Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво - Сторінка 56

Тільки в такому вигляді я був хоч трошки пристойний.

Володя, здається, був тієї самої думки, бо він попросив мене розбити звите волосся, і коли я зробив це і все ж було недобре, він більше не дивився на мене й усю дорогу до Корна-кових був мовчазний і сумний.

До Корнакових я разом із Володею увійшов сміливо; але коли мене княгиня запросила до танців і я чомусь, дарма що їхав з однією думкою — танцювати дуже багато, сказав, що я не танцюю,—я звомпив і, лишившись сам між незнайомими людьми, вдався в свою звичайну непереможну, дедалі більшу несміливість. Я мовчки стояв на своєму місці цілий вечір.

Підчас вальсу одна з князівен підійшла до мене і з властивою всій родині офіційною чемністю запитала мене: "чого я не танцюю?" Пам'ятаю як я сторопів, почувши це запитання, але як разом із тим, цілком мимоволі, на обличчі моєму розпустилася самовдоволена усмішка, і я почав говорити по-францу-зькому, пишномовно і з вставними реченнями таку нісенітницю,, що її мені тепер, навіть через десятки років, сором згадати. Мабуть, так вплинула на мене музика, що збуджувала мої нерви й заглушала, як я гадав, не зовсім зрозумілу частину моєї промови. Я говорив щось про вищий світ, про нікчемність людей та жінок і, нарешті, так замоловся, що зупинився на половині слова якоїсь фрази, якої не було ніякої змоги закінчити.

Навіть світська з походження князівна розгубилася і з докором подивилася на мене. Я всміхався. Під цю критичну хвилину Володя, який, побачивши, що я палко розмовляю, хотів,, мабуть, знати, як я на розмові викупаю те, що не танцюю, прийшов до нас разом із Дубковим. Побачивши усмішку на моєму обличчі й перелякане лице князівни і почувши ту жахливу нісенітницю, якою я скінчив, він почервонів, і відвернувся. Князівна підвелася й пішла від мене. Я все ж усміхався, але так страждав сам через свою дурість, що ладен був провалитись крізь землю і відчував потребу за всяку ціну рухатись і говорити щонебудь, щоб якнебудь змінити своє становище. Я иі-дійіііов до Дубкова й спитав його, чи багато він протанцював вальсів із н е ю. Це я нібито був жартівливий і веселий, але па суті благав про допомогу того самого Дубкова, що йому я крикнув: "Мовчи!)) на обіді у "Яра". Дубков удав, ніби не чує мене, і повернувся в другу сторону. Я підійшов до Володі й сказав через силу, силкуючись говорити з жартівливою інтонацією: "Ну що, Володю, вимотався?" Але Володя подивився на мене так, наче хотів сказати: "Ти так не говориш зі мною, коли ми самі," і мовчки одійшов від мене, побоюючись, очевидно, щоб я до нього якнебудь не причепився.

"Боже мій, і брат мій кидає мене!" подумав я.

Проте, мені чомусь не вистачило сили поїхати додому. Я до кінця балю похмуро простояв на одному місці, і тільки коли всі, роз'їжджаючись, "стовпилися в передпокою й льокай надів мені шинелю на кінець капелюшка, так що він піднявся, я крізь сльози болісно засміявся і, не звертаючись ні до кого зокрема,, сказав таки: "comme c'est gracieux".

XXXIX. ГУЛЬНЯ.

Незважаючи на те, що під упливом Дмитра я ще не знав Звичайної студентської розваги, що її звуть гульня, мені трапилось уже цієї зими брати участь у такій розвазі, і я виніс ІЗ неї не зовсім приємне почуття. От як це було.

На початку року, одного разу на лекції, барон 3-} високий, білявий юнак з дуже серйозним виразом правильного обличчя, запросив нас до себе на товариську вечірку. Всіх нас, тобто всіх товаришів більш-менш comme il faut нашого курсу, серед яких, ясна річ, не було ні Грапа, пі Семенова, ні Оперова, ні всіх цих мізерних добродіїв. Володя презирливо всміхнувся, почувши, що я їду гуляти з першокурсниками; але я сподівався незвичайної і великої втіхи від цієї, ще невідомої мені, розваги і пунктуально в призначений час, о восьмій годині, був у барона 3"

Барон 3" в розетібнутому сурдуті й білому жилеті приймав гостей в освітленій залі й вітальні невеличкого будинка, де жили його батьки, що дали йому на цей вечір парадні кімнати. В коридорі було видно вбрання й голови цікавих покоївок, і в буфеті промайнула раз сукня дами, яку я взяв за саму баронесу. Гостей було чоловіка з двадцять, і всі були студенти, опріч п.Фроста, що приїхав разом з Івіним, і одного рум'яного, високого цивільного панка, який давав лад усій учті і якого знайомили з усіма, як баронового родича й колишнього студента Дерптського університету. Надто яскраве освітлення й звичайна казенна обстанова парадних кімнат спочатку впливали так прохолодно на все це молоде товариство, що всі мимоволі тримались коло стін, за винятком кількох смільчаків та дерптського студента, який, уже розетібнувши жилета, здавалося, був водночас у кожній кімнаті і в кожному кутку кожної кімнати і сповнював, здавалося, всю кімнату, своїм дзвінким приємним тенором. Товариші ж більше мовчали або скромно розмовляли про професорів, науки, екзамени, взагалі про серйозні й цікаві речі. Всі, як один поглядали на двері до буфету і, хоч намагались приховувати це, всім своїм виглядом говорили: "Що ж, час би й починати". Я теж відчував, що час би й починати, і чекав на початок з нетерплячою радістю.

