Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво - Сторінка 48

Варуся трошечки підняла на мить брови з виразом жалю і так само спокійно продовжувала дивитись просто себе.

Мені стало досадно на неї, але, незважаючи на це, сіренькі з злинялою фарбою бильця містка, що на них вона обіперлася, відбпвок у темному ставку звислого сучка перекинутої берези— цей відбивок, здається, хотів з'єднатися з висячим гіллям—болотяний запах, відчуття на лобі роздавленого комаря і її уважний погляд та велична поза — часто потім цілком несподівано виринали в моїй уяві.

XXVII. ДМИТРО

Коли після прохідки ми повернулися додому, Варуся не хотіла співати, що вона робила звичайно вечорами, і я був такий самовпевнений, що взяв це на свій карб, гадаючи, що причиною цьому було те, що я сказав їй на містку. Нехлюдови не вечеряли й розходились рано, а того дня ми з Дмитром пішли до його кімнати ще раніше, ніж завжди, бо в нього, як і пророкувала Софія Іванівна, справді розболілися зуби. Вваясаючн, що я викопав усе, чого вимагали від мене мій синій комір та ґудзики, і що я всім дуже вподобався, я був в дуже приємному, самозадоволеному настрою; Дмитро ж, навпаки, через суперечку й зубний біль, був мовчазний та похмурий. Він сів до столу, дістав свої зошити — щоденник та той зошит, куди вій мав

.звичку щовечора записувати свої майбутні й минулі діла, і, ввесь час кривлячись та торкаючись рукою до щоки, досить довго писав у них.

— Ах, дайте мені спокій! — закричав він на покоївку, що від Софії Іванівни прийшла спитати його: як у нього з зубами? і чи не хоче він зробити собі припарку? Слідом за тим, сказавши, що постелю мені зараз приготують і що він зараз повернеться, він пішов до Любови Сергіївни.

"Дуже шкода, що Варуся не дуже гарна з лиця і взагалі, що вона не Софійка, — мріяв я, лишившись сам у кімнаті.— Як би добре було, вийшовши з університету, приїхати до них і запропонувати їй руку. Я б сказав: "Князівно, я вже не молодий — не можу кохати палко, але буду завжди любити вас, як милу сестру. Вас я вже шаную, — я сказав би матері, а вас, Софіє Іванівно, повірте, що дуже ціню. Так скажіть щиро й одверто: чи хочете ви бути мені за дружину?" "Так"! 1 вона дасть мені руку, я потисну її й скажу "Любов моя не на словах, а на ділі". "Ну, а що,—спливло мені на думку,— коли б раптом Дмитро закохався в Любочку — адже Любочка .закохана в нього — і думав би одружитись із нею? Тоді кому-небудь із нас не можна ж було б женитись, і це було 6 чудово. Тоді я от би як зробив. Я б одразу помітив це, нічого б не сказав, прийшов би до Дмитра й сказав би: "Даремно, друже мій, ми ховалися б один від одного: ти знаєш, що моя любов до твоєї сестри кінчиться лише з моїм життям; але я все знаю; ти позбавив мене найкращої надії, ти зробив мене нещасним, але знаєш, як Микола Іртеньєв віддячує за нещастя всього •свого життя?.. От тобі моя сестра", і подав би йому Любоч-чину руку. Він би сказав: "Ні, ні за що!.." А я сказав би: "Князю Нехлюдов! даремно ви хочете бути великодушнішим за Миколу Іртеньєва. Немає на світі людини, що була б великодушніша за нього". Уклонився б і пішов. Дмитро й Любочка, .зворушені до сліз, побігли б за мною й благали 6 мене прийняти їхню жертву. І я б міг погодитись і міг би бути дуже щасливий, коли 6 тільки був закоханий у Вару сю..." Ці мрії були такі приємні, що мені дуже хотілося сказати про них своєму другові, але хоч ми й дали один одному обітницю взаємної одвертости, я відчував чомусь, що немає фізичної *змоги сказати це.

