Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво - Сторінка 49

Мені мимоволі впало в голову: як могли ми, я й будинок, так довго бути один без одного? І, поспі-

шаючи кудись, я побіг подивитись на все, чи такі самі, як і раніше, інші кімнати. Все було те й саме, тільки все зробилося менше, нижче, а я наче зробився вищий, важчий і грубіший; але й такого, який я був, будинок радісно приймав мене в свої обійми й кожною мостиною, кожним вікном, кожною приступкою сходів, кожним звуком збуджував у мені незліченну силу образів, почуттів, подій незабутнього щасливого минулого. Ми прийшли в нашу дитячу спальню: всі дитячі страхи знов ті й самі ховалися в пітьмі кутків та дверей; пройшли вітальню—та сама тиха, ніжна матерня любов була розлита по всіх речах, що стояли в кімнаті; пройшли залю — гомінка, безжурна дитяча веселість, здавалося, зупинилась у цій кімнаті й чекає лише, щоб її знов оживили. В диванній, куди нас провів Фока і де він постелив нам постелі, здавалося, все — дзеркало, параван, старий дерев'яний образ, кожна нерівність стіни, обклеєної білим папером, — все говорило про страждання, про смерть, про те, чого вже більше ніколи не буде.

Ми полягали, і Фока, сказавши на добраніч, залишив нас.

— А в цій же кімнаті вмерла maman, — сказав Володя.

Я не відповів йому й удав, що сплю. Якби я сказав щоне-будь, я заплакав би. Коли я прокинувся другого дня вранці, тато, ще не одягнений, у торжковських чобітках і халаті, з сигарою в зубах, сидів на Володиному ліжку, гомонів і сміявся 3 ним. Він, весело посмикуючи плечем, одскочив од Володі, підійшов до мене й, ляпнувши мене своєю великою рукою по спині, підставив мені щоку й притиснув її до моїх губів.

— Ну й чудово, спасибі, дипломате, — говорив він із своєю особливою жартівливою ласкою, вдивляючись в мене своїми маленькими блискучими оченятами. — Володя каже, що добре склав іспити, молодець—от і добре. Ти як не хочеш дуріти— ти теж у мене хороший хлопець. Спасибі, синку. Тепер ми тут добре заживемо; тільки шкода — полювання скінчилося, а то я б вас потішив; ну, з рушницею можеш полювати, Вольдемаре? Дичини—сила, я, мабуть, і сам піду з тобою колинебудь. Ну, а взимку бог дасть, до Петербургу поїдемо, побачите людей, Зв'язки налагодите, ви тепер у мене хлопці великі. От я допіру Вольдемарові казав: ви тепер стоїте на шляху, і моя справа закінчена, можете йти сами, а зі мною коли хочете радитись— радьтесь, я тепер вам не пестун, а друг, принаймні хочу бути й за друга й за радника, де можу, і більше нічого. Як це за твоєю філософією виходить, Коко? Га? Добре чи погано? Га?

Я, звичайно, сказав, що чудово, і справді гадав, що це так. В татові того дня було щось особливо принадне, веселе, щасливе; це нове поводження зі мною, як із рівнею, як із товаришем, ще більше змушувало мене любити його.

— Ну, розказуй же мені, чи в усіх родичів був? у Івіних? бачив старого? що він тобі сказав? — розпитував він мене.— Був у князя Івана Івановича?

І ми так довго розмовляли, не одягаючись, що сонце вже починало відходити з вікон диванної, і Яків (що все такий само був старий, так само крутив пальцями й говорив знов же таки) прийшов до нас у кімнату й сказав татові, що бричка готова.

— Куди ти їдеш? — спитав я тата.

— Ах, я й забув зовсім, — сказав тато досадливо смикнувши плечем і покахикуючи: — я до Спіфанових обіцявся приїхати сьогодні. Пам'ятаєш Спіфанову, la belle Flamande?.. вона їздила ще до вашої maman. Вони хороші люди. — І тато, як мені здалося, соромливо посмикуючи плечем, вийшов із кімнати.

Любочка нідчас наших балачок вже кілька разів підходила до дверей і все питалася: "можна ввійти до вас?"—але тато щоразу кричав їй крізь двері, що "ніяк не можна, бо ми ще не вбрані".

— Там того й лиха! адже я бачила тебе в халаті.

— Не можна тобі бачити братів без спідніх, — кричав він їй, — а от кожен із них постукає тобі в двері, досить із тебе. Постукайте! Та навіть і говорити їм із тобою в такому негліже непристойно.

— Ой, які ж ви вредні! Так приходьте, принаймні, швидче до вітальні, Мімі так хоче вас бачити! — кричала з-за дверей Любочка.

Скоро тато пішов, я швиденько вдягся в студентський сурдут і прийшов до вітальні; Володя ж, навпаки, не поспішав і довго просидів нагорі, розмовляючи з Яковом про те, де водяться дубельти та бекаси. Він, як я вже казав, нічого в світі так не боявся, як ніжностей із братіком, татком чи сестрицею, як він говорив, і, уникаючи будь-якого вияву почуття, впадав у іншу крайність—холодність, яка часто ображала людей, що не розуміли її причин. В передпокою я зустрів тата, що дрібною, швидкою ходою йшов сідати в екіпаж. Він був у своєму новому модному московському сурдуті, і від нього пахло перфумами. Побачивши мене, він весело кивнув мені головою, наче кажучи: "бачиш, добре ж?" і знов мене вразив той щасливий вираз його очей, що його я ще вранці помітив.

