Дикий собака Динго - Сторінка 4

Вона мене зовсім не знає. Як ми з нею зустрінемося — ось що мене трохи лякає. Адже їй було тільки вісім місяців, коли ми розлучилися. В неї були такі безпомічні ноженята, і пальці на них не більші від горошин, і рученята з червоними долонями. Я так добре це пам'ятаю…"

А Таня нічого не пам'ятала. Вона глянула на свої босі ноги, засмаглі аж до колін, з гладенькою шкірою, з крутим вигином, що підпирав легку ступню. На них так зручно стояти! Подивилась на руки, ще тонкі в кисті, але з міцними пальцями і долонею. Та хто, крім матері, радів їх зростанню й силі? Адже навіть посіявши край дороги горох, людина приходить уранці подивитися на нього й радіє, коли бачить, що сходи хоч трохи піднялися.

Таня гірко заплакала.

А поплакавши, відчула, що заспокоїлась, і радість прийшла до неї сама, як приходять голод і спрага.

Приїздить батько!

Таня плигнула на ліжко, поскидала на підлогу подушки. Потім лягла долілиць і так лежала довго, тихенько плачучи і сміючись, аж поки пригадала раптово, що зовсім не любить батька.

Куди поділась її гордість? Чи ж не цей хлопчисько Коля позбавив її батькової любові?

— Все-таки я ненавиджу їх, — сказала вона.

І знову, то виникаючи, то зникаючи, її серце ятрила кривда.

Таня звелася на коліна ї щосили вдарила кулаком по рамі.

Вікно розчинилося, і дівчинка побачила Філька — втретє за цей день.

Немає, видно, в його серці ні туману, ані образи, яку відчувала вона.

Хлопчик сидів на призьбі, тримав на колінах атлас.

Немає такої країни Маросєйки, — промовив він. — Є далека країна Марокко, є острів Майорка. А Маросєйка — це не острів, не півострів, не материк. Навіщо ти дуриш мене?

Таня дивилася на Філька і ніби не бачила його, ніби дивилася на пісок крізь нього.

— Мовчи, мовчи, Філько, — сказала вона. — Однаково не люблю.

— Хіба я чимось образив тебе? — спитав хлопчик.

Він помітив на Таниних віях сльози, які ще не прохололи, і опустив руки. Душевна кволість охопила його. А оскільки для Філька так само легко було збрехати, як і сказати правду, то він ляснув долонею по атласу і крикнув:

— Є така країна Маросєйка! Є! Цей проклятий атлас нічого не вартий. Він зовсім неповний. Я навіть чудово пам'ятаю, що вчитель казав нам про неї.

Таня ніби тільки зараз почула Філька. І його простодушна неправда повернула їй спокій.

"Ось хто мій справжній друг, — вирішила вона. — Ні на кого я не проміняю його. Хіба не ділиться він зі мною усім, що має, навіть найменшим?"

— Філько, — сказала вона, — я кажу не про тебе. Я сказала про іншого хлопчика, якого звуть Коля. Ти вибач мені.

Та Філько вже давно вибачив, ще тоді, коли з її губ злетіло перше слово, вимовлене ласкавіше, ніж інші.

— Якщо це про іншого, — сказав він, — то ти можеш його не любити. Мені це байдуже. Але все-таки чому ти його не любиш?

Таня відповіла не одразу. Вона трохи помовчала і спитала:

— Як ти вважаєш, Філько, людина повинна бути гордою чи ні?

— Повинна, — відповів Філько твердо. — Але якщо гордість не в тебе, а в Колі, то це зовсім інша справа. Тоді згадай про мене, якщо тобі буде потрібна міцна рука, чи аркан, яким ловлять оленів, або палиця, якою я навчився добре володіти, полюючи в тайзі на дикуш.

— Але ти його зовсім не знаєш, за віщо ж битимеш?

— Я знаю тебе, — відказав Філько.

