Діти підземелля

- Володимир Короленко -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Володимир Короленко

ДІТИ ПІДЗЕМЕЛЛЯ

Цей текст є іншою (адаптованою автором для підлітків версією оповідання "У поганому товаристві")

Розділ І

РУЇНИ

Моя мати вмерла, коли мені було шість років. Батько, ввесь віддавшись своєму горю, ніби зовсім забув про моє існування. Інколи він пестив мою маленьку сестру і по-своєму піклувався про неї, тому що вона була схожа трохи на матір.

Я ж ріс, як дике деревце в полі,– ніхто особливо не турбувався про мене, але ніхто й не обмежував моєї волі.

Містечко, де ми жили, називалось Княже-Вено, простіше Княжгородок. Воно належало одному збіднілому, але гордовитому польському родові і нагадувало перше-ліпше з дрібних міст південно-західних губерній.

Якщо ви під'їжджаєте до містечка зі сходу, вам насамперед впадає в очі тюрма – найкраща архітектурна прикраса міста. Саме містечко розляглося внизу над сонними пліснявими ставками, і до нього доводиться спускатися пологим шосе, загородженим традиційною заставою. Завжди сонний солдат-інвалід ліниво підіймає шлагбаум, і – ви в місті, хоч відразу, може, й не помічаєте цього. Сірі паркани, пустирі з купами різного мотлоху чергуються з підсліпуватими хатками, що аж повростали в землю. Далі широкий майдан, перерізаний у різних місцях, зяє темними ворітьми єврейських "заїжджих дворів". Казенні установи наводять сум своїми білими стінами та казармено-рівними лініями. Дерев'яний міст, перекинутий через вузьку річку, крекче, здригаючись під колесами, і хитається, як старезний дід. За мостом потяглася єврейська вулиця з магазинами, крамницями, крамничками та з ятками калачниць. Сморід, бруд, юрби дітей, що повзають у вуличному поросі. Але от ще хвилина, і ви вже за містом. Тихо шепочуть берези над могилами кладовища та вітер хвилює хліб на ланах і дзвенить сумною, безупинною піснею в дротах придорожнього телеграфу.

Річка, через яку перекинуто згаданий міст, витікала з одного ставка і впадала в інший. Отже, з півночі й півдня місто було оточене широкими водяними просторами й багнищами. Ставки щороку мілішали, заростали зеленню, а високі густі комиші хвилювалися, як море, на величезних болотах. Посередині одного з ставків був острів. На острові – старий напівзруйнований замок.

Я пам'ятаю, з яким страхом дивився я завжди на цей величний старезний будинок. Про нього ходили легенди й оповідання, одне від одного страшніші. Казали, що острів насипано штучно, руками полонених турків. "На кістках людських стоїть старе замчище", – переказували старожили. І моя дитяча налякана уява малювала під землею тисячі турецьких кістяків, що підтримують кістлявими руками острів з його високими пірамідальними тополями й старим замком. Через це, звичайно, замок здавався ще страшнішим, і навіть у ясні дні, коли, бувало, підбадьорені світлом та гомінкими голосами пташок, ми підходили до нього ближче, він часто наганяв на нас напади панічного жаху, – так страшно дивилися на нас чорні дірки давно повибиваних шибок; у порожніх залах носилося таємниче шарудіння: камінці й штукатурка, відриваючись, падали вниз, викликаючи голосну луну, і ми тікали, не оглядаючись, а за нами довго ще стояли грюкіт, і тупіт, і страшний регіт.

А в буряні осінні ночі, коли велетні тополі хитались і гули від вітру, що налітав з-за ставків, жах линув від старого замку і шугав над усім містом.

На західній стороні, на горі, серед зотлілих хрестів та запалих могил, стояла давно занедбана капличка. У ній де-не-де провалився дах, стіни пообсипалися і, замість гучного, з високим тоном мідного дзвону, сови ночами заводили в ній свої зловісні пісні.

Колись старий замок був даровим притулком кожному бідакові без будь-яких обмежень. Все, що не знаходило собі місця в містечку, що втратило можливість з якихось причин платити хоча б жалюгідні гроші за покрівлю й куток на ніч і в негоду, – все це сунуло на острів і там, серед руїн, прихиляло свої бідолашні голівоньки, а за гостинність платило лише риском бути похованим під горами старого сміття. "Живе в замку" – цей вислів означав найгірші злидні. Старий замок привітно приймав і покривав тимчасово зубожілого писаря, і самотинних бабусь, і безрідних бродяг.

Всі ці бідолахи роздирали нутро старезного будинку, ламали стелі і підлоги, топили печі, щось варили, чимсь харчувалися – взагалі якось підтримували своє існування.

Проте надійшли дні, коли серед цього товариства, що тулилося під покрівлею сивих руїн, почалися незгоди. Тоді старий Януш, який був колись одним з дрібних службовців графа, виклопотав собі щось подібне до звання управителя і взявся до перетворень. Кілька днів на острові стояв такий галас, лунали такі зойки, що часом здавалося, чи не турки вирвалися з підземних темниць. Це Януш сортував населення руїн, відокремлюючи "добрих християн" від невідомих людей. Коли нарешті на острові знову встановився порядок, то виявилося, що Януш залишив у замку переважно колишню графську челядь або нащадків цієї челяді, це все були якісь старигани в потертих сюртуках і "чумарках" з величезними синіми носами та сучкуватими палицями, старухи, верескливі та бридкі, які, проте, зберегли в такому цілковитому зубожінні свої капори і салопи. Всі вони складали міцно з'єднаний аристократичний гурток, що одержав право визнаного жебрацтва. Буднями ці старі ходили з молитвами на вустах по домах заможніших городян, розносячи плітки, нарікаючи на долю, проливаючи сльози та канючачи, а в неділю вони довгими шеренгами вишиковувались біля костьолів і велично приймали подачки в ім'я "пана Ісуса" та "панни Богоматері".

