Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво - Сторінка 38

"Ну,—подумав я,—він зовсім не такий суворий, як говорили)). Після того, як пішов Іконін, він ще певних хвилин із п'ять, що мені видалися за п'ять годин, розкладав книги, білети, сякався, поправляв крісло, розлягався в ньому, дивився на залю, на всі боки й скрізь, тільки не на мене. Але йому здалося, проте, що всіх цих прикпдів не досить: він розгорнув книжку й удав, що читає її, наче мене зовсім тут не було. Я просунувся ближче й кахикнув.

— Ага, пак! іще ви. Ну, перекладіть мені щонебудь,—сказав він, подаючи мені якусь книгу, —а втім,—ні, краще оце.—Він перегортав книжку Горація й розгорнув мені її на такому місці, що його, здавалося мені, ніхто й ніколи не міг би перекласти.

— Я цього не готував,—сказав я.

— А ви хочете відповідати те, що на пам'ять вивчили — ото добре!.. Ні, ви оце перекладіть!

Сяк-так я почав доходити змісту, але професор на кожен мій запитливий погляд хитав головою і, зітхаючи, відповідав лише "ні". Нарешті, він закрив книжку так нервово-швидко, що закляпнув між сторінками свого пальця; сердито висмикнувши його звідти, він дав мені білета з граматики й відкинувшись назад на крісло, зловісно замовк. Я почав був відповідати, але вираз на його обличчі сковував мені язик, і все, що я говод рив здавалося мені не те.

— Не так, не так, зовсім не так,—раптом заговорив він своєю гидкою вимовою, швидко змінюючи позу, спираючись ліктем на стіл і бавлячись золотою каблучкою, що слабко держалася на худому пальці лівої руки.—Так не можна, панове, готуватись до вищої школи; ви всі хочете тільки носити мундир ІЗ синім коміром, верхів нахапаєтесь та й думаєте, що ви можете бути студентами; ні, панове, треба ґрунтовно вивчити предмет...—і т. інш. і т. інш.

Ввесь час, поки він говорив оце своєю ламаною мовою, я тупо-уваяїливо дивився на його спущені додолу очі. Спочатку мучило мене розчарування, що я не буду третім, потім страх, що я зовсім пе складу іспита, і нарешті до цього долучалося почуття зазнаної несправедливості!, ображеного самолюбства й незаслуясеного припиясення; опріч того, презирство до професора за те, що він не був, на мою думку, з людей comme il faut, це я побачив, дивлячись на його* короткі, міцні й круглі нігті,—ще більше розпалювало в мені й робило дошкульними всі ці почуття. Глянувші на мене й помітивши мої тримтячі губи й повні сліз очі, він зрозумів, мабуть, моє хвилювання, як прохання збільшити бал і, ніби зглянувшись на мене, сказав (та ще при другому професорі, що саме тоді підійшов):

— Гаразд, я поставлю вам переходовий бал (що визначало два), хоч ви його й не варті, але це тільки шануючи вашу молодість і сподіваючись, що ви в університеті вже не будете такі легковажні-

Остання його фраза, сказана при сторонньому професорі, який дивився на мене так, ніби теж говорив: "ага, от бачите як, юначе", остаточно пригнітила мене. Була одна хвилина, коли очі мені затягло туманом: страшний професор із своїм столом, здалося мені, сидів десь далеко-далеко, і з страшною, однобічною яскравістю мені спало на думку щось дике: "а що, коли?., що з того буде?.." Алег я чомусь цього не зробив, а, навпаки, несвідомо, надзвичайно почтиво уклонився обом професорам і, злегка посміхнувшись, здається, тією самою усмішкою, що нею посміхався Іконін, одійшов од столу.