І думка про те, щоб розплачуватися за кривду не слізьми, а стусаном, здалася їй у цю мить не безглуздою, а цілком зрозумілою, позбавленою тієї неясності, яку вона відчувала. Дівчинка й сама вміла добре збивати з дерев дикуш, влучно кидаючи в цих смирних птахів каміння та суччя.

Але за хвилину вона подумала: "Я, здається, стаю злою".

Раптом Філько ступив од вікна ліворуч, соромливо подивився поверх Таниного плеча і, притиснувши ліктем свій атлас, несподівано побіг з двору.

Позаду Тані стояла мати. Вона тихенько зайшла до кімнати. У дощовику, в білому лікарському халаті, вона здалася Тані зовсім іншою, ніж була місяць тому. Так річ, яку підносиш близько до очей, раптом втрачає свою знайому форму. І Таня, ще не отямившись, секунду-дві нерухомо дивилася на матір. Вона побачила в неї дві ледве помітні зморшки, що розбігалися від куточків носа, і худі ноги в туфлях, надто просторих для неї — мати ніколи не вміла дбати про себе, — і худі, слабкі руки, що так вправно лікували хворих. Тільки погляд у неї лишився незмінний. Таким завжди його пам'ятала Таня. Мати дивилася на неї сірими очима. І в них, наче жменька солі, кинута в море, вмить розтанули всі Танині образи. Вона поцілувала матір обережно, не торкаючись очей, ніби боялася своїм рухом погасити їхній погляд.

— Мамо, — прошепотіла Таня.

Мати пригорнула її до себе.

— Я поспішала додому, — сказала вона. — Я скучила за тобою, Танюшо.

Вона окинула доньку довгим, уважним поглядом. Спочатку глянула на волосся — воно дуже вицвіло, набрало кольору сталі; потім подивилася в обличчя — воно пашіло, а на шкірі темнів загар.

"Їй було в таборі добре", — подумала мати.

Потім глянула на ноги і здивувалася, що Таня боса. Тільки тепер побачила бездаддя: розкидані на підлозі подушки, пом'яту постіль — на ліжку лист, вийнятий конверта.

І погляд її очей, який Таня боялася потривожити своїми пестощами, згас. В погляді матері з'явилися занепокоєння, непевність, тривога. Навіть нещирість знайшла в ньому Таня. Бо чого ж так поволі мати піднімає з підлоги подушки і прибирає ліжко?

— Ти прочитала без мене, Таню? — тихо спитала мати.

Таня мовчки схилила голову.

— Ти повинна радіти, Таню.

Але й цього разу дівчинка не зронила й слова.

А мати терпляче ждала.

— Мамо, цей хлопчик мені брат? — запитала Таня.

— Ні,— відповіла мати. — Він чужий. Він тільки небіж Надії Петрівни. Але він виріс у них, і тато любить його й жаліє, бо в хлопчика немає ні батька, ні матері. Тато — добра людина. Я завжди казала тобі про це.

— Виходить, він мені чужий, цей хлопчик, навіть не брат, — сказала Таня і ще нижче схилила голову.

Мати поволі підвела її обличчя і двічі поцілувала.

— Танюшо, рідна, ми з тобою поговоримо. Ми про все поговоримо. Ти їх зустрінеш, Таню, і побачиш сама. Батько радітиме. Адже ти підеш на пристань, правда?

— А ти, мамо?

Мати одвернулась, уникаючи її пильних очей.

— Я, Таню, не можу. Ти ж знаєш, мені завжди ніколи.

І, відвернувшись, вона не побачила, а тільки відчула, як Таня сховала голову під її слабку руку і щільно притулилася до неї.

— Мамо, я люблю тільки тебе. Я буду завжди з тобою. Ні з ким ніколи, ніхто мені не потрібен. Я не піду зустрічати їх.

IV

Це було дивно, але квіти, які Таня посадила на грядці, ще жили того ранку, коли мав приїхати батько.

Чи сердитий струмок, що вилився з бочки, так добре напоїв їхнє коріння, чи вони просто були живучі, як багато інших квітів на півночі, що не дає їм запаху, зате дає довге життя, але в усякому разі вони трималися на своїх високих ніжках, коли Таня глянула на них. Дівчинка вирішила нікому їх не віддавати.

