Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво - Сторінка 40

Дубков брехав і не оглядався, Володя теж розповідав такі смішні штуки і так добре, що я ніяк не сподівався від нього, і ми багато сміялися. Характер їхнього смішного, тобто Володі й Дубкова, був у тому, що вони наслідували й посилювали відомий анекдот: "Що, ви були за кордоном?" нібито говорить один. "Ні, я не був, — відповідає другий, — але брат грає на скрипку".

Вопи в цьому жанрі комізму дійшли такої досконалості!, що вже самий анекдот розповідали так, що "брат мій теж. ніколи не грав на скрипку". На кожне запитання вони відповідали один одному в такому самому стилі, а іноді й без запитання намагалися тільки об'єднати дві найбільш несхожі речі, проказували цю нісенітницю з серйозним обличчям, — і виходило дуясе смішно. Я починав розуміти, в чім була справа, і хотів теж розповісти смішне, але всі боязко дивились або старались не дивитись на мене, коли я говорив, і анекдот мій не вдався. Дубков сказав: "Замоловся, брат, дипломате", але мені було так приємно від випитого шампанського й товариства великих, що це зауваження тільки ледве вдряпнуло мене. Лише Дмитро, хоч і пив рівно з нами, був, як і раніше, в своєму строгому серйозному настрою, який трохи стримував загальну веселість.

— Ну, слухайте, панове, — сказав Дубков, — адже по обіді треба дипломата до рук узяти. Чи не. поїхати нам до тітки, там уже ми з ним улаштуємось?

— Так Нехлюдов же не поїде,:— сказав Володя.

— Вреднпй смиренник! Ти—:вредний смиренник! — сказав Дубков, звертаючись до нього. — їдьмо, побачиш, що тітонька— чудова дама.

— Не тільки не поїду, а й його не пущу, — відповів Дмитро, червоніючи.

— Кого? дипломата? Адже ти хочеш, дипломате? Дивись, він навіть увесь засяяв, як заговорили за тітоньку.

— Не те що не пущу, — говорив далі Дмитро, встаючи З місця й починаючи ходити по кімнаті, не дивлячись на мене,— а не раджу йому й не хочу, щоб він їхав. Він не дитина тепер і коли хоче, то може сам, без вас, їхати. А тобі це сором, Дубков: як сам робиш негаразд, так хочеш, щоб і інші так само робили.

— Що ж тут поганого? — сказав Дубков, підморгуючи Володі, — що я вас усіх запрошую до тітоньки на шклянку чаю. Ну, а коли тобі неприємно, що ми їдемо, так, будь ласка: ми поїдемо вдвох з Володею. Володю, поїдеш?

— Гм, гм! — згідливо сказав Володя, — з'їздимо туди, а потім повернемось до мене й гратимемо ще в пікет.

— Що, ти хочеш з ними їхати чи ні? — сказав Дмитро, підходячи до мене.

— Ні, — відповів я, посуваючись на дивані, щоб дати йому місце коло себе, на яке він сів, — я і просто не хочу, а коли ти не радиш, так ні за що не поїду. Ні, — додав я потім,— я неправду кажу, що мені не хочеться з ними їхати, але я радий, що не поїду.

— І чудово, — сказав він, — живи по своєму і не танцюй ні під чию дудочку; це найкраще.

Ця маленька суперечка не тільки не зіпсувала приємности нашої розваги, але ще збільшила її. Дмитро раптом перейшов у мій улюблений, лагідний настрій, — такий вплив мала на нього, як я потім не раз помічав, свідомість доброго вчинку. Він був тепер задоволений із себе, що відвоював мене. Він надзвичайно розвеселився, звелів принести ще пляшку шампанського (що йшло" всупереч його правилам), закликав до нашої кімнати якогось невідомого добродія й почав його напувати шампанським, співав Gaudeamus igitur, просив, щоб усі підтягали йому, і пропонував їхатп в Сокольники кататись, на що Дубков зауважив, що це надто зворушливо.

