Діти підземелля - Сторінка 2

- Володимир Короленко -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Ширились чутки, що ці бідаки, позбавлені будь-яких засобів до існування, відтоді як їх вигнали з замку, склали дружне товариство і займалися, між іншим, дрібними крадіжками в місті та околицях.

Організатором і керівником цього товариства бідолах був пан Тибурцій Драб, найвизначніша особа з усіх, що не вжилися в старому замку.

Походження Драба було вкрито туманом таємничої безвісті, дехто приписував йому аристократичне ім'я, яке він вкрив ганьбою і тому примушений ховатися. Але в зовнішності пана Тибурція не було нічого аристократичного. На зріст він був високий, з великими, грубовиразними рисами обличчя. Коротке, злегка руде волосся стирчало на всі боки; низький лоб, трохи висунута наперед нижня щелепа та велика рухливість м'язів нагадували щось мавпяче; але очі, що виблискували з-під насунутих брів, дивилися уперто та похмуро, і в них світилися разом з лукавством гостра проникливість, енергія та розум. В той час, як обличчя кумедно викривлялося, ці очі зберігали завжди лише один вираз, від чого мені, дитині, було якось несвідомо моторошно дивитися на кривляння цієї дивної людини. Під ним немов струмився глибокий, постійний смуток.

Руки пана Тибурція були грубі і вкриті мозолями, великі ноги ступали по-мужичому, тому більшість обивателів не визнавали за ним аристократичного походження. Але як тоді пояснити його дивовижну вченість, яка була для всіх очевидною? Не було корчми у всенькому місті, в якій би пан Тибурцій, повчаючи селян, що збиралися в базарні дні, не виголошував, стоячи на діжці, цілі промови з Ціцерона, цілі розділи з Ксенофонта. Українці, взагалі обдаровані від природи багатою фантазією, вміли вкладати свій власний зміст в ці натхненні, хоча й незрозумілі промови. І коли, б'ючи себе в груди і блискаючи очима, він звертався до них зі словами: Patres conscripti – вони також супились і казали одне одному:

– Отож, вражий син, як лається!

Коли ж потім пан Тибурцій, звівши очі до стелі, починав декламувати довжелезні латинські тексти, вусаті слухачі стежили за ним з боязким і жалісним співчуттям. їм тоді здавалося, що душа Тибурція витає десь в невідомих світах, де розмовляють не по-християнськи, і що вона там зазнає гіркі пригоди. Його голос гуркотів так глухо і замогильно, що слухачі, які сиділи по кутках і вже ослабли від горілки, опускали долу голови, звішували свої довгі чуприни і починали схлипувати:

– О-ох, матінко, та й жалібно ж, хай йому біс! – І сльози капали з очей і стікали по довгих вусах.

І, коли оратор, раптово зскочивши з діжки, заходився веселим реготом, зажурені обличчя дядьків раптом прояснялися і руки тяглися до кишень широких штанів за мідяками. Зрадівши щасливому закінченню трагічних пригод пана Тибурція, дядьки частували його горілкою, обіймалися з ним, і в його картуз падали з дзенькотом мідяки.

Зважаючи на таку надзвичайну вченість, з'явилася нова легенда, що пан Тибурцій був колись дворовим хлопчиськом якогось там графа, який надіслав його разом з своїм сином до школи отців єзуїтів, власне для того, щоб він чистив чоботи молодого панича. Проте виявилось, що в той час, як молодий граф байдикував, його лакей перехопив усю мудрість, призначену для голови панича.

Ніхто не знав також, звідки у пана Тибурція з'явились діти, проте факт був наявним, навіть два факти: хлопчик років семи, але величенький і розвинений не по роках, і маленька трирічна дівчинка. Хлопчика пан Тибурцій привів з собою перші ж дні, тоді ж, як з'явився сам. Що ж до дівчинки, то він відлучався на кілька місяців, перед тим як вона з'явилась у нього на руках.

Хлопчик, на ім'я Валек, високий, тонкий, чорнявий, похмуро вештався інколи по містечку без усякого діла, заклавши руки в кишені і зиркаючи на всі боки, що бентежило серця калачниць. Дівчинку бачили лише один чи два рази на руках пана Тибурція, а потім вона кудись зникла і де була – нікому не було відомо.

Подейкували про якісь підземелля на горі біля каплиці, а тому що в тих місцях такі підземелля траплялися нерідко, всі вірили цим чуткам, адже жили ж десь усі ці люди. А вони звичайно на вечір зникали саме в напрямку до каплиці. Туди своєю сонною ходою шкандибав напівбожевільний старий жебрак, якого прозвали "професор", крокував рішуче і швидко пан Тибурцій. Туди йшли надвечір, потопаючи в присмерках і інші ревні особи, і не було хороброї людини, яка б наважилася йти за ними по глинистих ярах. Про гору, пориту могилами, йшла погана слава. На старому кладовищі вогкими осінніми ночами спалахували сині вогники, а в каплиці сичі кричали так пронизливо й дзвінко, що від криків клятого птаха навіть у небоязкого коваля стискалося серце.

Розділ II

Я ТА МІЙ БАТЬКО

– Кепсько, юначе, кепсько! – казав мені частенько старий Януш з замку, стрінувши мене на вулицях міста серед слухачів пана Тибурція.

І старий хитав при цьому своєю сивою бородою.

– Кепсько, юначе, ви в поганому товаристві!.. Шкода, дуже шкода сина шановних батьків.

