Цусіма - Сторінка 54

З-під козирка флотського кашкета виглядало обличчя з конусоподібною борідкою, таке знервоване, що навіть великі закручені вуса втратили свій молодецький вигляд. Упалим голосом, наче після довгого голодування, він спитав:

— В чім річ, братці? Ревом відповіла команда:

— Геть дохлятину!

— За борт обід!

— Геть війну!

— Звільнити арештованого!

— Навіщо невинного чоловіка посадили в карцер?

— Падлом годуєте нас, скорпіони!

— Звільнити арештованого!

Старший офіцер винувато переступав з ноги на ногу, а потім, помахавши рукою на знак того, щоб замовкли, заговорив:

— Я не можу звільнити арештованого самовільно. Це справа командира. Я зараз доповім йому про вашу вимогу.

Він поквапно покрокував на місток. А вслід йому ще дужче лунали голоси:

— Командира давай сюди!

— Ми не заспокоїмось, поки не побачимо арештованого!

На палубі показувались сміливіші офіцери, але одразу ж, гнані страхом, зникали у кормових люках.

Командир з похідної рубки перейшов у бойову. Переговори з ним старшого офіцера затяглися. Становище створювалось надто відповідальне, і не так легко було його розв'язати. З одного боку, задовольнити вимоги команди — це значило підірвати на судні дисципліну і назавжди похитнути свій авторитет. З другого боку, не можна було вчинити інакше. Там, внизу на палубі, зібралося близько дев'ятисот чоловік матросів, що вийшли з послуху, як весняні води з берегів. Замість колишніх покірних хлопців була тепер дика орда, що зняла бунт на військовому кораблі, поблизу театру воєнних дій. До бойової рубки долинали пронизливі зойки, крики, свист, матірщина — і все це зливалося в той ураганний рев, від якого на голові дибом ставало волосся. Правда, люди поки що стояли у фронті, але цей фронт уже являв собою безладну ламану лінію і стихійно, як на хвилях, гойдався, погрозливо підіймаючи кулаки. В своїй люті команда дійшла до того стану, коли різкий і сміливий заклик одного з матросів до розправи може кинути всіх інших в новий круговорот подій. І тоді на кораблі почнеться побоїще. Палуба заллється офіцерською кров'ю, і всі, або майже всі, хто носить на плечах золоті і срібні погони, полетять за борт. Чи можна сподіватись на допомогу інших суден? Адже там теж були бунти... І командир Юнг після довгого вагання здався.

Старший офіцер збіг з містка і, піднявши для чогось руки вгору, немов благаючи команду про пощаду, прудко, не по його літах, промчав мимо фронту, вигукуючи:

— Зараз, братці, зараз!

Він зник в одному з люків. Але ждати його довго не довелося. Через якихось п'ять хвилин він сам вивів на верхню палубу матроса, звільненого з карцера, і заговорив:

— От він, братці, от. Не треба більше шуміти. Заспокойтесь. Збуджений настрій команди швидко падав, припинились крики. Старший офіцер продовжував:

— Я зараз дам розпорядження, щоб приготували для вас новий обід. А ви оберіть комісію. Нехай вона намітить, яких биків для вас зарізати — двох кращих биків.

Фронт одра.зу розсипався. З веселим гомоном розходились по палубі матроси, ніби дістали нечувану нагороду. Перемога була на їхньому боці.

Все вище підіймалося сонце, розливаючи буйне світло. В гарячому сяйві ніжився океан. Над золотисто-синьою пустелею вод високо піднялись вершини гір і застигли в німому безгомінні. Здавалося, ці сірі й безплідні велетні для того тільки й обступили бухту, щоб охороняти її мирний спокій від розбійницьких наскоків бур.

З флагманського броненосця "Суворов" долітали звуки духового оркестру.

СПЕКТАКЛЬ ТРАГІКОМЕДІЇ

На другий день великодніх свят, за сигналом командуючого, всі судна почали готуватися до вантаження вугілля. Свято наше скінчилось. Про вчорашній день у матросів залишилася приємна згадка — добились звільнення товариша і поїли м'яса досхочу.

На передньому містку старший сигнальник Зефіров поквапно доповів вахтовому начальникові:

— Ваше благородіє, на "Суворове" спустили паровий катер. Вахтовий начальник розпорядився:

— Слідкуй пильно за ним.

Через деякий час сигнальник знову повідомив:

— Сам адмірал сідає на катер.

А коли побачили, що катер прямує до нас, все начальство на "Орле" заметушилося. Як тепер бути? У нас не були поставлені трапи. Інші офіцери, що приїздили з візитом, приставали на своїх шлюпках до корми, підіймалися шторм-трапом на балкон і далі проходили через кают-компанію. На довершення всього остання була перетворена на вугільну яму, а наш офіцерський склад давно вже переселився в запасну адміральську кают-компанію. Так цим шляхом могли до нас попасти на броненосець молодші офіцерські чини. Вони з цим мирились. Але хіба можна буде таким же чином прийняти самого командуючого ескадрою, віце-адмірала Рожественського? І командир, і старший офіцер безпорадно розводили руками, хапалися в розпачі за голову: наближалась гроза.

Тільки матроси були спокійні.

— Мчить до нас "скажений адмірал".

— Перший раз за все плавання.

— Чого це він надумав провідати нас?

— Мабуть, хоче з святом привітати та похристосуватись.

— Може, настрій перед боєм підняти?

Офіцери і команда вистроїлись у фронт, очі всіх були спрямовані в бік катера.