— Нумо сьогодні веселитись, — казав Дмитро всміхаючись:— З нагоди хйого вступу я вперше нап'юся п'яний, нехай уже й так. —— Ця веселість якось дивно була до лиця Дмитрові. Він скидався на ґувернера або доброго батька, що задоволений із своїх дітей, розгулявся й хоче їх потішити й разом довести, що можна чесно й пристойно веселитись; але, незважаючи на це, ця несподівана веселість на мене й на інших, здасться, впливала заразливо, тимпаче, що на кожного з нас припало вже майже по півпляшки шампанського.

В такому приємному настрою я вийшов до великої кімнати, щоб запалити цигарку, яку дав мені Дубков.

Коли я встав із місця, я помітив, що голова мені трохи кружка йшла, а ноги й руки тільки тоді трималися природньо, коли я про них пильно думав. В противному разі ноги йшли врозтіч, а руки виробляли якісь жести. Я звернув на ці члени всю свою увагу, звелів рукам піднятись, застібнути сурдута, пригладити волосся (при чім вони якось надзвичайно високо підкинули лікті), а ногам звелів іти в двері, що вони й виконали, але ступали якось дуже твердо або надто ніжно, особливо ліва нога все ставала навшпиньки. Якийсь голос крикнув мені: "Куди ти йдеш? принесуть свічку". Я догадався, що це був Володин голос, і думка, що я таки догадався, була мені приємна але на відповідь йому я тільки злегка всміхнувся й пішов далі

ХГІ. СВАРКА

У великій кімнаті сидів за маленьким столом невисокий огрядний панок у цивільному вбранні з рудими вусами і їв щось. Поруч його сидів високий чорнявий добродій без вусів. Вони розмовляли по-французькому. Вони подивились на мене, і це збентежило мене, але я всеж постановив запалити цигарку З свічки, що горіла перед ними. Поглядаючи то в один бік, то в другий, щоб не зустрічатись із їхніми поглядами, я підійшов до стола й почав запалювати цигарку. Коли цигарка зайнялася, я не витерпів і глянув на панка, що обідав. Його сірі очі були пильно й недоброзичливо втуплені в мене. Тільки я хотів одвернутись, як руді вуса його заворушились й він сказав по-французькому: "Не люблю, щоб курили, коли я обідаю, шановний добродію".

Я пробурмотів щось незрозуміле.

— Так, не люблю, — говорив далі панок з вусами, позирнувши на панка без вусів, наче запрошуючи його потішитись із того, як він буде мене шпетити, — не люблю, шановний добродію, й тих, які такі неввічливі, що приходять курити вам у ніс, і тих не люблю.

Я враз зрозумів, що цей панок мені вичитує, але спочатку мені здавалось, що я був дуже перед ним винний.

— Я не думав, що вам це завадить, — сказав я.

— А, ви не думали, що ви неук, а я думав! — закричав панок.

— Яке ви маєте право кричати? — сказав я, почуваючи, що він мене ображає, і сам починаючи гніватись.

— Таке, що я нікому ніколи не дозволю зневажати мене й завжди буду вчити таких молодців, як ви. Яке ваше прізвище, добродію? і де ви живете?

Я був дуже злий, губи мені тримтіли й дух забивало. Але я всеж таки почував себе винним, мабуть, у тому, що я випив багато шампанського і не сказав цьому панкові нічого прикрого, а, навпаки, мої губи дуже покірно назвали прізвище й нашу адресу.

— Моє прізвище Колпіков, шановний добродію, а ви надалі будьте ввічливіші. Ми ще з вами побачимось (vous aurez de mes nouvelles), — закінчив він, бо вся розмова йшла французькою мовою.

Я сказав тільки: а дуже радий", намагаючись дати голосові якнайбільше твердости, повернувся і з цигаркою, що встигла вже погаснути, пішов до нашої кімнати.

