Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво - Сторінка 51

д., і т. д., але в кожної людини є неодмінно свій улюблений поділ, під який він несвідомо підводить кожну нову особу. Мій улюблений і головний принцип поділу людей під той час, що про нього я пишу, був поділ на людей comme il faut і на comme il ne faut pas. Друга категорія поділялася ще на людей власне не comme il faut і на простий нарід. Людей comme il faut я шанував і вважав їх за гідних того, щоб поводитись із ними, як із рівними; других — удавав, що поневажаю, але, насправді, ненавидів їх, відчуваючи до них якесь ображене почуття особи; третіх для мене не було—я їх поневажав цілковито. Моє comme il faut було, передусім і найголовніше, в чудовій французькій мові й особливо у вимові. Людина, що мала недобру французьку вимову, відразу збуджувала в мені почуття ненависти. ссДля чого ж ти хочеш говорити,, як ми, коли не вмієш?" з уїдливою посмішкою питав я його в думці. Друга умова comme il faut —були нігті довгі, начищені й чисті; третє було—вміти кланятись, танцювати й розмовляти; четверте, і дуже важливе, було—байдужість до всього й постійний вираз якоїсь елегантної, презирливої скуки. Крім того, у мене були загальні прикмети, на підставі яких я, не говоривши з людиною, вирішував, до якої категорії він належить. Головна З цих прикмет, крім убрання, рукавичок, начерку, екіпажа,— були ноги. Відношення чобіт до штанів відразу визначувала в моїх очах становище людини. Чоботи без закаблуків з вугластим передком і кінці штанів вузькі без штрипок, — це був простий; чобіт з вузьким круглим передком і закаблуком і штани вузькі внизу на штрипках, що облягали ногу, або широкі на штрипках, що стояли над передком, наче балдахин,— це була людина mauvais genre і т. д.

Дивно те, що до мене, який дуже нездатний був до comme il faut, так міцно прищепилося це поняття. А може, саме через те, воно так і вросло в мене, що мені коштувало величезної роботи, щоб набути цього comme il faut. Страшно згадати, скільки неоціненного, найкращого в житті шістнадцятилітнього часу я витратив на те, щоб набути його. Всім, кого я наслідував,—Володі, Дубкову, і більшій частині моїх знайомих, все це, нібито, діставалося легко. Я з заздрістю дивився на них і нишком працював над французькою вимовою, над наукою кланятись, не дивлячись на того, кому кланяєшся, над розмовою, танцюванням, виховуванням у собі байдужости до всього й скуки, над нігтями, на яких я різав собі м'ясо ножицями,— і всеж відчував, що мені ще багато треба було працювати, щоб дійти свого. А кімнату, письменний стіл, екіпаж—з усім цим я ніяк не міг улаштуватись, так, щоб було comme il faut, хоч намагався, незважаючи на огиду до практичних справ, робити це. А в інших, без ніякого, здавалося, зусилля все йшло чудово, наче не могло бути інакше. Якось, пригадую, після старанної й довгої роботи над нігтями я спитав Дубкова, у якого нігті були на диво гарні,—чи давно вони в нього такі, і як він це Зробив. Дубков мені відповів: "Відтоді, як себе пам'ятаю, я ніколи нічого не робив, щоб вони були такі, і не розумію, як можуть бути інші нігті в порядної людини". Ця відповідь дуже засмутила мене. Я тоді ще не знав, що одна з найголовніших умов comme il faut—ховатись із тими труднощами, через які проходить людина до comme il faut. Comme il faut було для мене лише важливою заслугою, чудовою прикметою, досконалістю, що її я хотів дійти, але це була найдоконечніша умова життя, без якої не могло бути ні щастя, ні слави, нічого гарного в світі. Я не поважав би ні славетного артиста, ні вченого, ні благодійника роду людського, коли б він не був comme il faut. Людина comme il faut стояла вище, і її не можна було рівняти до них; вона дозволяла їм малювати картини, писати ноти, книжки, робити добро, вона навіть хвалила їх за це,— чом же не похвалити гарного, хоч би в кому воно було,— •але вона не могла ставати з ними на один рівень, вона була comme il faut, а вони ні —і досить. Мені здасться, навіть, що коли б у нас був брат, мати або батько, які не були б comme il faut, я сказав би, що це нещастя, але що тут уже в мене

З ними не може бути нічого спільного. Але ні втрата золотого часу, витраченого на повсякчасне турбування про те, щоб додержати всіх тяжких для мене умов comme il faut, що включали будь-який серйозний порив, ні ненависть та презирство до дев'яти десятих усіх людей, ні відсутність уваги до всього прекрасного, що діються поза гуртком comme il faut—все це ще було не головне лихо, що його завдавало мені це поняття. Найголовніше лихо було переконання, що comme il faut—це самостійний стан у суспільстві, що людині не треба силкуватись бути ні урядовцем, ні стельмахом, ні салдатом, ні вченим, коли вона comme il faut; що, дійшовши цього стану, вона уже виконуй своє призначення й навіть стає вища за більшу частину людей.

В певну добу молодости, після багатьох помилок і перехватів, кожна людина звичайно бачить, що їй конче треба брати активну участь у громадському житті, бере собі якунебудь галузь праці й присвячує себе їй; але з людиною comme il faut це рідко трапляється. Я знав і знаю дуже, дуже багато людей старих, гордих, самовпевнених, різких у своїх думках, що коли б їх запитали на тім світі: "хто ти такий і що ти там робив?"— нічого іншого не зможуть відповісти, як: "je fus un homme très comme il faut".

