Діти підземелля - Сторінка 3

- Володимир Короленко -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Я гаряче любив її, і вона відповідала мені такою ж любов'ю, але загальна думка про мене, як запеклого розбишаку, встигла поставити між нами високу стіну. Щоразу, коли я починав гратися з нею, по-своєму галасливо й жваво, стара нянька, що завжди була сонна й завжди з заплющеними очима драла куряче пір'я на подушки, негайно прокидалася, швидко схоплювала мою Соню й несла до себе, кидаючи на мене сердиті погляди; в таких випадках вона завжди нагадувала мені нашорошену квочку, сам я порівнював себе з хижою шулікою, а Соню – з маленьким курчатком. Мені ставало дуже гірко й прикро. Не дивно ж, що скоро я зовсім припинив усякі спроби розважати Соню моїми галасливими іграми, а через деякий час мені стало душно, тісно у нас дома й у садку, де я не бачив ні від кого привітності й ласки. Я почав бродяжити.

Вся моя істота тремтіла тоді якимось дивним передчуттям життя.

Мені все здавалось, що десь там, у тому великому і невідомому світі, за старою огорожею саду, я щось знайду; здавалось, що я щось мушу зробити і можу зробити, та тільки я не знав, що саме. Я став інстинктивно тікати від няньки з її пір'ям, і від знайомого лінивого шепотіння яблунь у нашому маленькому садку, і від дурного стукоту ножів, що робили на кухні котлети. З того часу до інших несхвальних моїх епітетів додалися ще назви вуличного хлопчиська та бродяги; та я не звертав на це уваги. Я притерпівся до докорів, і вони стали мені такі ж байдужі, як раптова злива або сонячна спека. Я похмуро слухав зауваження і робив по-своєму. Тиняючись вулицями, я вдивлявся по-дитячому цікавими очима в невигадливе життя маленького міста з його халупками, прислухався до гудіння дротів на шосе, намагаючись вловити, які вісті линуть ними з далеких міст, слухав шелест колосся, шепіт вітру на високих гайдамацьких могилах.

Не раз очі мої широко розкривалися, не раз зупинявся я з хворобливим переляком перед картинами життя.

Образ за образом, враження за враженням лягали на душу яскравими плямами; я дізнався і побачив багато такого, чого не бачили діти, старші за мене!

Коли всі вулиці міста стали мені відомі до останніх брудних закутків, тоді я почав заглядатися на каплицю, що виднілася на горі. Спочатку я, як полохливе звірятко, підходив до неї з різних боків, все не наважуючись вилізти на гору, про яку йшла така недобра слава. Але в міру того, як я знайомився з місцевістю, передо мною виступали лише тихі могили та зруйновані хрести. Там не було ознак будь-якого життя або присутності людей. Все було якесь смиренне, тихе, занедбане, порожнє. Тільки сама каплиця дивилася, насупившись, порожніми вікнами, ніби думаючи якусь сумну думку. Мені схотілося оглянути її, подивитися всередину, щоб переконатися остаточно, що й там нема нічого, крім пороху. Але самому було і страшно, і незручно починати таку справу, тому я набрав на вулицях міста невеличкий загін з трьох шибеників, пообіцявши їм у нагороду булок та з нашого саду яблук.

Розділ III

НОВІ ЗНАЙОМІ

Ми вирушили в екскурсію по обіді і, підійшовши до гори, почали видиратися по глинястих проваллях, поритих лопатами й весняними струмками. Провалля оголювали схили гір і де-не-де видно було, як з глини стирчали білі зотлілі кістки. В одному місці видно було дерев'яну труну, в іншому – щирив зуби людський череп.

