Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво - Сторінка 47

(Здасться в романі й мови не було про те, щоб хтонебудь знаходив когонебудь). А ти, Митю, краще зав'язав би щоку, мій друже, а то на дворі похолодію, і знов у тебе розболяться зуби, — сказала вона племінникові, незважаючи на невдоволений погляд, що він його кинув на неї, мабуть, за те, що вона перервала логічну нитку його доводів. Читання йшло далі.

Ця маленька суперечка ніяк не порушила того родинного спокою й розумної згоди, якою подихало в цьому жіночому гуртку.

Цей гурток, якому напрямок і характер, видимо, давала княгиня Марія Іванівна, мав для мене зовсім новий і привабливий характер якоїсь логічности й разом із тим простоти та еле-ґантности. Цей характер я вбачав і в красі, чистоті та міцності речей — дзвоника, палітурки книги, крісла, стола, і в прямій, підтриманій корсетом, позі княгині, і в виставлених на показ пуклях сивого волосся і в манірі називати мене при першому побаченні просто Nicolas і в і н, у їхніх роботах, у читанні й у шитті вбрання, і в незвичайній білості дамських рук. {У них у всіх була в руці спільна родинна риса—м'яка частина долоні з зовнішнього боку була червонувата й відділялася різкою, прямою лінією від незвичайної білости верхньої частини руки). Але найбільше цей характер позначався їхньою манірою, всіх трьох, чудово говорити по-російському й по-французькому, чітко вимовляючи кожну літеру, з педантичною точністю докінчуючи кожне слово й речення. Все це, і особливо те, що в цьому товаристві зі мною поводились просто й серйозно, як із дорослим, висловлювали мені свої, слухали мої думки,—до цього я так мало звик, що, незважаючи на ясні ґудзики й голубі одвороти, я все боявся, мені раптом скажуть: "Невже ви думаєте, що з вами серйозно розмовляють? А йдіть-но вчитись",—все це спричиняло те, що в цьому товаристві я не почував ніякої несміливости. Я вставав, пересідав з місця на місце й сміливо говорив з усіма, опріч Варусі, з якою мені здавалося ще непристойно, чомусь заборонено було говорити для першого разу.

Підчас читання, слухаючи її приємний, дзвінкий голос, я, поглядаючи то на неї, то на піскову доріжку квітника, на якій поробилися круглі темні дощові плями, і на липи, на листя яких і досі падали рідкі дощові краплини з блідого з синім відлиском краю хмари, яким захватило нас, то знов на неї, то на останні багряні промені призахіднього сонця, що осявало мокрі від дощу, густі старі берези, і знов на Варусю,— я подумав, що вона зовсім не погана, як мені було спочатку здалося.

"А шкода, що я вже закоханий,—подумав я,—і що Варуся не Софійка; як гарно було б раптом зробитись членом цієї родини: відразу були б у мене і мати, і тітка, і дружина". В той самий час, як я думав це, я пильно дивився на Варусю, що читала, і думав, що я її магнетизую, і що вона повинна глянути на мене. Варуся підвела голову від книжки, глянула на мене і, зустрі-нувшись із моїм поглядом, одвернулась.

— А от дощик таки не вщухає,—сказала вона.

І раптом я відчув щось чудне: мені пригадалося, що саме оце, що було зараз зі мною,—повторення того, що вже було зі мною колись: що й тоді так само йшов маленький дощик і заходило сонце за березами, і я дивися на неї, і вона читала, і я магнетизував її, і вона оглянулась, і навіть я пригадав, що це ще раз раніше було.

((Невже вона... вон а?—подумав я.—Невже починається?" Але я хутко вирішив, що вона не вона і що щё не починається. ((Поперше, вона негарна, — подумав я, — та й вона просто панночка, і з нею я познайомився дуже звичайно, а та буде незвичайна, з тією зустрінусь я в якомунебудь незвичайному місці; і потім мені так подобається ця родина лише через те, що я ще не бачив нічого,—думав я,—а такі, мабуть, завжди бувають,, і їх дуже багато я бачитиму в житті".

XXVI. Я ПОКАЗУЮ СЕБЕ З НАЙВИГІДНІШОЇ СТОРОНИ

За чаєм читання припинилося, і дами почали говорити по-міяс себе про людей і обставини, мені незнайомі, як здавалося, тільки для того, щоб, незважаючи на ласкавий прийом все ж дати мені відчути ту ріжницю щодо віку й стану в світі, яка була межи мною та ними. У розмовах же загальних, де я міг брати участь, викупляючи попереднє мовчання, я намагався виявити свій незвичайний розум та оригінальність, до чого особливо мене зобов'язував, як я думав, мій мундир. Коли зайшла мова про дачі, я несподівано розказав, що у князя Івана Івановича є така дача близько Москви, що на неї приїздили дивитись із Лондону і з Парижу, що там є штахети, які коштують триста вісімдесят тисяч, і що князь Іван Іванович мені дуже близький родич, і я в нього сьогодні обідав, і він кликав мене неодмінно приїхати до нього на цю дачу жити з ним ціле літо, але що я відмовився, бо добре ту дачу знаю, кілька разів був у ній, і що всі ці штахетки та містки аж ніяк мені не цікаві, бо я не можу терпіти розкоші, особливо на селі: я люблю, щоб на селі вже було зовсім так, як на селі... Сказавши цю страшну, складну брехню, я зніяковів і почервонів, так що всі, мабуть, помітили, що я брешу. Варуся, що передавала мені тоді шклянку чаю, і Софія Іванівна, що дивилась на мене, коли я говорив, обидві одвернулись від мене й заговорили про щось інше з таким виразом на обличчі, який я потім часто бачив у добрих людей, коли дуже молодий юнак починає очевидно брехати їм у вічі, і який визначає: "адже ми знаємо, що він бреше,— і нащо він це робить, бідолага!.."

