Декамерон - Сторінка 85

Ти ж знаєш, які ті майстри немилосердні, мені страшно навіть подумати, не то що побачити, як ти їм у руки попадешся. Далебі, я зроблю все сама: принаймні як тобі дуже болітиме, то я й не рватиму, а майстер тебе не пожаліє!

Тоді веліла принести потрібне знаряддя, вислала всіх із кімнати, окрім Луски, замкнула двері, сказала Нікостратові лягти на стіл, всунула йому в рота обценьки і захопила ними один зуб. Бідаха криком кричав із болю, та Луска міцно тримала його, а жінка тим часом зо всієї сили смикнула обценьки й вирвала зуба. Тоді сховала того зуба, а чоловікові, що мало не зомлів і все зойкав, показала другого, гнилого, що наготовила про сей случай:

— От бачиш, — каже, — яку ти погань держав так довго в роті!

Чоловік тому й повірив; хоч і дуже йому боліло і він усе бідкався, та думав, що тепер, коли зуба вирвано, вже здоровий буде. Лідія заспокоювала його так і сяк, біль трохи вщух, і Нікострат вийшов із кімнати. Тоді вона не гаючись послала того зуба до Пірра, а той, упевнившись у її коханні, заявив, що готовий у всьому чинити її волю.

Та пані хотіла подати йому ще певніший доказ свого кохання, а що вона ждала не діждалась тієї години, коли з ним зійдеться, і їй хотілось справдити свою обіцянку, то прикинулась, ніби занедужала; по обіді до неї прийшов Нікострат; вона ж, побачивши, що з ним нема нікого, окрім Пірра, попрохала їх обох провести її в сад, може б, їй полегшало. От Нікострат узяв її з одного боку, Пірр із другого, понесли її в сад та й посадили на траві під гіллястою грушею. Посиділа вона трохи, а тоді й каже Піррові (а вона вже наперед із ним домовилась, що він має робити):

— Пірре, так мені чогось грушок забажалось; полізь на дерево та струси який десяток.

Пірр видряпався швиденько на дерево, почав трусити груші, а трусячи, приказував:

— Гей, пане, що ви там робите? А ви, пані, як вам не соромно отаке при мені витворяти? Хіба я осліп, чи що? Бач, каже, нездужає, а се вже зразу здорова стала, як похитатись захотіла! Як уже вам так приспічило теє-то як його, то йшли б собі до покоїв — у вас же їх багато! — та там би й жартували собі любенько, воно було б пристойніше, ніж ото при мені таке коїти!

Тоді жінка обернулась до чоловіка та й каже:

— Що той Пірр верзе? Чи він не з гарячки ото словами блудить?

— Яка там гарячка, пані, — одказує Пірр, — ви думаєте, я нічого не бачу?

Вельми здивувався тому Нікострат.

— Пірре, — озвався він і собі, — мабуть, то тобі вздрівається.

— Та де там уздрівається, — каже Пірр, — я ж не сплю, та й ви, пане, не спите, а так увихаєтесь, що якби ся груша так трусилась, то на ній жодної грушки не зосталося б.

Тоді жінка й каже:

— Що за чудасія? А може, йому й справді те ввижається, про що він ото говорить? Щоб я була здорова, то, їй-богу, вилізла б сама на дерево та подивилась на ту дивовижу.

А Пірр сидить на груші та все ті дурниці провадить.

Тоді Нікострат йому й каже:

— Ну, злізай уже.

Той ізліз.

— Розказуй, що ти там бачив, — господар йому.

— Та що ж, пане, — одвітує Пірр, — хоч ви й думаєте, що я божевільний чи сновида, а бачив я, що ви, шанувавши слухи ваші, на панію злізли; а як я вже додолу злазив, то дивлюсь — ви повставали і посідали рядком.