Ця доля чекала й на мене.

XXXII. ЮНАЦТВО

Хоч у голові мені була плутанина понять, але я того літа був молодий, невинний, вільний і тому майже щасливий.

Іноді, і досить часто, я вставав рано. (Я спав на вільному повітрі на терасі, і яскраве косе проміння ранкового сонця будило мене). Я швиденько одягався, брав під пахву рушника та книжку французького романа і йшов купатись до річки в березнику, що був за півверстви від будинка. Там я лягав у затишку на траві й читав, іноді піднімаючи очі від книжки, щоб подивитись на фіялкувату в затишку поверхню річки, що починала коливатись від ранкового вітру, на поле жовтого я&ітає по той бік річки, на ясно-червоне ранішнє сяйво проміння, що нижче й нижче фарбувало білі стовбури берез, які, ховаючись одна за одну, йшли від мене в далечінь густого лісу, і тішився свідомістю в собі такої само свіжої молодої сили, життя, якою всюди круг мене пашіла природа. Коли на небі були ранкові сірі хмарки, і мені холодно було після купання, я часто без сорочки йшов блукати полями й лісами, з радістю крізь чоботи промочуючи ноги свіжою росою. Під цей час я живо мріяв про героїв останнього прочитаного роману й уявляв себе то військовим отаманом, то міністром, то силачем незвичайним, то палкою людиною і з якимсь трепетом озирався раз-у-раз навкруги, сподіваючись раптом побачити її денебудь на галявині або за деревом. Коли підчас таких проходок я зустрічав селян або селянок на роботах, то хоч простий нарід не існував для мене, я завжди відчував несвідоме, велике замішання й намагався, щоб вони мене не бачили. Коли вже робилося душно, а наші дами ще не виходили до чаю, я часто ходив на город або в садок їсти ті овочі й фрукти, що вистигали. І це була одна з найголовніших моїх розваг. Залізеш, було, в яблучний садок, у саму середину високої густої малини. Над головою— ясне гаряче небо, навкруги—блідозелене колюче листя кущів малини, перемішаних із бур'яном. Темнозелена кропива з тонкою розквітлою верхівкою струнко тягнеться вгору; лапатий реп'ях із неприродньо-фіялковими колючими квітами грубо росте поверх малини й поверх голови й подекуди разом із кропивою дістає навіть до розложистих блідозелених віт старих яблунь, що на них угорі, просто пекучого сонця, стигнуть глянсуваті, як кісточки, круглі, ще зелені яблука. Внизу молодий кущ малини, майже сухої, без листя, скривившись, тягнеться до сонця; зелена голкувата трава й молодий лопух, пробившись крізь торішнє листя, звогчене росою, соковито зеленіють у вічному затишку, наче й не знають про те, як на яблуневому листі яскраво виблискує сонце.

В гущавині цій завжди вільготно, пахне густим вічним затишком, повутинням, падалишнім яблуком, що, чорніючи, вже валяється на прілій землі, малиною, іноді й лісовою блощицею, яку проковтнеш випадком із ягодою й швидче заїдаєш другою. Посуваючись уперед, полохаєш горобців, що завжди живуть у тій гущавині, чуєш їх полохливе цвірінькання й удари об гілки їхніх маленьких, швидких крилець, чуєш дзижчання на одному місці жирової бдясоли й денебудь на доріжці кроки садівника, пришелепуватого Якпма, і його вічне бурмотіння собі під ніс. Думаєш собі: сені! ні йому, ні будь-кому в світі не знайти мене тут!.." обома руками вправо і уліво знімаєш із білих конічних стеблин соковиті ягоди і з насолодою ковтаєш одну по одній. Ноги, навіть вище колін, до нитки мокрі, в голові яканебудь неймовірна нісенітниця (товчеш у думці тисячу разів уряд і-і-і по-о-о-одвадця-а-ать і-і-і— ві-сім), руки й ноги крізь промочені штани пожалено кропивою, голову вже починає пекти прямовісне соняшне проміння, їсти давно вже не хочеться, а все сидиш у гущавині, поглядуєш, послухуєш, подумуєш і несвідомо обриваєш і ковтаєш найкращі ягоди.

Годині об одинадцятій я звичайно приходив до вітальні, здебільшого після чаю, коли вже дами сиділи кожна за своїм ділом. Коло першого вікна, зі спущеною від сонця небіленою полотняною завісою, крізь щілини в якій гаряче сонце кладе на все, що трапляється на дорозі, такі блискучі вогненні кружальця, що очам боляче дивитись на них, стоять п'ялечка, по білому полотну яких тихо гуляють мухи. За п'яльцями сидить Мімі, раз-у-раз сердито стріпуючи головою й пересуваючись З місця на місце від сонця, що, раптом прорвавшись денебудь, покладе їй то там, то там на обличчі або на руці вогненну смугу. Крізь інші три вікна, з тінями рям, лежать суцільні яскраві чотирикутники; на непофарбованій підлозі вітальні на одному з них, старим звичаєм, лежить Милка і, наставивши вуха, придивляється до мух, що ходять по світлому чотирикутнику. Катруся виплітає щонебудь або читає, сидячи на канапі, і нетерпляче відмахується своїми біленькими ручками, що здаються прозорими, в яскравому світлі, або, зморщившись трусить головою, щоб вигнати муху, яка залізла в золотаве густе волосся й б'ється там. Любочка ходить туди й сюди по кімнаті, заклавши за спину руки, вичікуючи, щоб піти в садок, або грає на фортепіяні якунебудь п'єсу, що в ній я кожну нотку давно Знаю.