Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво - Сторінка 26

Слушна нагода трапилась незабаром.

ЗІ-Іеготе, поговоривши про щось із Мімі, вийшов із кімнати, звуки його кроків чути було спочатку на сходах, а потім над нами в напрямі клясної кімнати. Мені здумалося, що Мімі сказала йому, де вона бачила мене підчас навчання; тоді він пішов подивитись у журнал. Я не думав тоді, що Бє-Іеготе має в ЖИТТІ якусь іншу мету, крім тієї, щоб покарати мене. Я читав десь, що діти від дванадцяти до чотирнадцяти років, тобто діти переходової доби хлоп'яцтва, мають особливий нахил до підпалу й навіть убивства. Пригадуючи свої підпарубочі роки й особливо той стан духу, в якому я перебував у цей нещасливий для мене день, я дуже яскраво уявляю собі можливість

найжахливішого злочину — без мети, без бажання зробити шкоду, а просто так — з цікавости, з підсвідомої потреби діяльности. Бувають хвилини, коли майбутнє змальовується людині в такому непринадному вигляді, що вона боїться спинятись на ньому своїм розумом, цілком припиняє в собі діяльність його й намагається переконати себе, що майбутнього не буде і минулого не було. Під такі хвилини, коли думка не обмірковує наперед кожного бажання волі, а єдиними пружинами життя лишаються плотські інстинкти, я розумію, що дитина, яка з недосвідче-ности особливо схильна до такого стану душі, аж ніяк не боячись і не вагаючися, з усмішкою цікавости, розводить і роздмухує вогонь під власним будинком, де сплять її брати, батько, мати, яких вона ніжно любить. Під упливом тієї ж таки тимчасової відсутности думки, майже розгублености, селянський парубок років сімнадцяти, оглядаючи лезо допіру насталеної сокири біля лави, де спить його старий батько, раптом роз-махується сокирою і з тупою цікавістю дивиться, як тече під лаву кров з розрубленої шиї; під впливом тієї ж таки відсутности думки й інстинктивної цікавости людина вбачає якусь насолоду в тому, щоб стати над самісінькою кручею й думати: а що, коли туди кинутись? або притиснути до лоба набиту пистолю й думати: а що, як надавити курка? або дивитись на лкунебудь статечну особу, до якої вся громада ставиться з побожною пошаною, і думати: а що, коли підійти до нього, взяти його за носа й сказати: "а ну, чоловіче, ходімо?"

Під упливом такого саме внутрішнього хвилювання й відсутности думки, коли St.-Jérôme зійшов униз і сказав, що я не маю права тут бути сьогодні, бо я сьогодні не шанувався й недобре вчився, і щоб я йшов нагору, — я висолопив йому язика й сказав, що не піду звідси.

— St.-Jérôme так здивувався й розгнівався, що якийсь час жодного слова не міг сказати.

— C'est bien, — сказав він, наздоганяючи мене, — я вже кілька разів обіцяв кару, од якої вас хотіла врятувати бабуся; але тепер я бачу, що, крім різок, вас нічим не примусиш слухатись, і сьогодні ви їх заробили.

Він сказав це так голосно, що всі чули його слова. Кров З незвичайною силою прилила до мого серця; я відчував, як дуже воно билося, як блідло моє обличчя і як зовсім мимоволі затримтіли мої губи. Я, мабуть, страшний був тоді, бо St.-Jérôme, уникаючи мого погляду, хутко підійшов до мене й схопив за руку; але скоро я відчув дотик його руки, мені зробилося так зле, що я, не тямлячі себе з люті, висмикнув руку й з усієї моєї дитячої сили вдарив його.

— Що з тобою робиться? — сказав, підходячи до мене, Володя, який з жахом і подивом дивився на все.

— Облиш мене,—закричав я на нього крізь сльози.—Ніхто з вас не любить мене, ніхто не розуміє, який я нещасний. Усі ви гидкі, огидні,—додав я в якомусь нестямі, звертаючись до всіх присутніх.

Але в цю мить St.-Jérôme з рішучим і блідим обличчям Знову підійшов до мене, і не встиг я підготуватись до оборони, як він уже метким рухом, мов лещатами, затиснув мої руки й потяг кудись. Я захвилювався до того, що в голові мені запаморочилося; пам'ятаю тільки, що я скажено бився головою й колінами доти, поки в мені була ще сила; пам'ятаю, що ніс мій кілька разів натикався на чиїсь стегна, що в рот мені попадав чийсь сурдук, що довкола себе я з усіх боків відчував чиїсь ноги, запах пилу й violette, що нею душився St.-Jérôme.

Через п'ять хвилин за мною зачинились хижечні двері.

— Василю! — сказав він гидотним, переможним голосом, — принеси різок...........*..........

XV. МРІЇ

Невже тоді я міг би гадати, що лишуся жити й далі після всього того лихого, що спало на мене, і що прийде час, коли спокійно згадуватиму про все це?

Пригадуючи те, що я зробив, я не міг уявити собі, що зі мною буде, але знав наперед, що пропав назавжди.

Спочатку внизу й довкола мене панувала цілковита тиша, або принаймні так мені здавалося від надто великого хвилювання, але потроху я почав розбирати різні звуки. Василь, прийшовши знизу і, кинувши на вікно якусь річ, що скидалася на мітлу, ліг, позіхаючи, на рундуку. Внизу почувся гучний голос Авґуста Антоновича (мабуть, він говорив про мене), потім дитячі голоси, потім сміх, біганина, а через кілька хвилин у будинку все пішло своїм порядком, наче ніхто не знав і не думав про те, що я сиджу в темній хиягці.