— Ти, мабуть, і справді з глузду з'їхав, — одказав йому Нікострат, — бо відколи ти поліз на дерево, ми з місця не вставали; як сиділи, так і сидимо.

— Ви собі своє кажіть, пане, — промовив Пірр, — а я добре бачив, що ви таки теє...

Нікострат дивувався чимраз дужче і сказав нарешті:

— Ану ж, подивлюся сам, чи не зачарована часом ся груша, що тому, хто на неї злізе, всякі дива увижаються?

Та й поліз на грушу, а Лідія тоді давай із Пірром навсправжки жартувати. Як побачив те Нікострат, то закричав ізразу:

— Ах ти, невірнице, що ти коїш? А ти, Пірре! Я ж так на тебе у всьому впевнявся!

Сеє сказавши, ну злізати з груші. А вони, як побачили, то сказали:

— Та ми ж сидимо на місці!

І справді, посідали, так як і перше.

Зліз Нікострат, дивиться — сидять вони, як сиділи, проте не перестав їх лаяти.

— Пане, — каже тоді йому Пірр, — тепер я й сам добре бачу, що то все мені ввижалось, коли я на груші сидів, а ви казали, що то мені верзеться; не по чім же я се і взнав, як по тому, що вам отсе тепер уздрілося. А що я кажу правду, ви й самі легко можете зміркувати: ну, навіщо б ото вашій панії, чесній і розумній жінці, якби вона захотіла вас знеславити, — навіщо, кажу, їй робити се при ваших очах? Про себе я вже мовчу, бо радше дався б четвертувати, аніж про таке подумати, а не то що творити у вашій присутності. Отож, мабуть, ся груша таку ману на очі пускає, що зроду б я нікому не повірив, ніби ви не жирували отут із панею вочевидьки, якби не почув од вас, що і вам здалося, ніби я таке витворяв, а воно мені й не снилось, не то що!

А Лідія й собі встала і сказала з серцем:

— А нехай тобі все зле-лихе, коли ти вважаєш, що я така дурна, що стала б творити при твоїх очах такі капості, в яких ти мене винуватиш! Будь певен, що, якби мені того захотілось, то я не йшла б у садок, а зуміла б у домі знайти затишний куточок, так, що ти зроду про те не догадався б!

Нікостратові здалося, що й жінка, й слуга правду кажуть обоє, — чого їм, мовляв, робити отаке в нього перед очима, — і годі вже бурчати та докоряти; дивувався тільки, що воно за мара того облуджує, хто на дерево злазив. Але жінка не могла вгамуватись, що чоловік, бач, на неї таке подумав, і сказала:

— Не діжде ж ся груша більше нікого морочити, не введе вже ні мене в неславу, ані кого іншого, — не я буду! Збігай, Пірре, боржій по сокиру та зрубай се кляте дерево, оддяч і за мене, й за себе, хоч краще було б пустити ту сокиру на Нікостратову голову, бо він іздуру так засліпився, що повірив тій мані, яка його очам увижалась, а мав би й на хвильку такої думки не припускати!

Пірр сходив не гаючись по сокиру і зрубав ту грушу; як побачила Лідія, що дерево впало, вона сказала Нікостратові:

— Ну от, як упав сей ворог моєї честі, то й гнів мій минувся.

Сеє сказавши, ласкаво простила чоловікові, що дуже її перепрошував, тільки веліла йому ніколи більше не мати призри на ту, що любить його, мовляв, як свою душу. Так бідний обдурений чоловік повернувся з нею і з її коханцем до палацу, де вони згодом не раз веселились і втішались навзаєм, чого дай Боже і нам.