Яке ж було обурення адмірала, коли, наблизившись до броненосця, він дізнався, що йому доведеться попасти до нас на палубу не зовсім звичайним шляхом. Це було для нього образою. Він піднявся на весь свій велетенський зріст на кормі катера, що зупиницся, і, потрясаючи кулаками, закричав:

— Що за гидота! Що за розпуста така! Це не корабель, а будинок розпусти! Негайно поставити трап!

Рожественський попрямував до броненосця "Ослябя", бажаючи, очевидно, відвідати хворого адмірала Фелькерзама.

Команда наша і не підозрювала, що про вчорашній бунт на "Орле" все стало відомо командуючому ескадрою. Винен у цьому був вахтовий начальник. Він написав командирові такий рапорт, що його ніяк не можна було зам'яти, не давши йому законного ходу.

На "Орле" зчинилася метушня. Закипіла робота по спусканню правого трапа. Для цього поставили матросів більше, ніж треба було. Крім старшого офіцера, тут же був командир судна, який весь час підганяв:

— Скоріш, скоріш!

Не встигли покінчити з одною справою, як з "Осляби" передали сигналом новий наказ Рожественського: "Поставити і лівий трап".

Цей останній лежав на лівому зрізі і, як на гріх, був засипаний вугіллям. Не було ніякої змоги швидко звільнити його з-під товстого шару вугілля. Начальство заметушилось, кидаючись від борту до борту.

Вдалося поставити тільки один правий трап. Знову з'явився Рожественський. Майже весь екіпаж вистроївся у фронт на верхній палубі. Мовчки піднявся на неї адмірал і, не привітавшись, як це звичайно буває, з командою, зупинився, ніби в тяжкій задумі. Величезна фігура його, на цілу голову підносячись над іншими, трохи сутулилась. Належність до почту його величності, чин віце-адмірала, звання генерал-ад'ютанта, становище командуючого ескадрою — все це разом відділяло його від нас, як божество. Його обличчя з круглою, коротко підстриженою бородою було гнівне й похмуре, як розверзнуте море в негоду. За своєю постійною звичкою адмірал рухав щелепами, наче щось розжовуючи, і повільно ковзав пронизливим поглядом по рядах матросів, наче розшукуючи серед них винуватих. Все на кораблі завмерло. Люди, здавалось, затаїли подих. Ця мовчазна сцена тривала з хвилину або дві. Нарешті тиша вибухла громовим ричанням:

— Зрадники! Мерзотники! Бунтувати надумали! Построїтись по відділеннях! Унтер-офіцери — окремо!

Почувся тупіт численних ніг. Скільки разів нам доводилось виконувати таку просту команду. А на цей раз ми плутались і шарахались з боку в бік, ніби ошаліла череда перед хижим звіром.

Ми ще раніше чули, що в адмірала нібито хворі нирки. Тому найменше роздратовання робило його шаленим. Можливо, з ним справді було так. В усякому разі, тепер він справляв на нас враження ненормальної людини. Він тупав правою ногою, розмахував руками, вигукував лайки, які не кожен матрос може вимовити, називав броненосець і команду найгидкішими іменами. Кам'яними брилами, з гуркотом, падали його слова:

— Я не потерплю зради! Ганебний корабель! Я розстріляю його всією ескадрою, потоплю його на місці!..

Ми вірили в його могутність. Наше життя було в його руках. Він викликав у нас панічний страх. Адмірал поставив вимогу:

— Дайте мені призвідників! Де вони, ці розбійники? Подати мені їх сюди!

Офіцери забігали по фронту. Вони самі не знали, хто призвідник, а заздалегідь такого списку не склали. Довелось хапати кого попало: або кого-небудь з штрафних, або такого матроса, чия фізіономія їм не подобалась.

Суднового теслю Лебедєва, що випадково потрапив під руку, першого висмикнули з строю. Адмірал накинувся на нього, як на мішень своєї несамовитої люті, розбив йому обличчя і, ніби злякавшись своєї невитриманості, коли побачив кров, наказав йому:

— Ставай, мерзотнику, на своє місце!

Лебедев став струнко і був задоволений, що замість суду і смертної кари, яка йому загрожувала, відбувся тільки втратою чотирьох передніх зубів, вибитих адміральським кулаком.

Офіцери продовжували, не розбираючись, хапати матросів і виводити їх з рядів на середину палуби, як на лобне місце. Це був найкритичні-шнй момент: думка, заморожуючи серце, забігала вперед — розстріляють чи повісять.

Почалась трагікомедія.

Адмірал замовк, наче вирішив заспокоїтись, перш ніж приступити до допиту винуватців. Тільки груди його бурхливо здіймались. Довгим допитливим поглядом він дивився то в одне, то в друге обличчя. Потім заскреготів зубами так голосно, ніби вони були у нього залізні. І раптом знову, прорвавшись, несамовито загорлав на винних матросів:

— Ось вони, зрадники землі руської! Жодного людського обличчя! У всіх арештантські морди! За скільки продали Росію? Я питаю: за скільки продали батьківщину японцям?

Вісім чоловік стояли виструнчившись, витріщаючи безтямні очі на грізного адмірала. У них тремтіли коліна, а обличчя їхні були такі бліді, наче притрушені борошняним пилом. Це були німі манекени.

Адмірал швидко повернувся перед усією командою і широким оперним жестом правої руки показав на арештованих:

— Погляньте, погляньте на цих зрадників! Вони продали японцям нашу батьківщину за золото!

Потім зігнувся, увібрав голову в плечі і, тикаючи пальцем в бік винуватців, заговорив голосом, зниженим майже до шепоту, до клекочучої вібрації:

— Бачу, бачу...