Нарешті, допомагаючи один одному, ми швидко видряпалися на гору з останнього провалля. Сонце починало схилятися до заходу. Його косе проміння м'яко золотило зелену травичку старого кладовища, грало на старих похилених хрестах, переливалося на уцілілих вікнах каплиці. Було тихо; віяло спокоєм і глибоким миром занедбаного кладовища. Тут ми вже не бачили ані черепів, ані кісток, ані трун. Зелена свіжа трава рівним покровом з любов'ю приховувала жах смерті.

Ми були самі; лише горобці порпалися навколо та ластівки безшумно влітали й вилітали у вікна старої каплиці, що стояла, якось тужно похнюпившись, серед порослих травою могил, скромних хрестів та напівзруйнованих кам'яних гробниць, оповитих густою зеленню, де майоріли барвисті голівки жовтців, кашки й фіалок.

– Нема нічого, – сказав один з хлопців, що були зі мною.

– Сонце заходить, – промовив другий, дивлячись на сонце, яке не заходило ще, а стояло над горою.

Двері каплиці були міцно забиті; вікна були високо над землею; проте з допомогою товаришів я сподівався вилізти на вікно і заглянути всередину каплиці.

– Не треба! – гукнув один з моїх супутників, раптом втративши всю свою сміливість, і схопив мене за руку.

– Іди геть, бабо! – крикнув старший з нашої армії, охоче підставляючи мені спину.

Я сміливо вліз на неї, потім він випростався, і я став на його плечі.

Так я легко дістав рукою раму і, переконавшися, що вона міцна, підтягся до вікна й сів на нього.

– Ну, що ж там? – питали мене знизу з гострою цікавістю.

Я мовчав. Перехилившись через підвіконник, я заглянув усередину каплиці: звідти війнула на мене урочиста тиша покинутого храму. Середина цієї високої вузької будівлі була позбавлена будь-яких прикрас. Промені вечірнього сонця, вільно вливаючись у відчинені вікна, розмальовували яскравим золотом старі, обідрані стіни. Я побачив внутрішній бік замкнутих дверей, завалені хори, старі зотлілі колони, що ніби похилилися під надмірною вагою. Кутки були заткані павутинням, і там було особливо темно, як буває звичайно в кутках старих будівель. Од вікна до підлоги здавалося набагато далі, ніж до трави знадвору. Я дивився неначе в глибоку яму і спочатку ніяк не міг розгледіти, що це за дивні речі валяються на підлозі.

Тим часом моїм товаришам набридло стояти внизу і чекати від мене звісток; тоді один з них, проробивши те саме, що і я раніше, повис поруч зі мною, тримаючись за віконну раму.

– А он там що таке? – з цікавістю показав він на темну річ поряд з престолом.

– Попівська шапка.

– Ні, відро.

– Навіщо ж тут відро?

– Може, в ньому було колись вугілля для кадила.

– Ні, це справді шапка, а проте, можна подивитися. Давай прив'яжемо до рами пояс, і ти по ньому спустишся.

– Аякже! Так і спущуся! Лізь сам, коли хочеш.

– Ну, що ж! Думаєш, не полізу?

– І лізь собі!

Діючи зопалу, я міцно зв'язав два ремінці, зачепив їх за раму і, віддавши один кінець товаришеві, сам повис на другому. Коли моя нога торкнулася підлоги, я здригнувся, але, глянувши на обличчя мого приятеля, що співчутливо схилялося до мене, я знову підбадьорився. Стук підбора задзвенів під стелею, залунав у порожній каплиці по темних кутках. Кілька горобців пурхнули з насиджених місць на хорах і вилетіли у велику дірку в даху. Зі стіни, на вікнах якої ми сиділи, раптом глянуло на мене суворе обличчя з бородою в терновому вінку. Це схилялося з-під самої стелі величезне розп'яття.

Мені було моторошно; очі мого друга блищали жагучою цікавістю і співчуттям.

– Ти підійдеш? – спитав він тихо.

– Підійду, – відповів я також тихо, набираючись сміливості. Але в цю хвилину трапилося щось зовсім несподіване.