ОПОВІДКА ДЕСЯТА

Двоє сієнців люблять одну жінку, що одному з них доводилась кумою; кум помирає і, як було домовлено, являється своєму товаришеві і розповідає йому, як ведеться на тому світі

Зосталось уже розповідати одному тільки королю; побачивши, що дами заспокоїлись (вони бідкались, бач, що грушу безневинно зрубано), він почав такими словами:

— Очевидна то річ, панство моє, що всякий справедливий король мусить свято дотримуватись даних ним самим законів, а коли він їх ламає, то не за короля його слід уважати, а за раба неключимого, і от сталось так, що я, ваш король, мимохіть мушу стати порушником закону і стягти на себе огуду. І справді, як установляв я вчора закони для нашої сьогоднішньої бесіди, то казав, що не буду користатись із даного мені раніше привілею, а говоритиму сього разу про те, що й усі; але попередні оповідачі стільки цікавого на задану матерію порозказували, що, як я не напружував свою пам'ять, не міг видобути з неї нічого такого, що могло б із тими історіями зрівнятись. Змушений таким чином ухилитись од закону, що я сам же й положив, і свідомий своєї провини, я ознаймую вам усім, що готовий прийняти за те належну кару і повертаюсь усе-таки до свого привілею. Скажу вам, що Елізина оповідка про кума й куму та всім відома недоумкуватість сієнців нагадали мені одну історію, і я, любі мої пані, лишивши на боці ті коники, що викидають хитрі жінки своїм дурним чоловікам, розповім вам притчу про двох кумів; може, в ній буде чимало неймовірного, проте все-таки варто вам її послухати.

Так от, жило колись у Сієні двоє молодиків з простого люду: одного звали Тінгоччо Міні, а другого Меуччо ді Тура; мешкали вони коло Салайської брами, зналися, здається, тільки один з одним і більше ні з ким, і були, бачиться, вірними й щирими товаришами. Вони ходили, як і всі люди, до церкви, слухали проповіді і часто чули про вічне блаженство та вічні муки, що ждуть померші душі на тім світі залежно од того, як вони на землі справувались. Бажаючи довідатись про те докладніше і не знайшовши іншого способу, вони домовились між собою, що котрий із них умре раніше, той постарається по спромозі навістити живого і розказати йому, як ведеться на тім світі, і сю свою угоду скріпили присягою.

От домовились вони отак про те, живуть собі, товаришують, аж тут Тінгоччо покумався з одним чоловіком на ймення Амброджо Ансельміні із Кампо-Реджі, бо в його жінки монни Міти знайшовся якраз син. Тінгоччо заходив часом удвох із Меуччом до своєї куми, хорошої та вродливої молодиці, та й закохався в неї, не зважаючи на своє кумівство, і Меуччо теж у неї влюбився, бо вельми вона йому до натури припала, та й товариш похваляв її непомалу. І те своє закохання таїли вже вони один від одного, хоч і з різних причин. Тінгоччо не признавався Меуччові тим, що негоже якось ніби з кумою кохатись, соромно, як хтось про те дізнається, а Меуччо тим свої почуття приховував, що помітив товаришеву любов. Він так собі думав: "Як я йому признаюсь, то він ревнуватиме і такого своїй кумі про мене наговорить (він же, бач, коли хоче, може з нею розмовляти), що вона мене зненавидить і я не зможу ніяк запобігти в неї ласки".

Отак любили вони її удвох, як уже було сказано, і Тінгоччо, якому легше було освідчитись своїй коханій, доти займав її словом і ділом, доки добився од неї, чого прагнув. Меуччо зразу те помітив, та не показував виду, щоб товариш не мав на нього ніякої призри і не став йому на перешкоді, бо він сам усе-таки не втрачав іще надії підійти тій молодиці під ласку. А поки що, як бачите, Тінгоччо в своєму коханні був щасливший за свого товариша: він так щиро заходився обробляти пухкеньку кумину грядочку, що з тих трудів аж занедужав і, прохворівши кілька день, визівнув, як то кажуть, духа. На третій день після смерті (раніше, мабуть, ніяк не міг) з'явився він, як обіцяв, уночі до свого товариша, що твердо спав у своєму ліжку, й покликав його.