Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво - Сторінка 29

На чому ж воно засноване? Хіба в усьому в житті є симетрія? Навпаки, от життя— і я намалював на дошці овальну фігуру. Після життя душа переходить у вічність; от вічність — і я провів з однієї сторони овальної фігури рису до самого краю дошки. Чому ж з другої сторони нема такої самої риси? Та й справді, яка ж може бути вічність З одного боку? Ми, мабуть, існували перед цим життям, хоч і забули про те.

Ця думка, що здавалася мені надзвичайно новою й, ясною і зв'язок якої я нелегко можу зрозуміти тепер, сподобалась мені надзвичайно, і я, взявши аркуш паперу, надумав подати її на письмі; але при цьому в голові мені набралась раптом така сила думок, що я мусив устати й походити по кімнаті. Коли я підійшов до вікна, то увагу мою звернула на себе водовозка, що її запрягав у цей час кучер, і всі думки мої зосередились на розв'язанні питання: в яку тварину або людину перейде душа цієї водовозки, коли вона здохне. Тут Володя, проходячи кімнатою, всміхнувся, помітивши, що я міркую про щось, і цієї усмішки було мені досить, щоб зрозуміти, що все те, про що я думав, було чистісінька нісенітниця.

Я розказав цей чомусь мені пам'ятний випадок лише для того, щоб дати зрозуміти читачеві, якого роду були мої міркування.

Але жоден з філософських напрямів так мене не захоплював, як скептицизм, що через нього я був якийсь час у стані, близькому до божевілля. Я уявляв собі, що, опріч мене, нікого й нічого не існує в цьому світі, що речі — не речі, а образи, які виникають лише тоді, коли я на них звертаю увагу, і що, скоро я перестаю думати за них, образи ці зараз же зникають. Одне слово, я зійшовся з Шеллінгом у тій думці, що існують не речі, а моє ставлення до них. Були хвилини, що я під уп-ливом цієї настирливої ідеї доходив до такого абсурду, що іноді раптом обертався в протилежний бік, сподіваючись зненацька застукати порожнечу (néant) там, де мене не було.

Жалюгідна, нікчемна пружина моральної діяльности — розум людини!

Малий мій розум не міг збагнути незбагненного, а в надсильній праці губив одне по одному переконання, яких для щастя мого життя ніколи б мені не слід було чіпати.

З усієї ЦІЄЇ тяяскої моральної праці я не виніс нічого, крім в'юнкости розуму, що послабила в мені силу волі, та звички до повсякчасної моральної аналізи, ¿0 знищила свіжість почуття та ясність розсудку.

Абстрактні думки утворюються наслідком здібности людини піймати свідомістю в певний момент стан душі й перенести його в згадку. Схильність моя до абстрактних міркувань до такої міри неприродньо розвинула в мене свідомість, що часто, починаючи думати про якунебудь найзвичайнісіньку річ, я потрапляв у безвихідне коло аналізи моїх думок, я не думав уже про питання, що мене цікавило, а думав про те, про що я думав. Запитуючи себе: про що я думаю? я відповідав: я думаю, про що я думаю. А тепер про що я думаю? Я думаю, що я душман), про що я думаю, і так далі. Голова обертом ішла...

Проте, філософські відкриття, що я їх робив, надзвичайно приємні були для мого самолюбства: я часто уявляв себе великою людиною, що відкриває на благо всього людства нові істини, і з гордою свідомістю своєї гідности дивився на всіх інших смертних; але дивна річ: коли мені доводилося мати якісь стосунки з цими смертними, я нітився перед кожним, і що вище підносив себе в своїй власній думці, то менше здатний був З іншими не лише виявляти свідомість власної гідности, але не міг навіть звикнути не соромитись за кожне своє найзвичайні-ч?іньке слово чи жест.

XX. ВОЛОДЯ

Так, що далі я посуваюсь, описуючи цю пору мого яиїття, то тяжче робиться мені це робити. Лише де-не-де мія; спогадами за цей час бачу я хвилини справжнього теплого почуття, що так яскраво й постійно осявало початок мого життя. Мені мимоволі хочеться перебігти швидше пустелю підпарубоцтва й дійти до тієї щасливої доби, коли знов щиро-ніжне, шляхетне почуття дружби яскравим світлом осяяло кінець цієї пори й почало собою нову, сповнену чарів та поезії, пору юнацтва.

Не буду година за годиною стежити за своїми спогадами, але кину швидкий погляд на найголовніші з них з того часу, до якого я довів своє оповідання, і до зближення мого з незвичайною людиною, що мала рішучий і благодійний вплив на мою вдачу та напрям.

Володя цими днями вступає до університету, вчителі вже ходять до нього окремо, і я з заздрістю й мимовільною пошаною слухаю, як він, жваво постукуючи крейдою об чорну дошку, говорить про функції, синуси, координати й т. д., які здаються мені виявами недосяжної премудрости. Але от однієї неділі по обіді в бабусиній кімнаті збираються всі вчителі, двоє професорів, і при татові та кількох гостях роблять репетицію університетського іспита, де Володя виявляє незвичайні знання, дуже потішаючи цим бабусю. Мені теж завдають питання з деяких дисциплін, але виявляється, що зі мною справа далеко гірша, і професори, видимо, намагаються приховати перед бабусею моє незнання, що конфузить мене ще більше. Проте, на мене мало й уваги звертають: мені тільки п'ятнадцять років, отже лишається ще рік до іспитів. Володя лише обідати сходить униз, а цілими днями й навіть вечорами сидить, працюючи, нагорі — не з примусу, а з власного бажання. Він надзвичайно самолюбний і хоче скласти іспита не сяк-так, а добре.