Ця несправедливість так дуже вплинула на мене тоді, що коли б я був вільний у своїх вчинках,ая більше не пішов би на іспити. Я втратив будь-яку честолюбність (вже годі було й думати, щоб лишитися на третьому місці), і решту іспитів я спустив абияк, навіть не хвилюючись. Пересічно в мене було, однак, більше, як чотири, але це вже ніяк не цікавило мене; я сам із собою вирішив і довів собі це дуже ясно, що надзвичайно нерозумно й навіть mauvais genre намагатися бути першим, а треба так, щоб тільки не дуже погано, не дуже добре,— як Володя. Цього я мав намір додерясуватись і надалі в університеті, дарма що з приводу цього я вперше розходився в поглядах із своїм другом.

Я думав уже тільки про мундир, трикутний капелюх, власні бігунці, власну кімнату і, головне, про власну волю.

XIII. Я—ВЕЛИКИЙ А втім, і ці думки мали свою принаду.

8 травня, повернувшись із останнього іспита закону божого, я зустрів дома знайомого мені підмайсхерка від Розанова, який ще раніше приносив на яшву нитку зфастриґовані мундир та сурдут із глянсуватого чорного сукна з полиском і помічав крейдою одвороти, а тепер приніс зовсім готове вбрання з блискучими золотими ґудзиками, загорнутими в папір.

Одягши це вбрання й визнавши його за чудове, хоч St.-Jérôme і запевняв, що сурдут на спині брався зморшками, я зійшов униз 3 самовдоволеною усмішкою, яка зовсім мимоволі розпускалася на моєму обличчі, і зайшов до Володі, почуваючи й ніби не помічаючи поглядів челяді, що з передпокою і з коридора пожадливо дивилась на мене. Шафар Гаврило наздогнав мене в залі, поздоровив із вступом до університету, передав, З татового доручення, чотири біленькі кредитки й сказав, що, теж з татового наказу, з сьогоднішнього дня кучер Кузьма, бігунці й гнідий Красуіічпк—належать цілком мені. Я так зрадів цьому майже несподіваному щастю, що ніяк не міг удати З себе байдужого перед Гаврилом, і, трохи розгубившись і задихнувшись, сказав перше, що мені впало в голову,—здається, що "Красунчик—чудовий рисак". Глянувши на голови, що висувалися з дверей передпокою та коридора, не маючи сили більше стримуватись, я ристю перебіг через залю в своєму новому сурдуті з блискучими золотими ґудзиками. СанГс тоді, як я увіходив до Володі, за мною почулися голоси Дубкова та Нехлюдова, що приїхали поздоровити мене й запропонувати їхати кудинебудь обідати й пити шампанське з нагоди мого вступу до університету. Дмитро сказав мені, що він хоч і не любить пити шампанське, але сьогодні поїде з нами, щоб випити зі мною на ати". Дубков сказав, що я чомусь скидаюсь взагалі на полковника; Володя не поздоровив мене і дуже сухо сказав тільки, що тепер позавтра ми можемо їхати на село. Здавалося, що він був і радий за мене, але йому було трошки неприємно, що тепер і я такий великий, як і він. St.-Jérôme, що теж прийшов до нас, сказав дуже врочисто, що його обов'язки закінчилися, що він не знає, чи добре, чи недобре він їх виконував, але що він зробив усе, що міг, і що завтра він переїздить до графа. У відповідь на все, що мені говорили, я відчував, як мимоволі на моєму обличчі розцвітає солодка, щаслива, трохи дурнувато-самовдоволена усмішка, і помічав, що усмішка ця передавалася всім, хто зі мною говорив.

І от у мене нема ґувернера, я маю свої бігунці, прізвище моє надруковано в спискові студентів, у мене шпада на шабель-тасі, будники можуть іноді віддавати мені шану... я великий, я, Здається, щасливий.

