Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво - Сторінка 27

Це щось біле повиває, голубить мене; але я відчуваю неспокій і наче не пізнаю її. "Коли це справді тп,—кажу я,—так покажись мені краще, щоб я міг обійняти тебе". І мені відповідає її голос: "Тут ми всі такі, я не можу краще обійняти тебе. Хіба тобі не добре так?"—"Ні, мені дуже добре, але ти не можеш лоскотати мене, а я не можу цілувати твоїх рук..."—"Не треба цього, тут і так чудово", говорить вона? і я відчуваю, що справді чудово, і ми разом із нею летимо вище й вище. Тут я. немов прокидаюсь і бачу знов, що я сиджу на скрині в темній хижі, з мокрими від сліз щоками і без ніякого змісту кажу раз-у-раз: "і ми летимо вищей вище". Я довго прикладаю всіляких зусиль до того, щоб зрозуміти своє становище, але розум мій бачить лише одну неймовірно темну, невідому далечінь. Я намагаюся знов повернутись до тих відрадних, щасливих мрій, що їх перервала свідомість дій-сности; але — хоч це й дуже дивно мені — коли я ввіхожу в коло попередніх мрій, я бачу, що вести їх далі вже не можна і, що найдивпіше — вони вже не дають мені ніякої втіхи.

XVI. ПЕРЕМЕЛЕТЬСЯ —ВСЕ ГАРАЗД БУДЕ

Я ночував у хижі, і ніхто не приходив до мене; тільки другого дня, тобто в неділю, мене перевели до маленької кімнати коло клясної й знову заперли. Я починав надіятись, що кара моя обмежиться ув'язненням, і думки мої під упливом солодкого покріпного сну, яскравого сонця, що вигравало на вулицях, почали заспокоюватись. Але сидіти самому було все ж дуже важко: мені хотілося рухатись, розказати комунебудь усе, що наболіло в мене на душі, і єне було навколо нікого живого. Становище це було ще неприємніше тому, що, хоч як це гидко мені було, я не міг не чути, як St.-Jérôme похожаючи по своїй кімнаті, цілком спокійно висвистував якісь веселі мотиви. Я був ЦЙЕКОМ певен, що йому зовсім не хотілося свистіти, але він це робив лише для того, щоб мене мучити.

О другій годині St.-Jérôme і Володя пішли вниз, а Микола прпніс мені обідати, і коли я розговорився з ним про те, що я наробив і що мені буде, він сказав:

— Ех, паничу! Не журіться: перемелеться — все гаразд буде! Хоч це прислів'я, яке не один раз і згодом підтримувало

твердість мого духу, трохи розважило мене, але саме те, що мені прислали не самий хліб та воду, а ввесь обід, навіть і солодке—вергуни, змусило мене дуже замислитись. Коли б мені не прислали вергунів, то це визначало б, що мене карають ув'язненням, але тепер виходило, що я ще не покараний, що мене тільки відокремили від інших, як шкідливу людину, а що кара ще буде. Саме тоді, як я заглибився в розв'язування цього питання, у замку моєї в'язниці повернувся ключ, і St.-Jérôme з суворим і офіційним обличчям увійшов до кімнати.

— Ходіть до бабусі, — сказав він, не дивлячись на мене.

Я хотів був почистити рукава курточки, що вимазані були в крейду, перше ніж ввійти до кімнати, але St.-Jérôme сказав, що це зовсім, непотрібно, начебто я був у такому жалюгідному "стані, що за зовнішній вигляд не було вже рації дбати.

Катруся, Любочка й Володя подивились на мене, коли мене St.-Jérôme за руку вів через залю, з тим самим виразом, з яким ми завжди дивились на острожників, що їх понеділками вели повз наші вікна. Коли ж я підійшов до бабусиного крісла, маючи намір поцілувати її в руку, вона одвернулася від мене й сховала руку під мантилю.