Я не плакав, але щось важке, як камінь, лежало мені на серці. Думки й уявлення незвичайно швидко проходили в моїй збентеженій уяві; але згадки про нещастя, що я його зазнав, раз-у-раз переривали їх химерний хід, і я знов увіходив в безвихідний лабіринт невідання щодо моєї майбутньої долі, розпачу й страху.

То мені спадає на думку, що є, очевидно, яканебудь невідома причина загальної до мене нелюбови і, навіть, ненависти. (Тоді я був цілком певен, що всі, починаючи з бабусі й до Пилипа кучера, ненавидять мене й мають насолоду з того, що я страждаю). Я, мабуть, не син моєї матері й мого батька, не Володин брат, а нещасний сирота, підкпдько, взятий з ласки, кажу я сам собі; і безглузда ця думка не тільки дає мені якусь сумну втіху, але, навіть, здається цілком імовірна. Мені приємно думати, що я нещасний не через те, що винний, а через те, що така моя доля з самого мого народження і що доля моя подібна до долі нещасного Карла Івановича.

"Але нащо далі приховувати цю таємницю, коли я сам уже зрозумів її?—кажу я сам собі.—От завтра піду до тата й скажу йому: "Тато, даремно ти приховуєш од мене таємницю мого народження: я знаю її". Він скаже: "Що ж, друже мій, ти раніше чи пізніше довідався б про це, — ти не син мені, але я взяв тебе за сина, і якщо ти гідний будеш моєї любови, то я ніколи не покину тебе". І я скажу йому: "Тато, хоч я не маю права звати тебе так, але я вимовляю це слово востаннє; я завжди любив тебе й буду любити, ніколи не забуду, що ти мій благодійник, але не можу більше лишатись у твоєму домі. Тут ніхто не любить мене, a St.-Jérôme заприсягся мене загубити. Або він, або я—хтось має вийти з твого дому, бо я не ручусь за себе, я так ненавиджу цю людину, що готовий на все. Я його вб'ю". Так і сказати: "тато, я його вб'ю". Тато почне мене просити, але я махну рукою, скажу йому: "Ні, мій друже, мій благодійнику, ми не можемо жити вкупі, а пусти мене". І я обійму його й скажу йому чогось по-французькому: "Oh, mon pére, oh, mon bienfaiteur, donne-moi pour la dernière fois ta bénédiction et que la volonté de Dieu soit faite!" І я, сидячи на скрині в темній хижці, ридма ридаю над цією думкою. Але раптом я пригадую ганебну кару, що чекає на мене, дійсність змальовується передо мною в справжньому вигляді, і мрії враз розлітаються.

То я уявляю себе вже на волі, не в нашому домі. Я вступаю до гусарів і йду на війну. Звідусюди на мене летять вороги, я розмахуюсь шаблею і вбиваю одного, другим помахом— убиваю другого, третього. Нарешті, знесилений ранами й стомлений, я падаю на землю й кричу: "перемога!" Генерал під'їжджає до мене й питає: "де він — наш рятівник?" Йому вказують на мене, він кидається мені на шию й з радісними слізьми кричить: "перемога!" Я одужую й з підв'язаною чорною хусткою рукою гуляю по Тверському бульвару. Я генерал. Але от цар бачить мене й питає: "хто оцей, такий поранений юнак?" Йому кажуть, що цє відомий герой Микола. Цар підходить до мене й говорить: "дякую тобі. Я все зроблю, що ти просиш у мене". Я почтиво вклоняюсь і, спираючись на шаблю, кажу: "я щасливий, великий царю, що міг пролити кров за свою батьківщину, і хотів би вмерти за неї; але коли ти такий ласкавий, що дозволяєш мені просити тебе, то прошу в тебе одного лише: дозволь мені знищити мого ворога St.-Jérôme'a". Я грізно зупиняюсь перед St.-Jérôme'oM і кажу йому: "ти зробив мене нещасним, à genoux!" Але раптом я згадую, що от-от може ввійти справжній St.-Jérôme з різками і я знов бачу себе не генералом, що врятовує батьківщину, а жалюгідним, нікчемним створінням.

То мені приходить думка про бога, і я зухвало запитую його, за що він карає мене. "Я, здається, не забував молитися рано й ввечері, так за що ж мені страждати?" Напевне можу сказати, що перший крок до релігійних сумнівів, які тривожили мене підчас мого хлоп'яцтва, я зробив тепер; не через те, що нещастя штовхнуло мене на шлях ремства та невір'я, але через те, що думка про божу несправедливість, яка прийшла мені в голову під той час цілковитого душевного розладу й грамотности на протязі доби, як погане зерно, що після дощу впало на пухкий ґрунт, швидко почала рости й пускати коріння. То я уявляв собі, що я неодмінно помру, і яскраво уявляв, як здивується St.-Jérôme, коли замість мене знайде мертве тіло. Пригадуючи оповідання Наталі Савівни про те, що душа померлого до сорока день не залишає дому, я в гадці після смерти літаю незримо по всіх кімнатах бабусиного будинку й підслухую щирі сльози Любочки, жалкування бабусі й розмову тата з Авґустом Антоновичем: "Він був хороший хлопчик", скаже тато з слізьми на очах. "Так, скаже St.-Jérôme, але великий гультяй". — "Вам би треба було поважати мертвих, — скаже тато, — ви були причиною його смерти, ви залякали його, він не міг винести ганьби, що ви її йому готували... Геть звідси, лиходію!"

І St.-Jérôme впаде навколішки, плакатиме й проситиме, щоб його простили. Через сорок день моя душа полетить на небо; я бачу там щось дивно-прекрасне, біле, прозоре, довге й відчуваю, що це моя мати.