Обідати ми вирішили у "Яра" о п'ятій годині; але як Володя поїхав до Дубковає а Дмитро теж, своїм звичаєм, зник кудись, сказавши, що він має до обіда одне діло, то я міг використати дві години, як мені хотілося. Досить довго я ходив по всіх кімнатах і дивився у всі люстерка то в застібнутому сурдуті, то зовсім розстібнувшись, то застібнувшись на одного верхнього ґудзика, і все мені здавалося чудово. Потім, хоч і соромно мені було виявляти надто велику радість, я не стримався, пішов до стайні й каретні, подивився на Красунчика, Кузьму й бігунці, потім знов повернувся й почав ходити кімнатами, позираючи в люстерка, розподіляючи в думці гроші, що лежали в кешені, і все так само щасливо всміхаючись. Проте, не минуло й години, як я відчув якусь нудьгу чи жаль, що ніхто мене не бачить у такому блискучому стані, і мені забажалося руху й діяльности. І от я звелів запрягти Красунчика й вирішив, що мені найкраще буде з'їєити до Кузнецького мосту дечого купити.

Я згадав, що Володя, вступивши до університету, купив собі літографії коней Віктора Адама, тютюну й люльки, і мені здалося, що я теж повинен зробити так.

Звідусюди звертались на мене погляди і сонце яскраво виблискувало на моїх ґудзиках,* кокарді на капелюхові й шпаді, коли я приїхав до Кузнецького мосту й зупинився коло крамниці картин Даціаро. Озираючись на всі боки, я ввійшов у крамницю. Я не хотів купувати коней В. Адама, щоб ніхто не міг закинути мені, що я наслідую Володю, але, поспішаючи з сорому за ті турботи, що їх зазнав від мене послужливий продавець, вибрати швидче, я взяв гуашшю намальовану жіночу голівку, що стояла на вікні, і заплатив за неї двадцять карбованців. Проте, заплативши в крамниці двадцять карбованців, мені все ж було соромно, що я завдав клопоту двом гарно вдягненим продавцям такими дурницями, і потім, мені здавалося, що вони все ще надто неуважно на мене дивляться. Бажаючи дати їм відчути, хто я такий, я звернув увагу на срібну штучку, що лежала за шклом, і, почувши, що це був porte — crayon, який коштував вісімнадцять карбованців, попросив загорнути його в папір і, заплативши гроші й довідавшись також, що добрі люльки й тютюн можна дістати в тютюновій крамниці поруч, я, ввічливо уклонившись обом продавцям, вийшов на вулицю З картиною під пахвою. У сусідній крамниці, на вивісці якої був намальований мурин із сигарою в роті, я купив — теж бажаючи нікого не наслідувати — не Жукова, а султанського тютюну; стамбулку-люльку й два липові та рожеві чубуки. Виходячи з крамниці до бігунців, я побачив Семенова, що в цивільному сурдуті, нахиливши голову, швидким кроком ішов пішоходом. Мені було досадно, що він не пізнав мене. Я досить голосно крикнув: "Давай!" і, сівши на бігунці, наздогнав Семенова.

— Добридень, — сказав я йому.

— Моє шанування,—відповів він, ідучи далі.

— Чого ж це ви не в мундирі? — спитав я.

Семенів зупинився? примруживши очі й вискаливши свої білі зуби, наче йому боляче було дивитись на сонце, але власне для того, щоб показати свою байдужість до моїх бігунців та мундира, мовчки подивився на мене й пішов далі.

З Кузнецького мосту я заїхав до цукерні на Тверській і, хоч хотів удати, що мене в цукерні переважно цікавлять газети, не міг стриматись і почав їсти один по одному солодкі пиріжки. Дарма що мені було соромно перед якимсь одвідувачем, що з-за газети з цікавістю позирав на мене, я надзвичайно швидко з'їв вісім пиріжків усіх сортів, які тільки були в цукерні.

Приїхавши додому, я почув, що мене трошки зга пече; але, не звернувши на неї ніякої уваги, я почав роздивлятись на те, що я накупив, причому картина так мені не сподобалася, що я не тільки не завів її у рямку й не повісив у своїй кімнаті, як Володя, але навіть старанно заховав її за комоду, де її ніхто не міг бачити.