Після чаю, яким льокаї обнесли гостей, дерптський студент спитав Фрвста по-російському?

— Вмієш робити палянку, Фросте?

— О, ja! — відповів Фрост, здригаючись литками, а дерптський студент знов по-російському сказав йому:

— Так ти візьмись до цієї справи (вопи були на "ти", як товариші по Дерптському університету), — і Фрост, роблячи великі кроки своїми вигнутими м'язистими ногами, почав переходити З вітальні до буфету, з буфету до вітальні і незабаром на столі з'явилась велика супова миска, а на ній, на трьох студентських шпадах, що лежали навхрест, стояла десятифунтова голова цукру. Барон 3" в аей час раз-у-раз підходив до всіх гостей, що зібрались у вітальні, дивлячись на супову миску, і з незмінно серйозним обличчям говорив усім майже те й саме: "Нумо, панове, пити по-студентському кругову, брудершафт, а то у нас зовсім немає товариства по нашому курсі. Та розстібніться або зовсім скиньте, от як він". Справді, дерпський студент, знявши сурдута, закотивши білі рукава сорочки віще білих ліктів і рішуче розставивши ноги, вже підпалював ром у суповій мисці.

— Панове! гасіть свічки! — закричав раптом дерптський студент так голосно, як тільки можна було крикнути тоді, коли ми всі кричали. Ми ж усі мовчки дивились на супову миску й білу сорочку дерптського студента і всі відчували, що настала врочиста хвилина.

— Löschen sie die Lichter aus, Frost! — знову прокричав дерптський студент уже по-німецькому, надто, мабуть, розгарячив-шись. Фрост і ми всі почали гасити свічки. В кімнаті стало темно, блакитняве полум'я осявало тільки білі рукава та руки, що підтримували голову цукру на шпадах. Голосний тенор дерптського студента вже не був самотній, бо в усіх кутках кімнати заговорило й засміялося. Дехто зняли сурдути (особливо ті, у кого були тонкі й зовсім свіжі сорочки), я зробив те саме й зрозумів, що— почалося. Хоч веселого ще нічого не було, я був певен, що все буде чудово, коли ми всі вип'ємо по шклянці трунку, що готувався.

Трунок поспів. Дерптський студент, дуже закапавши стіл, розлив палянку в шклянки й закричав: "Ну, панове, тепер пиймо!" Коли ми кожен узяли в руку по повній липкій шклянці, дерптський студент і ФросТфЗаспівали німецької пісні, де часто повторювався вигук Юхе! Ми всі не в лад заспівали за ними, почали чокатись, кричати щось, хвалити палянку й один з одним через руку й просто пити солодку й міцну рідину. Тепер уже не було чого дожидатись, — гульня йшла на всі заставки. Я випив уже цілу шклянку гарячої палянки, мені налили другу, у скронях мені стукало, вогонь здавався багровим, навколо все кричало й сміялось, але все ж не тільки не здавалося весело, а я навіть був певний, що й мені й усім було скучно, і що я й усі тільки чомусь вважали за потрібне удавати, що нам дуже весело. Не приставлявся, може, тільки дерптський студент: він дедалі більше робився рум'яний і всюдисущий, усім підливав у порожні шклянки й чимраз більше заливав стіл, що зробився ввесь солодкий та липкий. Не пам'ятаю, як і що йшло за чим, але пам'ятаю, що того вечора я дуже любив дерптського студента й Фроста, вчив на пам'ять німецької пісні й обох їх цілував у солодкі губи; пам'ятаю теж, що цього вечора я ненавидів дерптського студента й хотів пустити в нього стільцем, але стримався; пам'ятаю, що крім того почуття неслухняности всіх членів, що я зазнав його і в день обід а у "Яра", мені цього вечора так крутилося й боліло в голові, що я надзвичайно боявся вмерти тієї ж хвилини; пам'ятаю також, що ми чогось усі сіли на підлогу, махали руками, наслідуючи гребців, співали "Вниз по матушке по Волге", 4 що я в той самий час думав про те, що цього зовсім не треба було робити; пам'ятаю ще; що я, лежачи на підлозі, чіпляючись нога за ногу, боровся по циганському, комусь звихнув шию й подумав, що цього не трапилося 6, якби він не був п'яний; пам'ятаю ще, що вечеряли й пили щось інше, що я виходив на двір провітритись і моїй голові було холодно і що, від'їждаючи, я помітив, що було надзвичайно темно, що підніжка брички зробилась якась похила та слизька й за Кузьму не можна було держатись, бо він зробився кволий і хитався, як ганчірка; але пам'ятаю головне, що протягом усього цього вечора я щохвилини відчував, що я дуже нерозумно роблю, удаючи, ніби мені дуже весело, ніби я люблю дуже багато пити й ніби я не й думав бути п'яним, і ввесь час відчував, що й інші дуже нерозумно роблять, удаючи те саме. Мені здавалось, що кожному зокрема було неприємно, як і мені, але, гадаючи, що таке неприємне почуття було лише в нього одного, кожен вважав за свій обов'язок удавати з себе веселого, щоб не зіпсувати загальних веселощів; до того ж—чудно сказати—я вважав за обов'язкове для себе приставлятись уже з однієї тієї причини, що в супову миску влито було три пляшки шампанського по дев'ять карбованців і десять пляшок рому по чотири карбованці, що разом становило сімдесят карбованців без вечері. Я такий був переконаний у цьому, що другого дня на лекції мене надзвичайно здивувало те, що товариші мої, які були на* вечері в барона 3-? не тільки не соромились ізгадувати про те, що вони там робили, але розповідали про вечірку так, щоб інші студенти могли чути.