебе за крило — і вниз.

Бакланов, покінчивши з рештками закусок, прихилився до щогли і ліниво процідив:

— Ех, якби не дірка в роті, жив би та й жив і ні за чим би не тужив, Зайшла мова про майбутню битву. Мінер почав нас втішати:

— Я думаю, не такі вже ми безсилі, як багато хто каже. Я навіть передчуваю, що ми розіб'ємо японців.

— Це на правнуках Ноєвого ковчега? — спитав кочегар.

— У нас є і нові кораблі.

— Зажди, Дрозд, я тобі приклад маленький наведу. В Кронштадті у нас залишився старезний утюг. Броненосцем називається він. "Не руш мене" — назву йому дано. Знаєш такий?

— Знаю. А далі що?

— По-моєму, всю ескадру нашу можна б назвати так, тільки з маленьким додатком: "Не руш мене, а то розвалюсь".

— От і говори з ним, з замурзаним дияволом!

Барабан загримів відбій: служба в церкві скінчилась. Матроси підіймались на верхню палубу. Ми поспішили спуститися вниз. Деякі, христосуючись, цілувалися. Через кілька хвилин корабель освітився електричними люстрами. Команда і офіцери вишикувалися на верхній палубі у фронт. З'явився командир, капітан 1-го рангу Юнг, виблискуючи золотими еполетами. На ного поздоровлення з святом серед матросів пролунали поодинокі голоси:

— Уклінно дякуємо, ваше високоблагородіє! Решта зловісно мовчала.

Командир нерішуче зупинився, немовби маючи намір поговорити з командою. Але це тривало тільки одну мить. Одразу ж досадливо смикнув плечима і, круто повернувшись, разом з офіцерами пішов у кают-компанію. Очевидно, він так і не догадався про причини змін у настрої команди.

Матроси живим потоком ринули до запасної адміральської каюти, звідки артільники видавали кожному по одній пшеничній булці і по два яйця. Це було для нас розговінням і тією порцією, яка відрізняла велике свято від буднів. Але дехто запасся харчами і випивкою від аннамі-тів або з комерційних пароплавів. Не забувши домашніх звичок, вони запрошували один одного в гості — в башту, за подвійний борт, у мінний відділ.

Світанок, як завжди в тропіках, наступав швидко, наче піднімалася завіса, що відділяла день від ночі. Зорі, що тремтіли в темно-синій глибині неба, як золоті краплі роси, втрачали свою яскравість, згасали, і все прозорішою ставала височінь, освітлена широкою ранковою загравою. Над бухтою, над нерухомою гладінню води, в порожевілому повітрі срібною в'яззю закружляли чайки, розсікаючи вранішню тишу пташиним гомоном. На фоні неба чітко вимальовувались безплідні гори; їхні контури з зеленими ущелинами зайнялися багряним відблиском, а на вершинах, що високо піднялися над простором океану, уже затрепетали перші промені сонця.

По широкій бухті навколо кораблів, залишаючи на дзеркальній воді трепетний слід, плавали на своїх вузьких човниках аннаміти. Вся їхня одежа складалася з шматка строкатої матерії, що прикривала тіло, з білої чалми на голові. Пристаючи до борту наших суден, вони пропонували качок, курей, а також різні фрукти, гортанно вигукуючи при цьому якісь слова. Вилицюваті коричневі обличчя їхні усміхались запобігливою усмішкою жебраків.

На броненосці "Орел" один матрос хотів купити качку. Йому не дозволили це зробити. Ображений, бувши трохи напідпитку, він почав голосно викрикувати:

— Що ж це, братці, з нами таке роблять? За свої власні гроші я не можу нічого купити? Хіба ми не люди?

— Ми для начальства гірш від худоби,— підтакували інші з команди.

Матрос підвищив голос:

— Самі вони, офіцери, всього собі наготували, шампанське дудлять. А нас свята ради хочуть дохлятиною пошанувати. Чуєте? Дохлятиною!

Він кричав довго, доти, доки його не почув вахтовий начальник. Той покликав його на місток:

— Ти чого це так бешкетуєш?

— Я правду кажу, ваше благородіє! — відповів матрос, зухвало дивлячись в очі офіцерові.

— Мовчать! Я арештую тебе!

Матрос крикнув, явно глузуючи з офіцера:

— Христос воскрес, ваше благородіє! Через п'ять хвилин він уже сидів у карцері.

Власне кажучи, в глибині душі ми більше зловтішались, ніж горювали, що так усе сталося. Колишні образи, які ми терпіли від начальства, не були такі яскраві, і до них важко було прискіпатись. Інша річ тепер. На перший день великодніх свят для нас на обід приготували дохлятину. Це була така жахлива несправедливість, яка вражала своєю очевидністю. Не можна було не обурюватись. І в розмовах матросів на різні лади згадувалась небіжчиця-корова, команда чимраз більше розпалювалась. А тут ще арешт матроса підсипав жару. По всіх палубах знявся гамір. Хотіли розбити офіцерський винний погріб, але начальство, почувши про це, приставило туди вартових.