Справді, з того часу, як померла моя мати, і похмуре обличчя батька стало ще похмурішим, мене зовсім рідко бачили дома. Пізніми літніми вечорами я крадькома біг по саду, як молоде вовченя, уникаючи зустрічі з батьком, відчиняв з допомогою особливого приладу своє вікно, напівзакрите густою зеленню бузку, і тихо лягав у ліжко. Якщо у сусідній кімнаті маленька сестричка ще не спала в своїй колисці, я підходив до неї, і ми тихо голубили одне одного та гралися, намагаючись не розбудити буркотливої старої няньки.

А вдосвіта, коли в домі ще всі спали, я вже прокладав росяний слід по густій, високій траві саду, перелазив через паркан і йшов до ставка, де на мене чекали вже з вудочками такі ж шибеники-приятелі, або йшов до млина, де сонний мірошник тільки-но відсунув шлюзи, і вода, чуйно здригаючись дзеркальною поверхнею, спадала в "лотоки" і бадьоро починала свою денну працю.

Великі млинарські колеса, розбуркані гомінкими поштовхами води, теж здригалися, якось неохоче посувалися, ніби лінуючися прокинутися, але за кілька секунд уже кружляли, бризкаючи шумовинням і купаючися в холодних струменях. За ними повільно і солідно рушали товсті вали, всередині млина починали гуркотіти шестірні, шаруділи жорна, і білий борошняний порох хмарами здіймався із щілин старого-престарого млинарського будинку.

Тоді я йшов далі. Мені подобалося стрічати пробудження природи. Я радів, коли мені щастило злякати заспаного жайворонка або зігнати з борозни полохливого зайця. Краплі роси падали з верхівок трясучки, з голівок лугових квіток, коли я пробирався полями до заміського гаю. Дерева стрівали мене шепотом лінивої дрімоти. Я встигав зробити далекий обхід, а в містечку все ще раз у раз стрівалися заспані люди, що відчиняли віконниці. Але ось сонце підбилося вже над горою, з-за ставків чути галасливий дзвінок, що скликає гімназистів, і голод примушує мене йти додому до ранкового чаю.

Взагалі мене звали бродягою, злим, поганим хлопчиськом, і так часто докоряли різними поганими нахилами, що я, нарешті, сам переконався, що це правда. Батько також повірив цьому і робив іноді спроби подбати про моє виховання, але спроби ці завжди кінчалися невдало. Коли я дивився на суворе, похмуре батькове обличчя, на якому лежала сувора печать невигойного горя, я торопів і замикався в собі. Я стояв перед ним, переступаючи з ноги на ногу, шарпаючи свої штанці й озираючись. Часом щось нібито ворушилось у мене в грудях: мені хотілося, щоб батько обняв мене, посадив до себе на коліна, приголубив. Тоді б я пригорнувся до його грудей, і, може, ми б разом заплакали – дитина і суворий чоловік – над нашою спільною втратою.

Але він дивився на мене затьмареними очима, ніби поверх моєї голови, і я ввесь зіщулювався під цим незрозумілим для мене поглядом.

– Ти пам'ятаєш матусю? – питав батько.

Чи пам'ятав я її? О, так! Я пам'ятав її! Я пам'ятав, як інколи, прокидаючися вночі, я шукав у пітьмі її ніжні руки й міцно пригортався до них, вкриваючи їх поцілунками. Я пам'ятав її, як вона сиділа хвора перед відчиненим вікном і сумно оглядала чудову весняну картину, прощаючися з нею в останній рік свого життя.

О, так! Я пам'ятав її! Коли вона, вся вкрита квітами, молода й прекрасна, лежала з печаттю смерті на блідому обличчі, я, як звірятко, забився в куток і дивився на неї палаючими очима, перед якими вперше постав увесь жах таємничої загадки життя й смерті.

І тепер часто, глупої опівночі, я прокидався сповнений любові, що стискала мені груди, переповнюючи дитяче серце, прокидався з усмішкою щастя. І знову, як колись, мені здавалося, що вона зі мною, що я зараз зустріну її люблячу, милу ласку.

Так, я пам'ятав її!.. Але на питання високого похмурого чоловіка, в якому я жадав, але не міг відчути рідної душі, я весь зіщулювався ще дужче і тихенько висмикував свою маленьку руку з його руки.

І він відвертався від мене з досадою та болем. Він відчував, що не має на мене ніякісінького впливу, що між нами стоїть якась стіна. Він надто любив її, коли вона була жива, і через своє щастя не помічав мене. Тепер важке горе закривало мене від нього.

І потроху прірва між нами ставала все ширшою та глибшою. Він дедалі дужче переконувався, що я поганий, зіпсований хлопчисько, з черствим, егоїстичним серцем, і свідомість, що він мусить, але не може зайнятися мною, мусить любити мене, та не знаходить цієї любові в своєму серці, ще збільшувала його неприязнь до мене.

Йому наговорили всі, що я поганий, зіпсований хлопець, і він все більше й більше сторонився мене. А я це почував. Інколи, сховавшися в кущах, я стежив за ним, я бачив, як він ходив по алеях, все прискорюючи кроки, і глухо стогнав від нестерпної душевної муки. Тоді моє серце спалахувало жалістю й співчуттям. Одного разу, коли, стиснувши руками голову, він присів на лаву й заридав, я не витерпів і вибіг з кущів на доріжку, піддавшись палкому бажанню кинутись на шию батькові. Але, почувши мої кроки, він підвів голову, суворо глянув на мене й осадив холодним запитанням:

– Чого тобі?

Мені нічого не потрібно було. Я швидко повернувся, соромлячись свого пориву, боячись, щоб батько не прочитав його на моєму збентеженому обличчі. Побігши в гущавину саду, я упав на траву лицем і гірко заплакав від досади й болю.

З шести років я зазнав уже всього жаху самотності.

Сестрі Соні було чотири роки.