Цусіма - Сторінка 56

Дійшли майже до Японії, знаходимось, можна сказати, у неї під боком. Це мимоволі мусить викликати у противника серйозні побоювання. Адже він не має справжнього уявлення про всі наші недоліки. Це ми знаємо, що 2-а ескадра як бойова сила нікуди не годиться. А японців, поки вона не знищена, не може не турбувати її перебування у східних водах. Нехай вони иа морі чисельно сильніші від нас, але на війні бувають всякі випадки й несподіванки, коли слабша сторона розбиває сильну. З світової військово-морської історії можна було б багато навести таких фактів. Противник, мабуть, і це враховує. Словом, перебуваючи біля аннамських берегів, ми могли б укласти мир більш-менш непоганий. Мало того, збереглась би в цілості наша ескадра для майбутнього часу, і престиж Росії не був би остаточно підірваний.

— Шкода, що природа не дала розуму тим, від кого залежить припинення цієї невдалої війни.

В кают-компанії проти таких думок ніхто не заперечував.

Вранці 1 травня ескадра в складі п'ятдесяти кораблів, построївшись похідним порядком, рушила вперед дев'ятивузловим ходом. Перший і другий броненосні загони були поділені на дві колони. За ними, взявши міноносці на буксир, ішли дві колони транспортів, очолювані "Алмазом". Крейсери трималися з флангів, охороняючи транспорти. Розвідувальний загін з чотирьох крейсерів висунувся наперед ескадри. Плавучі госпіталі — "Кострома", що напередодні приєдналась до нас, і "Орел" — ішли поза строєм по боках крейсерів. Третій броненосний загін, керований Небогатовим, прикривав тил ескадри в строю фронту.

На баку я зустрівся з боцманом Воєводіним.

— Пішли остаточно,— сказав він, оглядаючи ескадру.

— Так, безповоротно,— відповів я.

Ескадра розтяглась на п'ять миль. З численних труб вилітали густі чорні клуби диму. І цей дим, відстаючи, висів над океаном, як грозова хмара.

— Глянеш — силища яка у нас,— продовжував боцман.

— Так, коли не розбиратися по суті.

— Через два-три тижні деяким із суден, можливо, вдасться дійти до Владивостока.

— А деяким доведеться залишитися на дні Японського моря. Боцман пильно глянув на мене.

— Так, це вірно.

Все далі відсувались лілові береги, які давали нам тимчасовий притулок. Погода стояла тиха. Тільки злегка бралася брижами водяна широчінь, поблискуючи відображенням вранішнього сонця.

По містку, оглядаючи горизонт з-під козирка коркового шолома, походжав капітан 1-го рангу Юнг. Досі я майже нічого не сказав про нього. А тим часом за це плавання він визначився і як особа, і як командир судна.

Це був вихованець старої школи парусного флоту. Він багато плавав на кліперах, корветах і фрегатах. Перед призначенням на "Орел", що відбулося на початку війни після переводу броненосця в Кронштадт для озброєння, він командував кращим парусним крейсером "Генерал-адмирал". На цьому судні плавали учні, які вчились на стройових унтер-офіцерів, і тому порядок там був зразковий. Юнг мав великий мор" ський досвід, звик до налагодженої служби парусників, на яких все життя зосереджене на верхній палубі.

На новому броненосці він почував себе, як в незнайомих лісових хащах. Механічна і трюмна частини, електротехніка, баштова установка важкої артилерії були для нього таємничою областю, в якій він зовсім нічого не тямив. Тому-то важко йому було керувати роботою всіх спеціалістів, контролювати їх і об'єднувати. Поступово він змушений був цілком покластися на старших суднових спеціалістів. Він зовсім переселився в ходову рубку, невідлучно перебував на містку, і, стежачи за сигналами флагманського корабля, давав розпорядження сигнальникам і в машину. Ці обов'язки з успіхом міг би виконувати вахтовий начальник. Таким чином, від свого корабля, від усього, що робилося під спардеком і верхньою палубою, командир дедалі більше відривався, а життя судна поза полем його зору йшло самопливом. Старший офіцер теж не міг його заступити. Тоді об'єднана група спеціалістів забрала владу в. свої руки і почала керувати всім броненосцем.

Так було не тільки у нас на "Орле", але й на багатьох інших суднах. Непідготовленість командирів до переходу на нову технічну базу привела до занепаду їхнього авторитету в очах молодших чинів. На кожному судні зароджувався колегіальний орган, щось на зразок ради старших спеціалістів.

В житті броненосця "Орел" ці нові взаємовідносини проявилися дуже виразно.

Командир Юнг був дуже порядною, незлобивою і хороброю людиною, з великим досвідом морських плавань. Але він розгубився перед труднощами завдання, що лягло на нього,— командувати надзвичайно складним, ще неналагодженим, з багатьма технічними хибами броненосцем, йому довелось обмежитись чисто зовнішньою стороною командування, виконуючи накази адмірала і підтримуючи загальний порядок на судні. Всяка хитромудра ситуація в дії суднових пристроїв і механізмів ставила його в безвихідне становище. Навіть молоді мічмани скоро помітили цю слабість командира. З його безпорадності насміхалися в кают-компанії.

