Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво - Сторінка 54

Я зрозумів його, і він казав далі:

— Тато жениться з Спіфановою! ти знаєш? Я кивнув головою, бо вже чув про це.

— А це дуже недобре,—казав Володя.

— Чому саме?

— Чому?гг-відповів він із досадою.—Дуже приємно мати такого дядька-заїку, полковника, і всю цю родню. Та й вона тільки тепер здається доброю й нічого, а хто її знає, що буде. Нам, правда, воно все одно, але Любочка незабаром має вийти в світ. З такою belle-mère не дуже приємно, вона навіть по-французькому недобре говорить і які маніри вона може їй дати? Пуасардка й більш нічого; ну, правда, добра, але все ж пуасардка,—закінчив Володя, видимо дуже задоволений з цієї назви "пуасардка".

Хоч і дуже дивно мені було, що Володя так спокійно обговорює татів вибір, але мені здавалося, що він має рацію.

— З якої ж причини тато жениться?—спитав я.

— Це темна історія, хто його знає; я знаю тільки, що Петро Васильович умовляв його женитись, що тато не хотів, а потім йому прийшла фантазія, якесь лицарство— темна історія. Я тепер тільки почав розуміти батька, — говорив далі Володя (те, що він назвав його батьком, а не татом, боляче мене вразило):—що він чудова людина, добрий і розумний, але такої легковажності! й вітрогонства... це дивна річ! Він не може спокійно бачити жінки. Адже ти знаєш, що немає жінки, що її він знав би й не закохався? Ти знаєпі, воно й Мімі теж!

— Та невже?

— Я тобі кажу; я нещодавно довідався, що він був закоханий у Мімі, коли вона була молода, вірші їй писав, і в них щось було. Мімі досі страждає.—І Володя засміявся.

— Не може того бути! —сказав я здивовано.

— Але" головне,—казав далі Володя знов серйозно й раптом починаючи говорити по-французькому, — усім нашим родичам який приємний буде такий шлюб! І діти ж у неї, мабуть, будуть.

Мене так вразив здоровий розум і передбачення Володі, що я не знав, що відповідати.

Тут підійшла до нас Любочка.

— Так ви знаєте?—спитала вона з радісним обличчям.

— Так,—сказав Володя,—тільки я дивуюся, Любочка; адже ж ти вже не в пелюшках дитина. Яка тобі з того радість, що тато жениться з якоюсь поганню?

Любочка раптом зробила серйозне обличчя й замислилася.

— Володю! Чому ж із поганню? Як ти смієш говорити таке про Є)вдокію Василівну? Коли тато з нею бере шлюб, так вона, значить, не погань.

— Так, не погань, я так сказав, але все ж...

— Нічого там "але все ж",—перебила Любочка, розпалившись.—Я не казала, що погань ота панночка, що ти в неї закоханий; як же ти можеш говорити таке про та,та й про чудову жінку? Хоч ти й старший брат, але ти мені не говори! ти не повинен говорити.

— Та чому ж не можна говорити про...

— Не можна говорити,—знов перебила Любочка,—не можна говорити про такого батька, як наш. Мімі може, а не ти, старший брат.

— Ні, ти ще нічого не розумієш,—сказав Володя презирливо,—ти зрозумій. Хіба то добре, що якась Дунечка (~піфанова замінить тобі maman покійницю.

— Любочка замовчала на хвилину, і раптом сльози виступили їй на очах.

— Я знала, що ти гордун, але не думала, щоб ти був такий злий,—сказала вона й пішла од нас.

— В булку, — сказав Володя, зробивши серйозно-комічне обличчя й мутні очі.—От і говори з ними,—казав він далі, наче докоряючи собі, що він так забувся, що дозволив собі поговорити з Любочкою.