Вітальня була все та й сама світла, висока кімната з жовтеньким англійським роялем і з великими розчиненими вікнами, куди весело дивились зелені дерева й жовті червонуваті доріжки сада. Поцілувавшись із Мімі та Любочкою й підходячи до Катрусі, мені спало раптом на думку, що вже цілуватись із нею якось незручно, і я мовчки й червоніючи зупинився. Катруся, не зніяковівши ніяк, простягла мені свою біленьку ручку й поздоровила з вступом до університету. Коли Володя прийшов до вітальні, з ним, коли він привітався до Катрусі, сталося те й саме. Справді, важко було вирішити, після того, як ми вкупі зросли й протягом усього часу бачились щодня, — як тепер, після першої розлуки, нам треба було зустрічатись. Катруся далеко більше почервоніла, ніж ми всі; Володя ніяк не був збентежений і, злегка уклонившись їй, одійшовши до Любочки, З якою поговорив трохи та й то несерйозно, пішов сам гуляти кудись.

XXIX. ВІДНОСИНИ МІЖ НАМИ Й ДІВЧАТАМИ

Володя мав такий дивний погляд на дівчат, що його могло цікавити: чи вони наїлися, чи виспалися, чи пристойно вдягнені, чи не роблять помилок по-французькому, за які йому соромно було б перед сторонніми; але він не припускав думки, щоб вони могли думати або відчувати щонебудь людське, і ще менше вважав за можливе серйозно про щонебудь з ними говорити. Коли їм траплялося звертатись до нього з якимнебудь серйозним запитанням (чого вони, проте, вже намагались уникати), якщо вони питали його думки про якийнебудь роман, або про його роботу в університеті, він робив їм гримасу й мовчки йшов від них, або відповідав якоюнебудь перекрученою французькою фразою: ком се трі жолі тощо, або, зробивши серйозне, навмисно дурне обличчя, говорив якенебудь слово, що не мало ніякого змісту й не мало нічого спільного З запитанням, проказував раптом, зробивши мутні очі, слова: булку або поїхали, або капусту або щонедь подібне до цього. Коли бувало, що я повторював йому слова, які мені сказала Любочка або Катруся, він завжди казав мені:

— Хм! Так ти ще розмовляєш із ними? Ні, ти, я бачу, ще зелений.

І треба було чути й бачити його під той час, щоб оцінити те глибоке, незмінне презирство, що виявлялося в цій фразі. Володя вже два роки був великий, закохувався раз-у-раз в усіх гарненьких жінок, яких бачив; але дарма що кожного дня бачився з Катрусею, яка теж уже два роки як носила довгу сукню й від дня до дня кращала, йому на думку не спадало, що можна в неї закохатись. Чи з тієї причини це було, що прозаїчні спогади дитинства — лінійка, простиня, вередування — були ще надто свіжі в пам'яті, чи з огиди, що її мають дуже молоді люди до всього домашнього, чи через загальнолюдську рису, зустрічаючи на першому шляху добре й прекрасне, оминати його, кажучи собі: "ат! багато ще такого я зустріну в житті",— але Володя ще й досі не дивився на Катрусю, як на жінку.

Володя ціле це літо, видимо, дуже нудився; нудьга його походила від презирства до нас, якого, як я зазначав, він і не намагався приховувати. Завжди вираз його обличчя говорив: "Так от нудота! і поговорити нема з ким". Було, зранку він або піде з рушницею полювати, або в своїй кімнаті, не одягаючись до обіда, читає книжку. Якщо тата не було дома, він навіть обідати приходив із книжкою, читаючи її й не озиваючись ні до кого з нас, через що ми всі почували себе перед ним так, наче були в чомусь винні. Ввечері він теж лягав з ногами на канапу в вітальні, спав, обіпершись на руку, або брехав з надзвичайно серйозним обличчям неймовірну нісенітницю, іноді не зовсім пристойну, від якої Мімі лютувала, лице їй бралося червоними плямами, а ми помирали з сміху; але ніколи ні з ким із нашої родини, крім як із татом та зрідка зі мною, він не хотів говорити серйозно. Я зовсім мимоволі в своєму погляді на дівчат наслідував брата, хоч і не боявся ніжностей так, як він, і презирство моє ДО дівчат далеко не було таке тверде й глибоке. Я навіть цього літа пробував кілька разів з нудьги зблизитись і розмовляти з Любочкою та Катрусею, але щоразу натрапляв у них на таку відсутність здатності! логічно мислити й таке незнання найпростіших, щонайзвпчай-ніших речей, як, наприклад, що таке гроші, чого вчать в університеті, що таке війна і т. інш., і таку байдужість до усвідомлювання всіх цих речей, що ці спроби тільки ще більш стверджували мою невигідну думку про них.

Пригадую, раз увечері Любочка в сотий раз товкла на фор-тепіяно якийсь неймовірно набридлий пасаж. Володя лежав у вітальні, дрімаючи на канапі, і зрідка, з якоюсь злісною іронією, не звертаючись ні до кого зокрема, бубонів: "Ото шкварить... музикантка... Бітховен (це ім'я він вимовляв особливо іронічно), та й ловко ж!., ну ще раз... отак" і т. д. Катруся і я лишались за чайним столом і, не пригадаю як, Катруся навела мову на свою улюблену тему—любов. Я мав настрій пофілософствувати й почав звисока визначувати любов, як бажання Знайти в іншому те, чого сам не маєш і т. д. Але Катруся відповідала мені, що, навпаки, це вже не любов, коли дівчина гадає віддатись за багача, і що, на її думку, гроші—це пустег а що справжня любов тільки та, яка може витримати розлуку (це я зрозумів, — вона натякала на свою любов до Дубкова). Володя, що, мабуть, чув нашу розмову, раптом підвівся на лікті й запитливо крикнув: КатрусяРусскіх?

— І завжди дурниці! —сказала Катруся.

— В переший цю! — сказав Володя, роблячи наголос на кожній голосній.