Приваблені галасом та лементом, що на той час лунали з острова, я та кілька моїх ровесників пробилися туди і, сховавшись за товстими стовбурами тополь, стежили, як Януш на чолі цілої армії червононосих стариганів та огидних старух виганяв з замку останніх мешканців, приречених до вигнання. Надходив вечір. Хмара, нависла над високими верхівками тополь, вже сипала дощиком. Якісь нещасні темні постаті, загорнувшись подертим по нікуди лахміттям, перелякані, жалюгідні, засоромлені, снували по острову, наче кроти, вигнані з нір хлопчиськами, і намагались знову шмигонути в якусь дірку замку. Але Януш і старі відьми з вигуками та лайкою ганяли їх звідусюди, загрожуючи коцюбами, палицями, а осторонь стояв мовчазний будочник, також із здоровенною ломакою в руках.

І бідолашні темні постаті, похнюпившись, зникали за мостом, назавжди лишаючи острів, і одна по одній губилися в сльотливій темряві вечора, що швидко спадав.

Від того пам'ятного вечора і Януш, і старий замок, що з нього і раніше віяло на мене якоюсь тривожною величністю, втратили в моїх очах всю свою принадність. Було, я любив приходити на острів і хоча б здалека милуватися його сірими стінами та замшілим старим дахом. Коли на світанку з нього виповзали різноманітні постаті, які позіхали, кашляли і хрестились на сонце, я й на них дивився з якоюсь повагою, як на істоти, наділені такою ж таємничістю, якою було оповито весь замок. Вони сплять там уночі, вони чують все, що там відбувається, коли в величезні зали крізь вибиті вікна заглядає місяць або коли під час бурі в них уривається вітер.

Я любив слухати, коли, було, Януш, вмостившись під тополею, з балакучістю сімдесятирічного діда починає розповідати про славне минуле померлої будівлі.

Але з того вечора і замок, і Януш з'явились переді мною в новому освітленні. Зустрівши мене другого дня поблизу острова, Януш став запрошувати мене до себе, запевняти з задоволеним виглядом, що тепер "син таких шановних батьків" сміливо може відвідати замок, зустріне в ньому цілком порядне товариство. Він навіть привів мене за руку до самого замку, але тут я з слізьми вирвав у нього свою руку і кинувся навтьоки. Замок став мені огидним. Вікна у горішньому поверсі були позабивані, а нижнім заволоділи капори та салопи. Старі баби вилізли в такому непривабливому вигляді, підлещувались до мене так підсолоджено, лаялись проміж себе так голосно. Та головне – я не міг забути холодної жорстокості, з якою торжествуючі пожильці замку виганяли своїх нещасних співмешканців, а на згадку про цих темних людей, що лишилися без притулку, в мене стискалося серце.

Кілька ночей після описаного перевороту на острові в місті було дуже неспокійно: гавкали собаки, рипіли двері будинків, і обивателі, раз у раз виходячи на вулицю, стукали палицями по парканах, даючи комусь знати, що вони на сторожі. Місто знало, що його вулицями в непогожій темряві дощової ночі блукали люди, яким голодно і холодно, які тремтять і мокнуть; розуміючи, що в серцях цих людей мусять зароджуватися жорстокі почуття, місто насторожилося і назустріч цим почуттям посилало свої погрози. А ніч, наче навмисне, спускалася на землю серед холодної зливи і відходила, лишаючи хмари, що низько бігли над землею. І вітер лютував серед негоди, хитаючи верхів'я дерев, грюкаючи віконницями і наспівуючи мені в ліжку про десятки людей, позбавлених тепла та притулку.

Та от весна остаточно подолала останні пориви зими, сонце висушило землю, і разом з цим безпритульні мандрівці кудись розійшлись. Собачий гавкіт по ночах вгамувався, обивателі припинили стукати по парканах, і життя міста, сонне та одноманітне, пішло своєю колією.

Лише нещасні вигнанці не знайшли і тепер у місті своєї колії. Правда, вони не тинялися вже вулицями вночі: казали, що вони відшукали собі притулок десь на горі, коло каплиці, але як вони примудрилися влаштуватися там – ніхто не міг достеменно сказати. Всі бачили тільки, як з того боку, з гір та ярів, що оточували каплицю, сходили в місто ранками найнеймовірніші і підозрілі постаті, які присмерком зникали в тому ж напрямку. Своєю появою вони баламутили тиху дрімливу течію міського життя, виділяючись на сіренькому тлі похмурими плямами. Обивателі з ворожою тривогою скоса поглядали на них. Ці постаті аж ніяк не були схожі на аристократичних жебраків із замку, – місто їх не визнавало, та й їхнє ставлення до міста мало суто бойовий характер: вони воліли лаяти обивателів, аніж лестити їм, брати самим, а не випрошувати. До того ж, як це нерідко трапляється серед цієї обірваної і темної юрби нещасливців, були особи, які розумом і талантом могли б зробити честь найвибранішому товариству замку, але не вжилися в ньому і вважали за краще демократичне товариство каплиці.

Крім цих людей, які відрізнялися від решти, коло каплиці тулилася ще темна юрба жалюгідних голодранців, поява яких на базарі завжди викликала велику тривогу серед перекупок, які поспішали швидше прикрити своє добро руками, зовсім як Ті квочки, що ховають курчат, коли в небі з'явиться шуліка.