— Так от, мій любий, — сказала вона після досить довгої мовчанки, підчас якої вона обвела мене з ніг до голови таким поглядом, що я не знав, де подіти свої очі й руки, — можу сказати, що ви дуже цінуєте мою любов і що з вас я маю справді велику втіху. St.-Jérôme, що на моє прохання, —додала вона, розтягуючи кожне слово, — взявся вас виховувати, не хоче тепер лишатись у моєму домі. Через що? Через вас, мій любий! Я сподівалася, що ви будете вдячні, — говорила вона далі, по-'мовчавши трохи й таким тоном, який доводив, що промова її була складена завчасно, — за його догляд та піклування, що ви цінуватимите його заслуги, а ви, молокосос, хлопчисько, зважилися зняти на нього руку. Дуже добре! Чудово!.. Я тея; починаю думати, що ви нездатні розуміти, коли до вас ставляться по-шляхетному, що для вас потрібні інші, низькі засоби... Перепрошуй зараз мені, — додала вона суворо-владігим тоном, указуючи на St.-Jérôme'a:— чуєш?

Я подивився в напрямі бабусиної руки і, побачивши сурдут St.-Jérôme'a, одвернувся й не зрупіався з місця, знов починаючи відчувати, як мені завмирає серце.

— Що ж? ви хіба не чуєте, що я вам кажу? Я ввесь тримтів, але не сходив з місця.

— Коко! — сказала бабуся, мабуть помітивши внутрішні страджання, що я їх відчував.—Коко,—сказала вона вже не так владним, як ніжним голосом, — та чи це ти?

— Бабусю! я ні за що не перепрошуватиму його... — сказав я, раптом зупиняючись, відчуваючи, що не зможу стримати сліз, які мене душили, коли скажу ще хоч одне слово.

— Я наказую тобі, я прошу тебе! Що ж ти?

— Я... я... не... хочу... я не можу,— проказав я, і стримувані ридання, що росли в моїх грудях, раптом прорвали перепону, що їх стримувала, і вибухнули шаленою зливою.

— C'est ainsi que vous obéissez à votre seconde mére, c'est ainsi que vous reconnaissez ses bontés!—сказав St.-Jérôme трагічним голосом. — A genoux!

Толстой—10.

— Боже мій, коли б вона (бачила це! — сказала бабуся, відвертаючись од мене й витираючи сльози, що виступили їй на очах. — Коли б вона бачила!., краще, що її немає. Так, вона не перенесла б такого горя, не перенесла б...

І бабуся плакала дужче й дужче. Я плакав теж, але й не думав перепрошати.

— Tranquillisez — vous au nom du ciel, m-me la comtesse, — казав St.-Jérôme.

Але бабуся вже не слухала його, — вона затулила обличчя руками, і ридання її скоро перейшли в ікавку й гістерику.

В кімнату з переляканими обличчями вбігли Мімі й Гапка, запахло якимись сшіртами, і в усьому домі знялася біганина та шепотіння.

— Милуйтеся з вашого діла, — сказав St.-Jérôme, ведучи мене нагору.

"Боже мій, що я наробив! який я злочинець!"

Тільки St.-Jérôme, сказавши мені, щоб я йшов до своєї кімнати, спустився вниз, я, не здаючи собі справи в тім, що роблю, побіг з великих сходів, що йшли на вулицю.

Чи хотів я втекти зовсім з дому чи втопитись — не знаю;, знаю тільки, що, затуливши обличчя руками, щоб нікого НФ бачити, я біг сходами далі й далі.

— Ти куди? — спитав мене раптом знайомий голос. — Тебе,, голубчику, мені саме й треба!

Я хотів був пробігти повз тата, але він ухопив мене за руку й суворо сказав:

— А ходи-но за мною, голубе! Як ти смів чіпати портфель у моєму кабінеті? —— сказав він, уводячи мене за собою в маленьку диванну. — Га? Що ж ти мовчиш? Га? — додав він, узявши мене за вухо.

