Дикий собака Динго - Сторінка 2

- Рувім Фраєрман -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Це були ялинові лапи, від яких буває багато світла та іскор, що з гуготінням злітають угору. І там, нагорі, вони гаснуть не скоро, вони горять і блимають, немов купки зірок.

Діти схопилися на ноги, а до багаття сів чоловік. Він був невеликий на зріст, носив шкіряні наколінники, а на голові — берестяний капелюх.

Це Фільків батько, мисливець! — закричала Таня. — Він сьогодні ночує тут, поблизу нашого табору. Я його добре знаю.

Мисливець присунувся ближче до Тані, кивнув головою до неї і всміхнувся. Усміхнувся й до інших дітей, показавши свої широкі зуби, сточені довгим мундштуком мідної люлечки, яку він тримав у руці. Щохвилини він підносив жаринку до своєї люлечки і сопів нею, нікому нічого не кажучи.

Проте це сопіння, цей тихий і мирний звук говорив усім, хто хотів його слухати, що в голові цього чудного мисливця немає ніяких поганих думок.

І тому, коли підійшов до багаття вожатий Костя і спитав, чому в їхньому таборі стороння людина, то діти всі разом закричали:

Не займай його, Костю, це Фільків батько, нехай посидить з нами біля багаття! Нам добре з ним!

Ага, так це Фільків батько, — зрадів Костя. — Чудово! Я впізнав його. Мушу сказати вам, товаришу мисливець, що ваш син Філько завжди їсть сиру рибу і частує нею інших, наприклад Сабанєєву Таню. Це раз. А по-друге, він перетворює свій піонерський галстук на плавки, купається біля Великого каміння, що категорично було йому заборонено.

Сказавши це, Костя пішов до іншого багаття, що яскраво палало на галявині. А мисливець, який зрозумів далеко не все з того, що казав Костя, з повагою подивився услід вожатому і про всяк випадок похитав головою.

Філько, — мовив він, — я живу у стійбищі і полюю на звіра і плачу гроші для того, щоб ти жив у місті, вчився і був завжди ситий. Але ким ти станеш, якщо ти тільки протягом одного дня накоїв так багато поганого, що на тебе скаржаться начальники? Ось візьми мій ремінь, піди в ліс і приведи сюди мого оленя. Він пасеться десь недалеко. Я ночуватиму біля вашого вогнища.

І він дав Фількові ремінь, зроблений з лосиної шкіри, такий довгий, що його можна було закинути на верхівку найвищого кедра.

Філько підвівся, глянув на товаришів: чи не поділить з ним хто-небудь його кару? Тані стало шкода хлопця: адже це її вранці він частував сирою рибою, а ввечері мурашиним соком і, можливо, заради неї купався біля Великого каміння.

Вона скочила з землі і сказала:

Ходімо, Філько. Ми впіймаємо оленя і приведемо його твоєму батькові.

І вони побігли до лісу, що зустрів їх мовчазно, як і раніше. Схрещені тіні лягли на мох між ялинами, а вовчі ягоди на кущах виблискували од світла зірок. Олень стояв недалеко, під ялицею, і ласував мохом, що звисав з гілок. Олень був такий лагідний, що Фількові навіть не довелося розмотувати аркан, щоб накинути його на роги. Таня взяла оленя за налигач і по росяній траві ттивела на узлісся, а Філько привів до батька.

Побачивши коло багаття дітей з оленем, мисливець засміявся. Він запропонував Тані свою люлечку, щоб нона покурила, бо він був людиною доброю.

Та діти голосно засміялись. А Філько суворо сказав:

Батьку, піонери не курять, їм не можна курити.

Ц<і іідниувало мисливця. Але недаремно ж він платить гроші аи енна, недаремно живе син у місті, ходить до шкоди і на шиї носить червону хустку. Отже, він повинен.'пінти про такі речі, яких не знає батько. Мисливець заку— рітп сам, поклавши руку на плече Тані. А його олень подихав їй в обличчя і доторкнувся до неї рогами, які теж могли бути ніжні, хоч уже й давно затверділи.

Таня, майже щаслива, сіла на землю поряд з мисливцем.

На галявині скрізь палали вогнища, навколо них співали діти, між ними ходив лікар — він піклувався про здоров'я своїх підопічних.

І Таня здивовано думала:

"Справді, хіба це не краще за австралійського собаку динго?"

Але чому ж їй все-таки маниться пливти річкою, чому досі дзвенить у вухах голос її струменів, які б'ють об каміння, і так хочеться змін у житті?..

II

Лілії, котрі Таня вчора гострим сучком викопала з землі, чудово збереглися на ранок. Дівчинка загорнула їхні корені в мокру траву і мох, а стебла — у свіжий берест. Узяла квіти під пахву, повісила за плечі рюкзак і одразу перетворилася на подорожнього, що готовий у дальню путь.

Зміни сталися несподівано. Табір вирішили закрити, а дітей одвезти в місто, бо лікар сказав, що нічна роса дуже шкодить здоров'ю. Адже була вже осінь.

І справді, поменшало літніх трав, і ось уже протягом усього тижня вранці намети вкривались інеєм, а в лісі на листі дерев до полудня висіли краплини роси, геть усі отруйні, наче гадюки.

Проте путь, що чекала на Таню, була недалека. Власне, це була та сама дорога, якою учора із шумом проїхав автобус. Хоча дорога вибігала з лісу, зникала в лісі і була зовсім нова, але сьогодні на ній курився порох — кременистий порох, який навіть старі ялиці, що росли обабіч шляху, ніяк не могли ввібрати. Вони тільки відмахувалися від нього своїми синіми лапами.