Я нічого не сказав про те, що зі мною сталося, ні братові, ні приятелям, тимпаче, що вони про щось палко сперечалися, і сів сам собі в куточку, обмірковуючи цю чудну пригоду. Слова: "Ви неук, добродію" (un mal élevé monsieur), так і бриніли в моїй уяві, дедалі більше обурюючи мене. Я зовсім витверезився. Коли я думав про те, як я поводився в цій справі, мені раптом прийшла страшна думка; що я поводився як боягуз. "Яке він мав право нападати на мене? Чого він просто не сказав мені, що це йому заважає? Отже він був винний. Чому ж, коли він мені сказав, що я неук, я не сказав йому: неук, добродію, той, хто дозволяє собі грубощі? або чому я просто не крикнув на нього: цить! — це було б чудово; чому я не викликав його на дуель? Ні! я нічого цього не зробив, а як підлий страхополох проковтнув образу". "Ви неук, добродію!" безнастанно-дражливо чулося мені. "Ні,цього неможна так лишити", подумав я й підвівся, маючи твердий намір піти знов до цього панка й сказати йому щось жахливе, а може й побити його свічником по голові, коли треба буде. Я з великою насолодою мріяв про останній намір, але не без великого страху ввійшов у велику кімнату. На щастя, п. Колпікова вже не було; сам лише льокай був у великій кімнаті й прибирав зі стола. Я хотів був поінформувати льокая про те, що сталося, пояснити йому, що я аж ніяк не винний, що сталося, але чомусь роздумав і в найгіршому настрою знов повернувся до нашої кімнати.

— Що це з нашим дипломатом зробилося? — сказав Дубков.— Він, мабуть, вирішує зараз долю Европи.

— Ах, дай мені спокій, — сказав я, похмуро одвертаючись. Потім я, походжаючи по кімнаті, почав роздумувати чомусь

про те, що Дубков зовсім не гарна людина "І що за повсякчасні ясарти й назва "дипломат" — нічого тут доброго немає— Йому б тільки обігрувати Володю та їздити до якоїсь тітоньки... І нічого в ньому немає приємного! Все, що він скаже — або збреше, або банальність яканебудь і завжди теж хоче глузувати. Мені здається, він просто дурний, та ще й людина він погана". Отак міркував я хвилин із п'ять, чимраз більшу ворожість відчуваючи чомусь до Дубкова. Дубков же не звертав на мене уваги, і це дратувало мене ще більше. Я навіть сердився на Володю й на Дмитра за те, що вони з ним розмовляють. . '*

— Знаєте що, панове? треба дипломата водою— облити, — сказав раптом Дубков, глянувши на мене з усмішкою, .що здалася мені глузлива й навіть підступна, — а то він чомусь поганий. Ій-бо, поганий!

— І вас треба облити, самі ви погані! — відповів я, злісно посміхаючись і забувши навіть, що говорив йому "ти".

Ця відповідь, мабуть, здпвувала Дубкова, але він байдуже одвернувся від мене й говорив далі з Володею та Дмитром.

Я хотів був приєднатися до їхньої розмови, але почував що ніяк не міг приставлятись, і знов пішов у свій куток, де й пробув, аж поки не треба було їхати.

Коли розплатилися й почали одягати шинелі, Дубков звернувся до Дмитра:

— Ну, а Орест і Пілад куди поїдуть? Мабуть, додому про любов розмовляти; от ми — ми провідаємо милу тітоньку,— це краще за вашу кислу друясбу.

— Як ви смієте говорити, сміятись із нас? — заговорив я раптом, підходячи до нього дуже близько й розмахуючи руками,— як ви смієте сміятись із почуттів, яких ви не розумієте? Я вам цього не дозволю! Мовчіть! — закричав я і сам замовк, не знаючи, що говорити далі, і задихаючись від хвилювання.