Командир знав із слів артилеристів, що є такий страшний звір — "реостат", який має властивість горіти в найважливішу хвилину, коли башта повинна виконати відповідальну роботу — боковий поворот з борту на борт. І от одного разу стався курйоз. Командир стояв на містку* і дивився, як перед ним повільно повертається носова дванадцятидюймова башта. Його стурбувало, що цей процес відбувається надто повільно. Він звернувся до лейтенанта Павлінова з запитанням:

— Чому це башта іде так повільно? Той відповів:

— Башта іде вручну. Командир подумав і сказав:

— Ах, так, напевне, реостати горять. Павлінов здивовано підняв чорні брови.

У Юнга виробилась навальність, властива морякам парусного флоту. Тому він усі питання вирішував негайно, без розслідування, за інтуїцією. Постійні причіпки адмірала знервували його. Він сам починав втрачати самовладання і в свою чергу розносив офіцерів, не розібравши суті справи.

На Мадагаскарі, коли ми стояли в бухті Сан-Марі, командуючий заборонив спілкування катерів після шостої години вечора.

До трапу "Орла" підійшов катер, що йшов у дозор. На ньому був молодший лікар Авроров і артилерійський офіцер, лейтенант Гірс, що переніс тяжку хворобу і повертався назад на броненосець з госпітального судна. Коли катер хотів пристати до трапа, командир Юнг почав кричати щось незрозуміле. Він махав руками, захлинався і безладно кричав:

— Адмірал... Шість годин... Не дозволю...

Катер одплив на всю ніч з лікарем і хворим офіцером. Нервовість командира викликала сумнів у офіцерів і команди щодо його поведінки в бою, коли треба мати особливу витримку. Постійні "аврали" на містку при кожному сигналі командуючого і при кожному маневрі змушували багатьох думати, що під час битви він розгубиться. Однак під кінець командир став на шлях засудження тактики адмірала, кажучи про його штаб:

— Та що вони там розуміють! Бояться адмірала і нічого не бачать. Не варто звертати на них увагу.

Адміральські сигнали з доганою він приймав уже спокійно:

— Дурниці! Нехай собі лаються. Адже вони там, у штабі, втратили розум.

Поступово він пішов за групою старших спеціалістів, пройнявся їх поглядами і, не чекаючи розпорядження адмірала, почав проводити на "Орле" ряд підготовчих заходів до бою ,3.

МАТРОС БАБУШКІН В ІСТОРИЧНІЙ РОЛІ

На кожному кораблі найдуться товариші по службі, земляки або просто знайомі матроси. Були вони у мене і в загоні адмірала Небога-това. Але побачитися з ними та розпитати, як у них ішли службові справи, мені вдалося значно пізніше.

Кораблі цього загону споряджалися в Лібаві, в порту Олександра III. Незважаючи на бюрократичну тяганину, всюди почувалась поспішність. І все ж ремонти суднових механізмів провадились недбало. Спішно встановлювали новопридбані прилади для стрільби — далекоміри і оптичні приціли, але їхніх властивостей не знали ні командири, ні артилерійські офіцери. Снаряди, привезені в Лібаву залізницею, розвантажувалися з вагонів прямо на сніг і, перш ніж попасти на судно, валялись там цілими тижнями. Старої, досвідченої команди залишилось на кораблях мало. Кораблі укомплектовувались особовим складом, зібраним з різних екіпажів, портів і морів. В число поповнення ввійшло багато непридатних для війни матросів: або новобранці, що не пройшли навіть стройового рекрутського виховання, або запасні, що забули правила військової служби, або штрафні, що набридли береговому начальству. А вище військово-морське керівництво все натискало на загін і квапило його кораблі скоріше вийти в море, щоб цим заспокоїти схвильовану громадську думку. На скарги командирів, що судна ще не обладнані як слід для бою з противником, начальник порту, контр-адмірал Ірецький, говорив:

— Та хіба вам доведеться битись? Ви ідете тільки для демонстрації. Вас скоро повернуть назад.

Звістка про страшні події, що сталися в Петербурзі 9 Січня, коли Двірцева площа була залита кров'ю робітників, докотилась і до Ліба-ви. Робітники заводів і порту захвилювались. Почалися страйки. Це теж не могло не відбитися на терміні закінчення підготовки кораблів. Кваліфікованих робітників, призначених на судна, почали заміняти матросами. Але й вони заразились духом протесту. Так на броненосці "Адмирал Сенявин" вони раз у раз заявляли начальству претензії на погану якість їжі. А одного разу під час вечері команда захвилювалась. Вахтовий начальник, мічман Вільгельмс, почав кричати на неї, погрожуючи розправитися з бунтівниками. Але він не врахував напруженості суднової атмосфери і за це жорстоко поплатився: один з матросів кинувся на нього і ударом ножа в живіт вбив його на смерть. Був поранений ще один боцман.

За таких обставин загін Небогатова 3 лютого рано-вранці покинув свій останній порт і, перемагаючи холодний шторм та великі хвилі, рушив на з'єднання з нами.

Цей адмірал, на протилежність командуючому ескадрою, був людиною іншого складу. Я з ним служив в екіпажі і плавав на одному крейсері, коли він був капітаном 1-го рангу. Добре запам'ятався мені його зовнішній вигляд: повнотілий корпус, одутле обличчя в екземі і коротко підстрижена сива борода, очі великі, трохи витрішкуваті. У флоті його вважали досвідченим адміралом. Він умів притягти до роботи своїх підлеглих, причому досягав цього без крику, без розносу, без бійки.