Другого дня година була недобра, і ще ні тато, ні дами не виходили до чаю, коли я прийшов у вітальню. Вночі був осінній холодний дощик, по небу бігли рештки хмари, що пролилася вночі, і крізь неї неясно просвічувало світле коло сонця, що стояло вже досить високо. Було вітряно, вогко й сіверко. Двері в садок були розчинені, на почорнілій од води підлозі тераси висихали калюжі нічного дощу. Розчинені двері підстрибували од вітра на залізному гачку, доріжки були вогкі й брудні; старі берези з оголеними білими гілками, кущі й трава, кропива, смородина, бузина з вивернутим блідою стороною листям бились на одному місці й, здавалося, хотіли відірватись від коріння; з липової алеї, кружляючи й переганяючи одне одного, летіли жовті круглі листки і, змокаючи, лягали на мокру дорогу і на мокру темнозелену отаву. Думки мої були заклопотані майбутнім батьковим шлюбом, і я розглядав справу з того погляду, з якого дивився на це Володя. Майбутнє сестри, наше і самого батька не обіцяло мені нічого путнього. Мене ображала думка, що стороння, чужа і, головне, молода жінка, не маючи на те ніякого права, несподівано посяде місце, багато де в чому—чиє ж?—звичайна молода панночка й посяде матусине місце! Мені було сумно, і батько здавався мені дедалі більше винним. Тут я почув його й Володин голоси, що говорили в офіціянтській. Я не хотів бачити батька під ту хвилину й одійшов од дверей; але Любочка прийшла по мене й сказала, що тато мене кличе.

Він стояв у вітальні, спершись рукою на фортепіяно, і нетерпляче й разом із тим урочисто дивився в мою сторону. На обличчі йому не було вже того виразу молодости й щастя, що я помічав його на ньому ввесь час. Він був дуже сумний. Володя з люлькою в руці ходив по кімнаті. Я підійшов до батька й привітався до нього.

— Ну, друзі мої,—сказав він рішуче, піднімаючи голову, і тим особливим швидким тоном, яким говорять речі очевидно неприємні, але з приводу яких роздумувати вже запізно,—ви знаєте, я гадаю, що я беру шлюб із євдокією Василівною.—Він помовчав трохи.—Я ніколи не хотів женитися після вашої maman, але...—він зупинився на хвилинку,—але... але, мабуть, така моя доля. Дунечка добра, мила дівчина і вже не дуже молода; я сподіваюся, що ви її полюбите, діти, а вона вже вас любить од щирого серця, вона хороша. Тепер вам,—сказав він, звертаючись до мене й до Володі і наче поспішаючи говорити, щоб ми його не встигли перебити,—вам час уже їхати, а я пробуду тут до нового року й приїду до Москви,—він знов зам'явся,—уже з дружиною: й Любочкою.

Мені стало боляче бачити, що батько наче торопіє й почуває себе винним перед нами, і я підійшов до нього ближче, але Володя, продовжуючи курити, похиливши голову, все ходив по кімнаті.

— Так от, мої друзі) от ваш старий, що надумав,—закінчив тато, червоніючи, покахикуючи й подаючи мені й Володі руки. Сльози були йому на очах, коли він сказав це, і рука, що він її простяг Володі, який був у цю мить на другому кінці кімнати, я помітив, трохи тримтіла. Ця тримтяча рука боляче вразила мене, і мені прийшло на думку, що тато служив у 12-му році і був, як відомо, хоробрий офіцер. Я затримав його велику жилаву руку й поцілував її. Він міцно стиснув мою і раптом, схлипнувши, взяв обома руками Любочку за її чорну голівку й почав цілувати її в очі. Володя удав, що впустив люльку і, нахилившись, нишком витер очі кулаком і, намагаючись бути непоміченим, вийшов із кімнати.

XXXVI. УНІВЕРСИТЕТ

Весілля мало бути через два тижні; але лекції наші починались, і ми з Володею на початку вересня поїхали до Москви. Нехлюдови теж повернулись із села. Дмитро (що з ним ми, прощаючись, дали слово писати один одному і, певна річ, не писали й разу) зараз же приїхав до мене, і ми вирішили, що він другого дня повезе мене вперше до університету на лекції.