Таня добре бачила це, простуючи позад усіх у золотавій куряві. Поряд ішов Філько із своїм батьком, і останнім — олень. Тварині також не подобалася курява і голосні мідні труби, у які щопівгодини сурмили табірні музики, які йшли за возами з поклажею. І, коли мимо на танках проїхали червоноармійці і крикнули дітям "ура", олень сильно напнув налигач, висмикнув його з рук мисливця і зник у лісі між стовбурами високих сосон разом із в'юком. А саме у цьому в'юці лежали найдорожчі речі Філька і Тані.

Оленя довелося шукати.

Вони знайшли його серед тонких беріз, що так само, як і він, тремтіли від страху.

Довго не хотів олень виходити з лісу. Коли нарешті мисливець вивів його знову на шлях, музики вже не було чути і курява осіла на те саме каміння, з якого знялася. І ялиці не махали вітами.

Табір пішов далеко вперед.

Не що інше, як саме це, спричинилося до того, що, прийшовши в місто з полотняною торбинкою за плечима, у тапочках, подертих об гострий щебінь дороги, Таня вдома нікого не застала..

Мати, не дочекавшись її, пішла, як завжди, на роботу в лікарню, а стара нянька прала на річці білизну. Ворота були розчинені.

І Таня зайшла на своє подвір'я.

Та чи багато подорожньому треба? Напитися холодної води, посидіти на траві, звісивши руки на землю. Ось під парканом трава. Вона потоншала, її припалила нічна паморозь, але надвечір і в ній стрекочуть коники, що невідомо як потрапили в місто. А ось і вода. Правда, нона не біжить, не струменить. І взимку і влітку вона стоїть посеред двору в бочці, прикутій до старих саней.

Таня витягла затичку і дала напитися квітам, змочивши їхнє коріння, вкутане білим мохом. Потім напилася сама і підійшла до дерев, що росли праворуч од ґанку. Широка ялина і береза з тонкими гілками тихо стояли поряд. Ялина була ще гарна. Затінку від неї вистачало на мівдвору, навіть більше. Але береза! Вона вже починала жовтіти.

Таня помацала її білий стовбур, усіяний наростами.

"Що це? Вже осінь?" — подумала дівчинка.

І береза зронила зморщений лист у її підставлені долоні.

"Так, так, — сказала Таня сама до себе, — це справді осінь. Проте півники під вікном ще стоять. Можливо, й мої лілії трохи постоять. Але де ж усі наші?"

В цей час вона почула поряд тиху метушню і муркотіння. Це стара кицька Козак привела своїх котенят, щоб вони поплигали перед Танею. За ними прибігла качка з черв'яком у дзьобі.

Котенята за літо виросли, і найменшеньке, на прізвисько Орел, вже не боялося ні черв'яків, ані качки.

Потім у хвіртку зайшов пес. Він був маленький, але з великою головою, і було йому років із десять.

Помітивши Таню, пес зупинився біля воріт, і в його старечих сльозавих очах засвітився сором — йому було совісно, що не він перший довідався про повернення дівчинки. Мимоволі пес ворухнувся, ніби хотів повернути назад, не помітити її. Адже й такі випадки трапляються в собачому житті. Він було рушив до водовозки, навіть не крутнувши хвостом.

Але всі ці хитромудрі заміри розлетілися вщент, тільки-но Таня покликала його:

Тигр!

Пес одразу підстрибнув на коротких ногах і кинувся до дівчинки, тулячись до її колін.

Таня довго гладила Тигра по голові, вкритій короткою жорсткою шерстю, під якою виступали старечі горби.

Так, усі вони були літні й кволі істоти, хоч імена мали грізні.

Таня з любов'ю дивилася на собаку.

А коли звела очі, то побачила няньку, теж літню жінку. Глибокі зморшки зорали її обличчя, погляд уже потьмянів за довге життя.

Поставивши на землю відро з білизною, нянька поцілувала Таню і сказала:

Яка ж ти чорна стала, немов твій Філько. А мами вдома немає. Ждала, ждала — не діждалася, пішла на роботу. Самі з тобою лишилися. Ми завжди самі. Хочеш, я самовар поставлю? А може, попоїсти чогось? Просто не знаю, чим вас там у таборі годували. Мабуть, і не проковтнеш.

Ні, Таня не хотіла їсти.

Бона віднесла до хати свою торбинку, пройшлася по тихих кімнатах, помацала на полиці книжки.

Так, правду казала нянька. Таня часто лишалася сама — господаркою свого дозвілля й бажань! І тільки нона знала, як ця воля гнітила її. У неї немає ні сестер, ні братів. І мами вдома дуже часто немає. Груди стискає гірке і ніжне почуття, аж сльози навертаються на очі. Що його викликає? Чи запах рук та обличчя матері, чи запах її вбрання, а можливо, її погляд, який Таня пам'ятає завжди і скрізь?

Раніше, щоразу, коли мати йшла з дому, — Таня починала плакати, а тепер тільки думала про неї з безнастанною ніжністю.

Вона не запитувала у няньки, чи скоро повернеться мати. Вона тільки доторкнулася до її сукні у шафі, посиділа на її ліжку і знову пішла на подвір'я. Треба ж було нарешті кудись прилаштувати квіти, які вона викопала на болітці у лісі.

Але ж уже осінь, Таню, — зауважила нянька. — = Які тепер квіти?

Ну, яка там осінь! Подивися, — відповіла Таня.

Осінь, як завжди," проходила тут без туману. Навколишні гори, мов навесні, були темні від глиці, а сонце довго не схилялося над лісами, і довго по дворах під нікнами квітли великі, без запаху квіти.

Справді, можливо, й лілії постоять ще трохи. А якщо посохнуть, то їхнє коріння все-таки буде в землі.

Таня широким ножем викопала кілька лунок на грядці і кілочками попідпирала лілії.

Тигр ходив між грядками і обнюхував їх.