Спочатку почувся гуркіт і шум штукатурки, що обвалилася на хорах. Щось завовтузилося вгорі, труснуло в повітрі хмарою пороху, і щось велике, сіре, змахнувши крилами, знялося до діри в даху. Каплиця на мить неначе потемніла. Величезна стара сова, стурбована нашою метушнею, вилетіла з темного кутка, майнула на тлі блакитного неба і метнулася геть.

На мене напав судорожний страх.

– Піднімай! – гукнув я товаришеві, ухопившись за ремінь.

– Не бійся, не бійся! – заспокоював він, готуючись підняти мене на світло дня і сонця.

Але раптом обличчя його перекосилося від жаху; він зойкнув і вмить зник, стрибнувши з вікна. Я інстинктивно оглянувся і побачив дивне явище, що, проте, більше вразило мене, ніж перелякало.

Те темне, про що ми сперечалися, – шапка чи відро, і, як потім виявилося, було горщиком, – майнуло в повітрі і на моїх очах зникло під престолом.

Я встиг тільки розглянути неясний обрис невеличкої, наче дитячої, руки.

Важко переказати мої почуття в ту хвилину; почуття, що я пережив тоді, не можна навіть назвати страхом. Я був на тому світі. Звідкілясь, ніби з іншого світу, протягом кількох секунд долітало до мене швидке, дрібне, тривожне тупотіння трьох пар дитячих ніг. Але швидко затихло й воно. Я був один, неначе в труні, серед якихось дивних і незрозумілих явищ.

Час для мене не існував, тому я не міг сказати, чи швидко я почув під престолом стриманий шепіт.

– Чому ж він не лізе назад?

– Бачиш, злякався.

Перший голос здався мені зовсім дитячим, другий міг належати хлопчикові мого віку. Мені навіть здалося, що в щілині старого престолу блиснуло двоє чорних очей.

– Що ж він тепер робитиме? – почувся знову шепіт.

– А ось почекай, – відповів голос хлопчика.

Під престолом щось дуже завовтузилося, він навіть ніби похитнувся, і в ту ж мить з-під нього виринула постать.

Це був хлопчик років дев'яти, більший від мене на зріст, худорлявий і тонкий, як комишинка. Одягнений він був у брудну сорочечку, руки тримав у кишенях вузеньких і коротеньких штанців. Темне кучеряве волосся куйовдилося над чорними задумливими очима.

Хоч незнайомий, що з'явився таким несподіваним та дивним способом, підходив до мене з тим недбало-задерикуватим виглядом, з яким завжди на нашому базарі підходили один до одного хлопчаки, збираючись битися, але все ж таки, побачивши його, я дуже підбадьорився. Я підбадьорився ще дужче, коли з-під того ж престолу, або, вірніше, з люка в підлозі каплиці, на якому стояв престол, позаду хлопчика з'явилося ще одне брудне личко – обрамлене білявим волоссям, що з дитячою цікавістю блискало на мене блакитними очима.

Я трохи відсунувся від стіни і теж сховав руки в кишені. Це було ознакою, що я не боюся ворога і навіть почасти натякаю на моє до нього презирство.

Ми стали один проти одного й обмінялися поглядами. Оглянувши мене з голови до ніг, хлопчисько спитав:

– Ти чого тут?

– Так, – відповів я. – Тобі яке діло?

Мій супротивник повів плечем, ніби наміряючись вийняти руку з кишені й ударити мене. Я й оком не моргнув.

– Ось я тобі дам! – погрозив він.

Я випнув груди наперед.

– Ну, вдар! Спробуй!

Момент був критичний; від нього залежало, як складуться наші взаємини. Я чекав… але й мій супротивник, окинувши мене таким самим допитливим поглядом, не ворушився.

– Я, брат, і сам… теж… – сказав я, але вже миролюбніше.

Тим часом дівчинка, впершись маленькими рученятами в підлогу каплиці, намагалася теж видертися з люка.