Дмитро повернувся від Любови Сергіївни з краплями на зубі, що їх вона дала йому; він страждав іще більше і тому був іще більш похмурий. Постеля була ще мені не приготовлена, і хлопчик, що служив Дмитрові, прийшов спитати його, де я —спатиму.

— Забирався к чорту! — крикнув Дмитро, тупнувши ногою.— Васько! Васько! Васько! — закричав він, скоро хлопчик вийшов, з кожним вигуком підносячи голос. — Васько! стели мені на підлозі*

— Ні, краще я ляжу на підлозі, — сказав я.

— Ну, все одно, стели денебудь,— тим же таки сердитим тоном казав далі Дмитро. — Васько! чого ж ти не стелеш?

Але Васько, очевидно, не розумів, чого від нього вимагали, і стояв нерухомо.

— Ну, чого ж ти? стели, стели! Васько! Васько! — закричав Дмитро, раптом ніби скаженіючи.

Але Васько, все ще не розуміючи й сторопівши, не рухався.

— Так ти заприсягся мене погуб... роздратувати?

І Дмитро, зіскочивши з стільця й підбігши до хлопчика, З усієї сили кілька разів ударив по голові кулаком Васька, який стрімголов вибіг із кімнати. Зупинившись коло дверей, Дмитро оглянувся на мене, і вираз люті та жорстокости, що за секунду перед цим був на його обличчі, замінився таким лагідним, присоромленим та люб'ячим виразом, що мені стало жалко його, і, хоч як мені хотілось одвернутись, я не наважився цього зробити. Він нічого не сказав мені, але довго мовчки ходив по кімнаті, зрідка позираючи на мене з тим же таки благальним виразом, потім дістав із стола зошит, записав щось у нього, зняв сурдута, акуратно згорнув його, підійшов до кутка, де висів образ, згорнув на грудях свої великі білі руки й почав молитись. Він молився так довго, що Васько встиг принести матрац і постелити на підлозі, що я йому пояснював пошепки. Я роздягся й ліг на приготовлену на підлозі постелю, а Дмитро все ще молився. Дивлячись на трохи сутулу спину Дмитра і його підошви, що якось покірно виставлялись передо мною, коли він бив земні поклони, я ще дужче любив Дмитра, ніж раніше, і думав про те: "сказати чи не сказати йому те, що я мріяв про наших сестер?" Кінчивши молитись, Дмитро ліг до мене на постелю і, спершись на руку, довго, мовчки, ласкавим і застиданим поглядом дивився на мене. Йому, видима річ, це було тяяисо, але він начебто карав себе. Я всміхнувся, ДИВЛЯЧИСЬ на нього. Він усміхнувся теж.

— А чому ж ти не скажеш мені, — сказав він, — що я зле зробив? Адже ти про це зараз думав?

— Так, — відповів я, хоч і думав про інше, але мені здалося, що справді я про це думав, — так, це дуже зле, і я навіть не сподівався цього від тебе, — сказав я, відчуваючи цієї хвилини особливе задоволення з того, що я говорю йому ти.— Ну, а як твої зуби? — додав я.

— Пройшли. Ах, Миколонько, друже мій! — заговорив Дмитра так ласкаво, що сльози, здавалося, стояли в його блискучих очах, — я знаю й відчуваю, який я поганий, і бог бачить, як я хочу й прошу його, щоб він зробив мене кращим; але що ж мені робити, коли в мене така нещасна, паскудна вдача? що ж мені робити? Я намагаюся стримуватись, виправлятись, але ж це неможливо зробити враз і неможливо самому. Треба, щоб мене хтось підтримував, допомагав мені. От Любов Сергіївна— вона розуміє мене й багато допомагає мені в цьому. Я знаю З своїх записок, що я протягом року вже набагато покращав. Ах, Миколонько, серце моє,— казав він далі з особливою незвичайною ніжністю й уже спокійнішим тоном після цього признання, — як це багато важить вплив такої жінки, як вона! Боже мій, як може бути добре, коли я буду самостійний із таким другом, як вона! Я з нею зовсім інша людина.