З містка надійшло розпорядження:

— Команді пити вино і обідати!

Я виніс на верхню палубу яндову з ромом, а мій юнга — другу. Матроси, додержуючи черги, підходили до яидови, називали свій номер і перекидали в рот чарку з міцною пахучою вологою. Але від обіду всі відмовились. Стройові унтер-офіцери пробували взяти обід, однак рядові зараз же вирвали у них з рук баки, і суп виплеснули за борт. Хтось з команди гукнув:

— Ставай всі у фронт! Старшого офіцера покличемо!

Звичайно, з дивовижною поспішністю люди шикувалися в ряди. Звістка про рішення команди блискавкою облетіла всі частини корабля. І звідусіль поквапно бігли матроси, підіймались на верхню палубу, приєднувались до фронту, наче заздалегідь змовились діяти спільно. Залунали сотні голосів:

— Давай старшого офіцера!

— Старшого офіцера сюди!

До мене прибіг машиніст Цунаєв, прозваний за свою фізичну силу "чавунною людиною". На його довгастому великому обличчі від хвилювання роздувалися ніздрі. Він похапцем зашепотів, приглушуючи уривки фраз здавленим свистом:

— Бомба у нас... Давно готова... З півпуда... Нікулін та Громов питають: чи можна її кинути зараз у кают-компанію?

До цього моменту я не знав, що машинні квартирмейстери Нікулін та Громов запаслися бомбою. На якусь мить розгубився. Я не міг порадитись, як звичайно в таких випадках, із Васильєвим, що лікувався на госпітальному судні "Орел". Колишні наші розмови про революційні настрої команди кінчались висновком, що до повстання на ескадрі треба готуватися більш організовано. І воно повинно відбутися не раніше, ніж після приходу у Владивосток, щоб домовитися з сухопутними військами про єдиний фронт. Інакше нічого путящого не вийде. Ми міркували так. Важко підняти повстання на всій ескадрі. Але припустімо найкраще,— що воно вдалося. А далі що? Це питання бентежило нас найбільше. Вперед ми не могли рухатися, тому що нас розгромили б японці. Не можна було б і повернутися всією ескадрою назад, щоб використати бойові кораблі в цілях революції. Для цього в нас не було таких великих запасів вугілля. Якщо на протязі довгого переходу ціла держава ледве зуміла забезпечити нас паливом, то самим нам це було зовсім не під силу. Значить, лишалось би нам лише одне: потопити всі кораблі, а самим висаджуватися на аннамські береги і розходитися поміж дикунів. А як поставились би до цього наші маньчжурські війська? Вони вважали б нас за зрадників, що не виправдали їхніх сподівань. І російський уряд використав би наше повстання в своїх цілях. 2-а ескадра була настільки сильною, що їй неважко було знищити противника і заволодіти Японським морем, але негідники-революціонери занапастили всю справу. І в такому приблизно дусі затрубили б усі газети. Коротше кажучи, революційні елементи на кораблях ескадри попали у безвихідь: вони знали напевне, що йдуть на загибель, і не могли підняти прапор повстання. Час революції наближався, але він ще не настав.

— Ну, то як? — квапив мене Цунаєв, скрючивши довгі мускулясті руки в такому напруженні, неначе він уже тримав у них важку бомбу.

Після деякого вагання я з прикрістю відповів:

— Не час! Дохла корова не привід до повстання. Скажи товаришам, щоб поберегли бомбу для більш важливого випадку. Може, вона незабаром придасться.

Цунаєв, незадоволено махнувши рукою, бігцем спустився по трапу вниз.

В цей час в кают-компанії веселились. Чулись п'яні голоси. Хтось співав романси під звуки піаніно. І раптом на голови людей впала звістка, несподівана й грізна, як землетрус: збунтувалася команда! В кают-компанії зразу стало тихо, як у порожньому храмі. Бліді офіцери, моментально протверезившись, запитливо переглядались. І в кожній парі очей скаламутилась смертельна туга, наче броненосець ту ж мить мав злетіти в повітря. Однак це тривало недовго. Всі раптом заметушились, забігали, вигукуючи якісь слова. Одні ховались по своїх каютах, замикаючи за собою двері, інші озброювались револьверами, самі не вірячи в те, що цим можна врятуватись від загибелі. Командир Юнг в цей час був у ходовій рубці.

Перед командою нарешті з'явився капітан 2-го рангу Сидоров. Він був у повній офіцерській формі — в новенькому, білому, як сніг, кітелі, в таких же білих штанях. Але ні золоті погони на його плечах, ні воло-димирський хрест на грудях уже не справляли на його підлеглих належного враження, а кортик, що теліпався на поясі, здавався перед цією масою розлюченого народу зайвим і непотрібним.