— Я винний, — сказав я: — сам не знаю, що на мене найшло...

— Ага, не знаєш, що на тебе найшло, не знаєш, не знаєш, не знаєш!.. — приказував він, з кожним словом смикаючи мене за вухо. — Будеш тепер лізти, куди не треба? будеш? будеш?

Дарма що вухо мені дуже боліло, я не плакав, а відчував приємне Моральне почуття. Скоро тато пустив моє вухо, я схопив його руку й, плачучи, почав її цілувати.

— Бий мене ще, — говорив я крізь сльози, — дужче, міцніше— я нікчемна, я гидка, я нещасна людина!

— Що з тобою? — сказав він, злегка відштовхуючи мене.

— Ні, ні за що не піду, — сказав я, чіпляючись за його сурдут. — Усі ненавидять мене, я не знаю, але заради бога ти вислухай мене, захисти мене або вижени з дому. Я не можу

З ним жити, він всіляко намагаються зганьбити мене, велить ставати навколішки, хоче вибити мене різками. Я не можу цього, я не маленький, я не перенесу цього, я помру, себе вб'ю! Він сказав бабусі, що я негідник; вона тепер хвора, вона вмре через мене. Я... з ним... заради... бога... побий... за... що... му...

ЧИТИ...

Сльози душили мене, я сів на канапу і, не маючи сили говорити більше, впав головою до нього на коліна, ридаючи так, що мені здавалося, я мав умерти тієї ж хвилини.

— Та чого ти, пузирю? — сказав тато співчутливо, нахиляючись до мене.

— Він мій кат, мучитель... умру... ніхто мене не любить!— ледве міг проказати я, і мене взяло на корчі.

Тато взяв мене в оберемок і одніс до спальні. Я заснув.

Коли я прокинувся, було вже дуже пізно, одна свічка горіла коло мого ліжка, і в кімнаті сиділи наш знайомий лікар, Мімі й Любочка. З їх облцч було видко, що боялись за моє здоров'я. Я ж почував себе так хороше й легко після дванадцятигодинного сну, що зараз би зіскочив із ліжка, коли б мені не неприємно було розбити їхню певність того, що я дуже хворий.

XVII. НЕНАВИСТЬ

Так, це було справжнє почуття ненависти, не тієї ненависти, за яку тільки пишуть у романах і в яку я не вірю, ненависть, яка начебто має насолоду з того, що робить людині зло, а тієї ненависти, що прищеплює вам непоборну огиду до людини, вартої, проте, вашої пошани, робить для вас огидними його волосся, шию, ходу, звук голосу, всі його члени, всі його рухи і разом із тим якоюсь невідомою силою притягує вас до нього і з тривожною увагою примушує стежити за найменшими його вчинками. Я відчував це до St.-Jérôme'a.

St.-Jérôme... жив у нас вже півтора роки. Пригадуючи тепер спокійно цю людину, я бачу, що він непоганий француз, але француз до найвищої міри. Він був не дурний, досить добре вчений, і сумлінно виконував свої обов'язки щодо нас, але він мав спільні всім його землякам і такі протилежні вдачі росіянина відмінні риси, — легковажного егоїзму, пустославности, зухвальства й безпідставної самопевности. Все це мені дуже не подобалось. Зрозуміла річ, що бабуся висловила йому свою думку щодо тілесної кари, і він не смів бити нас; але, незважаючи на це, він часто загрожував, особливо мені, різками й вимовляв слово fouetter (якось* foùatter) так гидко й з такою інтонацією, ніби вибити мене було б йому великою втіхою.

Я аж ніяк не боявся болю від кари, ніколи не зазнавав її, але сама лише думка, що St.-Jérôme може вдарити мене, доводила мене до тяжкого стану притлумленого розпачу й злости.

Бувало, що Карл Іванович під хвилину досади власноручно карав нас лінійкою, або попружкою, але я без найменшої прикрости згадую про це.