І слідом за цим Дмитро почав розвивати мені свої пляни одруження, сільського життя й постійної роботи над собою.

— Я житиму на селі, ти приїдеш до мене, може й ти будеш жонатий—держатимеш Софійку, — казав він, — діти наші гратимуться. От усе це здається смішним і нерозумним, а втім може трапитись.

— Щеб пак, та й як іще може, — сказав я, усміхаючись і думаючи в ту мить про те, що було б іще краще, коли б я взяв його сестру.

— Знаєш, нДо я тобі скажу, — сказав він мені, помовчавши трохи: — ти тільки гадаєш, що ти закоханий у Софійці, а як я подивлюся, — це пусте, і ти ще не знаєш, що таке справжнє почуття.

Я не заперечував, бо майже погоджувався з ним. Ми помовчали трохи.

— Ти завважив правду, що я сьогодні знов був у поганому настрою й недобре говорив із Варусею. Мені потім страшенно неприємно було, особливо через те, що це було при тобі. Хоч вона про дещо думає не так, як треба, але вона гарна дівчинка, дуже гарна... от ти її ближче взнаєш.

Його перехід у розмові від того, що я не закоханий, да похвал своїй сестрі надзвичайно потішив мене й змусив почервоніти, але я все ж нічого не сказав йому за його сестру, і ми говорили й говорили далі вже про інше.

Так ми прогомоніли до других півнів, і бліда зоря вже дивилась у вікно, коли Дмитро перейшов на своє ліжко й погаси" свічку.

— Ну, тепер спати, — сказав він.

— Так, — відповів я, — тільки одне слово.

~ НУ?

— Чудово жити на світі! —сказав я.

— Чудово жити на світі,—відповів він таким голосом, що я в темряві, здавалося, бачив вираз його веселих, ласкавих очей і дитячої усмішки.

XXVIII. НА СЕЛІ

Другого дня ми з Володею поштовими кіньми поїхали на село. Дорогою, перебираючи думкою різні московські спогади, я згадав за Софійку Валахіну, але й то ввечері, коли ми вже від'їхали п'ять станцій. "Як дивно, — подумав я, — що я закоханий і зовсім забув про це; треба думати про неї". І я почав думати про неї так, як думається дорогою, — без зв'язку, але живо, і додумався до того, що, приїхавши на село, днів зо два чомусь уважав за потрібне бути сумним та задуманим перед усіма сем'янами, особливо перед Катрусею, яку я вважав за великого знавця в таких справах і якій я натякнув дещо про стан, у якому перебувало моє серце. Але хоч як я старався удавати з себе закоханого перед іншими і перед самим собою, хоч як я навмисне засвоював усі ті ознаки, що я помічав їх в інших закоханих людях, я тільки протягом двох день, та й то не завжди, а переважно вечорами згадував, що я закоханий, і нарешті, скоро ввійшов у нову колію сільського життя,— зовсім забув про своє кохання до Софійки.

Ми приїхали в Петровське вночі, і я спав так міцно, що не бачив ні будинка, не березової алеї й нікого з сем'ян, що всі вже розійшлися й давно спали. Згорблений дід Фока, босий, у якійсь ватяній кофточці своєї жінки, з свічкою в руках, одсунув нам двері. Побачивши нас, він затримтів з радости, обцілував нас у плечі, похапцем прибрав свою повстину й почав одягатись. Сіни й сходи я пройшов ще не проснувшись як слід, але в передпокою замок на дверях, засув, крива мостина, рундук, старий свічник, закапаний лоєм по-старому, тіні від кривого, холодного, допіру запаленого світача з лойовою свічкою, завжди вкрите пилом вікно, якого ніколи не виставляли і за яким, я пам'ятав, росла горобина, — все це таке було знайоме, таке повне спогадів, таке дружнє поміж себе, ніби з'єднане однією думкою, що я раптом відчув на собі ласку цього милого старого будинка.