Був ясний сонячний день.

Скоро я ввійшов до авдиторії, я відчув, як моя особа зникає в цій юрбі молодих веселих облич, яка в яскравому сонячному світлі, що пройшло скрізь великі вікна, гомінливо хилиталася по всіх дверях та коридорах. Почуття, що ти член величезного цього товариства, було дуже приємне. Але з усіх цих осіб небагато було знайомих мені, та й із тими знайомство обмежувалося кивом голови й словами: "добридень, Іртеньєв". Довкола ж мене стискали один одному руки, штовхалися; слова приязні, усмішки, жарти сипалися звідусюди. Я всюди відчував Зв'язок, що з'єднував усе це молоде товариство, і з сумом бачив, що цей зв'язок якось обминув мене. Але це вражіння було тільки на одну хвилину. В наслідок його й досади, яку воно породило, мені, навпаки, незабаром згадалося, що дуже добре, що я не налеясу до всього цього товариства, що у мене повинен бути свій гурток людей порядних, і я сів на третій лаві, де сиділи граф Б., барон 3", князь Р., Івін, і інші юго ж гатунку люди, з яких я був знайомий з Івіним і графом Б. Але й ці пани ставились до мене так, що я почував, наче я не зовсім належав до їхнього товариства. Я почав придивлятись до всього, що діялося довкола мене. Семенів, із своїм сивим розкуйовдясе-ним волоссям і білими зубами, в розстібнутому сурдуті сидів недалеко від мене, обіпершись на лікті і гриз перо. Гімназист, що першим склав іспита, сидів на першій лаві, все з підв'язаною чорним галстухом щокою, і бавився срібним ключиком годинника на отласному жилеті. Іконін, що вступив-таки до університету, сидячи на верхній лаві в голубих штанях із кантом, що закривали ввесь чобіт, реготався й кричав, що він на Парнасі. Ілінька, що, на моє здивовання, не тільки байдуже, але навіть презирливо мені уклонився, ніби бажаючи нагадати про те, що тут ми всі рівні, сидів передо мною і, поставивши особливо розв'язно свої худі ноги на лавку (як мені здавалося, спеціяльно для мене), розмовляв із якимсь студентом і зрідка позирав на мене. Коло мене компанія Івіна говорила по-фран-цузькому. Ці добродії видавалися мені надзвичайно дурними. Всяке слово, що я чув із їхньої розмови, не лише видавалося мені безглуздим, але неправильним, просто не по-французькому (ce n'est pas français, говорив, я собі в думці), а пози, розмова й учинки Семенова, Іліньки й інших здавалися мені неблагородні, непорядні, не "comme il faut".

Я не належав ні до якої компанії і, почуваючи себе самотнім і нездатним до зближення, лютував. Один студент на лавці передо мною кусав нігті, які були всі чисто в червоних занігтицях, і це мені видалося таким огидним, що я навіть пересів од 'Нього далі. На душі ж мені, пам'ятаю, в цей перший день було дуже сумно.

Коли ввійшов професор і всі заворушились, замовкли, я пригадую, що я й на професора поширив свій сатиричний погляд, і мене вразило те, що професор почав лекцію вступною фразою, в якій, на мою думку, не було ніякого змісту. Я хотів, щоб лекція з початку до самого кінця була така розумна, щоб із неї не можна було викинути й не можна було до неї додати жодного слова. Розчарувавшись у цім, я зараз же під заголовком "перша лекція", написаним у красиво оправленому зошиті, що його я з собою приніс, намалював вісімнадцять профілів, які сполучувались у коло в формі квітки, і лише зрідка водив рукою по папері, щоб професор (який, я був певен, дуже цікавився мною) думав, що я записую.