Що я сказав, що у князя Івана Івановича є дача — це тому, що я не знайшов кращої приключки розказати про свою кревність із князем Іваном Івановичем і про те, що я сьогодні у нього обідав; але для чого я розказав про штахети, що коштують триста вісімдесят тисяч, і про те, що я так часто бував у нього, тоді як я й разу не був і не міг бути у князя Івана Івановича, який жив тільки в Москві або в Неаполі, що дуже добре знали Нехлюдови, — для чого я це сказав, я ніяк не можу здати собі справи. Ні за дитячих моїх років, ні за хлоп'ячих, ні потім уже, в більш дорослий вік я не помічав за собою брехливости: навпаки, я швидче був надто правдивий та одвер-тий; але в цю першу добу юнацтва на мене часто находило чудне бажання без ніякої, здається, причини брехати, не оглядаючись. Я кажу саме "не оглядаючись", бо брехав з приводу таких речей, де дуже легко було впіймати мене. Мені здається, що пустославне бажання показати себе зовсім іншою людиною, ніж був, сполучене з нездійсненною в житті надією брехати, не бувши спійманим на брехні, було головною причиною цієї чудної схильности.

Після чаю княгиня запропонувала йти гуляти в нижній садок і подивитись на її улюблене місце, бо дощик пройшов і година на вечірній зорі була тиха та ясна. Додержуючи свого правила — бути завжди ориґінальним і вважаючи, що такі розумні люди, як я й княгиня, повинні стояти вище над банальну чемність, я відповів, що не люблю гуляти без ніякої мети, а /вже коли люблю гуляти, так лише щоб самому бути. Я зовсім не добрав розуму, що це було просто грубо; але мені тоді здавалося, що як немає нічого гіршого над банальні компліменти, так і немає нічого милішого та оригінальнішого, ніж деяка неввічлива одвертість. Проте, дуже задоволений із своєї відповіді, і пішов таки гуляти разом з усім товариством.

Улюблене княгинпне місце було зовсім унизу, у самій глушині садка, на маленькому місточку, перекинутому через вузеньке болітце. Краєвид був дуже обмежений, але дуясе задумливий і граціозний. Ми так звикли плутати мистецтво з природою, що дуже часто ті явища природи, яких ніколи не бачили на картинах, здаються нам неприродніми, наче природа не натуральна, і навпаки, ті явища, що надто часто трапляються на картинах, здаються нам заялозеними, а деякі краєвиди, що трапляються нам у житті, надто пройняті однією думкою та почуттям, здаються вигадливими. Краєвид з улюбленого княгининого місця був у такому роді: невеличкий, зарослий з країв,, ставочок, відразу за ним крута гора, що поросла величезними старими деревами та кущами, які часто переплутували свою різноманітну зелень, і перекинута над ставком, під горою, стара береза, що, тримаючись частиною свого міцного коріння в вогкому березі ставка, верхівкою обіперлася на високу струнку осику й звісила кучеряві віти над рівною поверхнею ставка, що відбивав у собі це висяче гілля й навколишню зелень.

— Що за розкіш! — сказала княгиня, похитуючи головою і не звертаючись ні до кого зокрема.

— Так, чудово, але тільки, здається мені, надто вже , скидається на декорацію, — сказав я, щоб довести, що я в усьому маю свою власну думку.

Наче не почувши моєї репліки, княгиня й далі милувалася краєвидом і, повертаючись до сестри та до Любови Сергіївни, вказувала на деталі: на кривий висячий сук і на його відбивок7 що їй особливо подобався. Софія Іванівна казала, що все це чудово і що її сестра по кілька годин сидить тут, але видко було, що все це вона говорила тільки, щоб потішити княгиню. Я помічав, що люди, обдаровані здатністю любити, рідко бувають спринятливі то краси природи. Любов Сергієвна теж умлівала, питала, між іншим: "чим ця береза держиться? чи довго вона простоїть?" і раз-у-раз позирала на свою Сюзетку, що, махаючи пухнастим хвостом, вперед і назад бігала своїми кривими ніжками по містку з таким заклопотаним виразом, наче їй уперше за все життя довелося бути не в кімнаті. Дмитро завів із матір'ю дуже логічну розмову про те, що ніяк не може бути чудового краєвиду, де обмежений горизонт. Варуся нічого не говорила. Коли я оглянувся на неї, вона, спершись на бильця містка, стояла профілем до мене й дивилася вперед. Щось, мабуть, дуже зацікавило її і навіть зворушило, бо вона, видимо, забулася й гадки не мала за себе й за те, що на неї дивляться. У виразі її великих очей було стільки пильної уваги й спокійної, ясної думки, в позі її стільки невимушеності! і, незважаючи на її невеликий зріст, навіть величності!, що мене знову вразила ніби згадка за неї, і я знову спитав себе: "чи не починаються?)) 1 знов я відповів собі, що я вже закоханий у Софійці, а що Варуся—просто панночка, сестра мого друга. Але вона мені подобалася тієї хвилини, і тому я відчув неясне бажання зробити або сказати їй якунебудь маленьку неприємність.

— Знаєш що, Дмитро, — сказав я моєму другові, підходячи ближче до Варусі, щоб вона могла чути те, що я казатиму: — мені здається, що коли б не було комарів, і то нічого гарного нема в цьому місці, а вже тепер, — додав я, ляснувшу себе по лобу і справді роздавивши комаря, — тут і зовсім погано.

— Ви, здається, не любите природи? — сказала мені Варуся, не повертаючи голови.

— Я ввалсаю, що милуватись нею — марно тратити час,— відповів я, дуже задоволений з того, що я сказав таки їй маленьку неприємність, до того ж оригінальну.