Але от наступив день першого іспита. Володя одягає синій фрак з бронзовими ґудзиками, золотого годинника й лаковані чоботи; до ґанку подають татків фаетон; Микола відкидає фартух, і Володя з Бє-Іегбіпеом їдуть до університету. Дівчата, особливо Катруся, з радісними захопленими обличчями дивляться в вікно на струнку постать Володі, що сідає в екіпаж, тато говорить: "дай боже, дай боже", а бабуся, що теж припленталася до вікна, з слізьми на очах хрестить Володю доти, поки фаетон не зникає за рогом провулка, і шепоче щось.

Володя повертається. Всі нетерпляче питають його: "Що? добре? скільки?" але вже з веселого його обличчя видко, що добре.

Володя дістав п'ять. Другого дня з тими ж побажаннями успіху й страхом провожають його й зустрічають так само нетерпляче й радісно. Так проходить дев'ять день. На десятий день припадає останній, найважчий іспит ——закон божий; всі стоять біля вікна і ще з більшою нетерплячкою чекають на Володю. Вя;е друга година, а його немає.

— Боже мій! Ненечко моя!! вони!! вони!! — кричить Любочка, притулившись до шибки.

І справді, в фаетоні побіч St-Jérôme'a сидить Володя, але вже не в синьому фраку й сірому кашкеті, а в студентському мундирі з вишитим голубим коміром, у трикутньому капелюсі і з позолоченою шпагою коло боку.

— Що коли б ти була жива! — скрикує бабуся, побачивши Володю в мундирі, і падає непритомна.

Володя з щасливим обличчям вбігає до передпокою, цілує її обнімає мене, Любочку, Мімі й Катрусю, що червоніє при цьому по самісінькі вуха. Володя не тямить себе з радощів. І який він хороший у цьому мундирі! Який у нього тонкий, довгий стан і шляхетна хода! В цей пам'ятний день всі обідають у бабусиній кімнаті, на всіх обличчях сяє радість, і за обідом, підчас солодкого, шафар, з пристойно-величною й разом веселою фізіономією, приносить загорнуту в серветку пляшку шампанського. Бабуся вперше після смерти maman п'є шампанське, випиває цілий бокал, поздоровляючи Володю, і знову плаче з радости, дивлячись на нього.* Володя вже сам власним екіпажем виїжджає з Двору, приймає до себе своїх знайомих, курить тютюн, їздить на бали, і навіть, я сам бачив, як раз він у своїй кімнаті випив дві пляшки шампанського з своїми знайомими і як вони за кожним бокалом називали здоров'я якихось таємничих осіб і сперечалися з приводу того, кому дістанеться le fond de la bouteille. Він обідає, проте, реґулярно вдома, і по обіді, як і раніше, сідає в диванній і про щось завжди таємничо розмовляє з Катрусею; але скільки я можу чути, не беручи участи в їхніх розмовах, вони говорять лише про героїв та героїнь прочитаних романів, про ревнощі, про любовь, і я ніяк не можу зрозуміти, що вони можуть вбачати цікавого в таких розмовах і чому вони так тонко всміхаються й палко сперечаються.

Взагалі, я помічаю, що між Катрусею й Володею, крім зрозумілої приязні між товаришами дитячих років, є якісь чудні стосунки, що віддаляють їх від нас і таємничо зв'язують їх між собою.

I XXI. КАТРУСЯ Й ЛЮБОЧКА

Катрусі шістнадцять років; вона виросла; невизначеність форм, несміливість і незграбність у руках, властиві дівчинці переходової доби, замінилися гармонічною свіжістю й граціозністю квітки, що допіру розпустилася; але вона не змінилася. Ті самі ясно-блакитні очі й усмішливий погляд, той самий, що становить майже одну лінію з чолом, прямий носик з міцними ніздрями й ротик із ясною усмішкою, ті самі малісінькі ямочки на. рожевих прозорих щічках, ті самі біленькі ручки... і до неї, як і раніше, надзвичайно пристала чомусь назва чистенької дівчинки. Нового в ній лише густа руса коса, що її вона носить, як усі великі, і молоді перса, появ яких помітно тішить і соромить її.

Хоч Любочка завжди росла й виховувалася вкупі з нею, вона з усіх поглядів зовсім не така дівчинка.

Любочка невелика на зріст, і наслідком англійської хороби в неї ноги ще й досі стоять по-гусячому, і стан препоганий. Гарного в усій її постаті — лише очі, і очі ці справді чудові— великі, чорні і з таким непоборно-приємним виразом поваж-ности й наївности, що вони не можуть не зупинити уваги. Любочка завжди проста й натуральна; Катруся ж наче хоче бути подібна до когось. Любочка дивиться завжди прямо й іноді зупинивши на комунебудь свої величезні чорні очі, не спускає їх так довго, що її лають за це, кажучи, що це нечемно; Катруся, навпаки, спускає повіки, мружить очі й запевняє, що вона короткозора, а я ж дуже добре знаю, що вона чудово бачить. Любочка не любить чванитись при сторонніх і, коли хто-небудь при гостях починає цілувати її, вона сердиться й каже, що вона не моясе терпіти ніжносте й; Катруся, навпаки, при гостях робиться особливо ніжна до Мімі й любить, обійнявшись із якоюнебудь дівчинкою, ходити по залі. Любочка — реготуха й іноді, в нападі сміху, махає руками й бігає по кімнаті; Катруся, навпаки, затулює рота платком або руками, коли починає сміятись.