Вона прогнала качку, що розсілася на грядці серед квітів, і подивилася вгору на каланчу. Дерев'яна, вона пакувала над цим містом, де по дворах на світанку співали лісові птахи. На ній ще не піднімали сигнального прапора. Виходить, пароплава ще не видно. Він міг і запізнитись. Але Тані було байдуже, що б не робилося з прапором. Вона зовсім не збиралася йти на пристань. А якщо й перев'язала своє тонке волосся стрічкою і змінила сукню, надівши найкращу, то це могло статися й тому, що сьогодні свято: починається новий навчальний рік.

Але ще так довго ждати, поки настане час іти в школу.

Чого ж вона прокинулася так рано?

"А що поробиш, коли не хочеться спати", — сказала б вона матері, якби та прокинулася від рипу дверей.

"Що поробиш, — повторила б вона, — якщо сьогодні я зовсім не можу заснути".

Та чи прийде коли-небудь цей пароплав? Чи є він насправді? Чи це мана, яка зовсім не має ніякого місця, ніякого строку і котра пливе тепер, можливо, іншою річкою, і зовсім інший туман клубочиться за його кормою?

Тут, на подвір'ї, також трохи туманно. Гілки берези блищать од краплин нічної вологості, стовбур вогкий — дерево ще не прокинулося від сну.

Дуже рано вийшла Таня з дому, надто рано. Проте вже мути біля провулка чиїсь кроки, хтось топче траву, тупотить по землі. Хтось уже квапиться на пристань. Можливо, брат іде зустрічати сестру, чи батько поспішає обійняти сина, або якийсь рибалка чекає з пароплава звістки? А молсе, це Філько хоче востаннє перед школою наловити поржів біля пристані?

Таня сіла на лаву біля воріт.

Вона вслухалась.

І її слух чуйно пильнував звуки серед сонної трави, що дрімала під її ногами, і серед сонних гілок, що дрімали над її головою.

І далекий свисток, такий далекий, що тільки в чеканні серце може почути його, долинув до Таниних вух. Це біля маяка за Чорним мисом свистів пароплав.

Таня відчинила хвіртку і вийшла — і знову повернулась, нерухомо зупинилася біля квітів. Чи не зірвати їх все-таки, поки вони ще живі і можуть порадувати батька? Адже це все, що вона має.

І Таня зірвала квіти — лілії й півники, які вона дбайливо виростила раніше.

Потім дівчинка гукнула собаку. Тигр залюбки вибіг з нею на вулицю. Вони пройшли через усе місто, яке ще не зовсім прокинулося. Тільки каланча ніколи не спала. Її крихітні двері, схожі на бійницю, були відчинені назустріч вітру. Прапор був піднятий і все поривався в один бік — до річки.

До річки прямували і перехожі. Вони поспішали на пристань. Таня на мить зупинилася біля спуску, щоб згори подивитися на рідну річку. О, яка вона світла, хоч поряд на березі й височать потемнілі од глиці гори! О, яка широка! Навіть тінь од цих гір не може її закрити. Чи ж не цією річкою хотілося Тані плисти далеко в інші країни, туди, де живе дикий собака динго?

А пароплав підходив дедалі ближче. Чорний, кряжистий, ніби скеля, він усе-таки' здавався маленьким на цій річці, губився у її світлому просторі, хоча його ревіння, мов ураган, хитало кедри на горах.

Таня прожогом кинулася по спуску вниз. Пароплав уже причалював, трохи навалився на пристань, де було повно людей. На пристані тісно від бочок. Вони скрізь — лежать, стоять, наче кубики лото, в яке щойно гралися велетні.

З пароплава махали хустками. Чи не їй це? Таня зблідла. Теж помахала рукою, над силу підвівши її. Ох, це кумедно! Як вона серед натовпу пізнає батька, якого ніколи в житті не бачила? І як він упізнає її? Вона зовсім про це не подумала, коли бігла на пристань.