Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво - Сторінка 55

На цій ясе лекції вирішивши, що записувати все, Що говоритиме кожен професор, не треба і що це нерозумно, я додержував цього правила до кінця курсу.

На дальших лекціях я вже не відчував так дуже самотности, познайомився з багатьма, стискав руки, говорив, але між мною й товаришами справжнього зближення все ж не було чомусь, і ще часто мені доводилось у душі сумувати й ховатись із цим. З компанією Івіна й аристократів, як їх усі називали, я не міг зблизитись, тому що, як тепер пригадую, був дикий і грубий із ними і кланявся їм тільки тоді, коли вони мені кланялись, а вони дуже мало, здасться, потребували мого знайомства. З більшістю ж це виходило з зовсім іншої причини. Скоро я відчував, що товариш починав прихилятись до мене, я зараз же давав йому зрозуміти, що я обідаю у князя Івана Івановича і що в мене ç бігунці. Все це я говорив лише для того, щоб показати себе з вигіднішої сторони і щоб товариш полюбив мене за це ще більше; але майже завжди бувало навпаки,—почувши про бігунці та про те, що князь Іван Іванович мені родич, товариш відразу робився зі мною гордий та холодний, що мене дуже дивувало.

Був у нас казеннокоштний студент Оперов, смирний, дуже Здібний і запопадливий юнак, що завжди подавав руку, як дошку, не згинаючи пальців і не роблячи нею ніякого руху, так що товариші, жартуючи, іноді так само подавали йому руку й називали це подавати руку "дощечкою". Я майже завжди сідав поруч нього й часто розмовляв. Оперов особливо подобався мені тими вільними думами, що їх він висловлював про професорів. Він дуже ясно й виразно визначав гідності й дефекти викладання кожного професора й навіть іноді кепкував із них, що особливо і вражаюче впливало на мене, сказане його тихим голоском, що виходив із його малісінького роточка. Незважаючи на це, він проте, старанно записував своїм дрібним почерком геть-усі лекції. Ми починали вже товаришувати з ним, постановили готуватись удвох, і його маленькі короткозорі очі вже почали з задоволенням звертатись на мене, коли я приходив сідати поруч нього на своє місце. Але я визнав за потрібне раз на розмові пояснити йому, що моя матуся перед смертю просила батька не віддавати нас до казенної школи і що всі казенні вихованці, може, й дуже вчені, але вони для мене... зовсім не те, ce ne sont pas des gens comme il faut, сказав яг затинаючись і почуваючи, що я чомусь почервонів. Оперов нічого не сказав мені, але на дальших лекціях не привітався до мене перший, не подавав своєї дощечки, не говорив до мене і, коли я сідав на місце, то він, набік пригнувши голову на палець од зошитів, удавав, ніби вдивляється в них. Я дивувавсяє що Оперов без ніякої причини прохолов до мене. Але pour un jeune homme de bonne maison я вважав за непристойне підлещуватись до казеннокоштного студента Оперова й дав йому спокій, хоч, признаюся, мені й прикро було, що наша приязнь увірвалася. Одного разу я прийшов раніше, ніж він, і як була це лекція улюбленого професора, на яку прийшли студенти, що не мали звичаю ходити на лекції завжди, і місця всі були вже невільні, я сів на місце Оперова, поклав на пюпітр свої зошити, а сам вийшов. Повернувшись до авдиторії, я побачив, що мої зошити перекладено на задню лаву, а Оперов сидить на моєму місці. Я зауважив йому, що я тут поклав зошити.

— Я не знаю,—відповів він, раптом спалахнувши й не дивлячись на мене.

— Я вам кажу, що я поклав тут свої зошити,—сказав я, починаючи навмисне гарячитись, гадаючи злякати його своєю хоробрістю.—Всі бачили,—додав я, оглядаючись на студентів, але, хоч дехто з цікавістю дивились на мене, ніхто не відповів.

— Тут місць не купують, а хто прийшов раніше, той і сідає,—сказав Оперов, сердито поправляючись на своєму місці й на мить глянувши на мене обуреним поглядом.

— Це значить, що ви неук!—сказав я.

Здасться, Оперов пробубонів щось, здається навіть, що він пробубонів: "а ти дурний хлопчисько", але я зовсім не чув цього. Та й яка була б користь, якби я це чув, лаятись як manants якінебудь, та й більш нічого? (я дуже любив це слово manants, і воно було мені відповіддю й розв'язанням багатьох заплутаних взаємин). Може, я сказав би ще щонебудь, але тут саме рипнули двері, і професор у синьому фраку, човгаючи ногами, похапцем зійшов на катедру.

Однак, перед іспитом, коли мені потрібні були зошити, Оперов, пам'ятаючи свою обіцянку, запропонував мені свої й запросив готуватись удвох.

XXXVII. ЛЮБОВНІ СПРАВИ

Любовні справи посідали цієї зими в моєму житті досить значне місце. Я був закоханий тричі. Раз я палко закохався в дуже дебелу даму, що їздила при мені в манежі Фрайтага, наслідком чого вівтірками й п'ятницями—дні, коли вона їздила— я приходив до манежу дивитись на неї; але завжди так боявся, щоб вона мене не побачила, і тому так далеко завжди ставав від неї й біг так швидко з того місця, де вона мала пройти, і так недбало відвертався, коли вона дивилась у мою сторону, що я навіть не роздивився як слід на її обличчя й досі не знаю, чи була вона справді гарна з лиця, чи ні.

Дубков, що був знайомий із цією дамою, застав мене якось у манежі, де я стояв, сховавшись за льокаями та шубами, що їх вони держали, і, довідавшись від Дмитра про моє кохання, так налякав мене пропозицією познайомити мене з цією амазонкою, що я прожогом утік із манежу і через саму лише думку про те, що він їй сказав за мене, більше не наважувався вводити в манеж, навіть до льокаїв, бо боявся зустрінути її.

Коли я бував закоханий у незнайомих і особливо заміжніх жінок, на мене нападала несміливість ще в тисячу разів дужча за ту, що я її відчував з Софійкою. Я боявся над усе в світі того, щоб мій предмет не довідався про мою любов і навіть про моє існування. Мені здавалось, що якби вона довідалася про моє ДО неї почуття, то це було б для неї такою образою, якої вона не могла б мені вибачити ніколи. І справді, якби ця амазонка знала докладно, як я, дивлячись на неї з-за льокаївг мріяв, укравши її, повезтп на село і як із нею там жити й що

З нею робити, може, вона справедливо б дуже образилась. Але я не міг ясно зрозуміти того, що, знаючи мене, вона не могла ще знати відразу всіх моїх думок про неї і що тому нічого не було стидного в тому, щоб просто познайомитись із нею.

Вдруге я закохався в Софійку, побачивши її у сестри. Друге кохання моє до неї вже давно пройшло, але я закохався втретє наслідком того, що Любочка дала мені зошит із віршиками, що їх переписувала Софійка, де "Демон" Лєрмонтова був у багатьох драматично-любовних місцях підкреслений червоним атраментом і закладений квіточками. Згадавши, як Володя торік цілував гаманець своєї пасії, я попробував зробити те саме, і справді, коли я сам увечері в своїй кімнаті почав мріяти, дивлячись на квітку, і тулити її до губів, то відчув якийсь приємно-плаксивий настрій і знову був закоханий або думав так протягом кількох днів.

Втретє, нарешті, за цю зиму я закохався в панночку, що в неї був закоханий Володя і що їздила до нас. У цій панночці, як я тепер пригадую, нічогісінько не було гарного, і саме того гарного, що мені звичайно подобалось. Вона була дочка відомої московської розумної й ученої дами, маленька, худенька, з довгими русими англійськими пуклями і з прозорим профілем. Усі казали, що ця панночка розумніша й ученіша за свою матір; але я ніяк не міг мати про це своєї думки, тому що, відчуваючи якийсь побожний страх * перед її розумом та вченістю, я тільки один раз говорив із нею, та й то з надзвичайним трепетом. Але захоплення Володі, який, виявляючи свій захват, ніколи не вважав на присутніх, передалося мені з такою силою, що я палко закохався в цю панночку. Знаючи, що Володі буде неприємно довідатись про те, що два б р а т і к и закохалися в одну дівчину, я не казав йому за своє кохання. Мені ж, навпаки, в цьому почутті найбільше радости давала думка, що кохання наше чисте, що хоч об'єкт його—одна й та сама прекрасна істота,—ми лишаємось дружні й ладні, якщо треба буде, жертвувати собою один для одного. А втім, щодо готовости яєертвувати, Володя, здається, не зовсім приставав на мою думку, бо він був так ревно закоханий, що хотів дати ляпаса й викликати на дуель одного справжнього таки дипломата, про якого говорили, що він, нібито, мав оженитись із нею. Мені ж дуже приємно було жертвувати своїм почуттям може через те, що це дуже було не важко, бо з цією панночкою я тільки раз кучеряво поговорив про велике значіння вченої музики, і кохання моє, хоч як намагався підтримати його, погасло на другому тижні.

XXXVIII. СВІТ

Світські розваги, що їм, вступаючи до університету, я мріяв віддатись, наслідуючи старшого брата, зовсім розчарували мене тієї зими. Володя танцював дуже багато, тато теж їздив по балах із своєю молодою дружиною; але мене, мабуть, вважали або за надто молодого, або за нездатного до цих розваг, і ніхто не брав мене в ті доми, де давали бенкети. Незважаючи на обітницю одвертости з Дмитром, я нікому, і йому теж, не казав про те, як мені хотілось їздити на бенкети і як боляче й прикро було, що мене забували і, видимо, вважали за якогось філософа, якого я наслідком того з себе й удавав.

Але цієї зими була вечірка у княгині Корнакової. Вона сама запросила всіх нас і разом з усіма мене, і я вперше мав їхати, на баль. Володя, перед тим, як їхати, прийшов до мене в кімнату й хотів бачити, як я приберуся. Мене дуже здивував і збентежив цей його вчинок. Мені здавалось, що бажання бути гарно вбраному дуже стидка річ, і що треба з ним ховатись; він же, навпаки, вважав це бажання за таке нрироднє й доконечне, що цілком одверто говорив, що боїться, щоб я не осоромився. Він звелів мені обов'язково взути лакові чоботи, вжахнувся, коли я хотів одягати замшеві рукавички, почепив мені годинника якимось особливим способом і повіз на Кузнецький міст до перукаря. Мені звили волосся. Володя одійшов і подивився на мене здаля.

— От, тепер добре, тільки невже не можна пригладити цього чубчика?—сказав він, звертаючись до перукаря.

Але скільки не мазав m-r Charles якоюсь липкою есенцією мій чубчик, він усе ж настобурчився, коли я надів капелюшка і взагалі моя звита постать здавалася ще далеко гірша, ніж раніше. Мене могла врятувати лише афектація недбалости.