Дитячі роки одного підприємця - Сторінка 16

"Це буде їм уроком" — подумав він. Тепер декорація змінилась: це вже ГРєрреттин будуар, і все відбувалося в майбутньому. ГГєрретта і Гюїгар зосереджено вивчали аркуш з іменами запрошених. Люсьєна там не було, проте він панував над ними. Гюїгар сказав: "О ні, тільки не цього! Ради Люсьєна, він терпіти не може жидів". Люсьєн поглянув ще раз і подумав: "Люсьєн — це я! Це я не терплю жидів!" Цю фразу він часто повторював, але сьогодні вона звучала геть інакше. Зовсім не так, як завжди. Звичайно, на перший погляд це проста констатація, як-от твердження: "Люсьєн не любить устриць" або "Люсьєн любить танцювати". Але не слід помилятися: та любов до танцю, яку, можливо, хто-небудь запримітить і в малого жидка,— не більше, ніж здригання медузи; досить тільки подивитися на цього проклятого жидка, щоб зрозуміти, що всі його вподобання і нехоті невіддільні від нього, як його запах, як відблиски від його шкіри; що вони щезнуть разом із ним, як кліпання його важких повік, як його липкі любосні усмішки. Але Люсьєнів антисемітизм не такий: нещадний і чистий, він стремів із нього, як лезо, загрожуючи іншим грудям. "Це,— подумав він,— це... це — священне!" Він пригадав, як його мати, коли він був маленький, часто казала особливим тоном: "Тато працює в своєму кабінеті". І ця фраза йому здавалася священною формулою, що зненацька покладає на нього безліч високих обов'язків, як-от не гратися своїм пневматичним карабіном, не кричати: "Та-ра-ра-бам", він ходив по коридорах навшпиньки, ніби був у соборі. "Сьогодні моя черга",— подумав він задоволено. Всі кажуть, стишуючи голос: "Люсьєн не любить жидів", і люди стають паралітиками, члени яких наскрізь пронизані безліччю маленьких болючих стрілок. "Гюїгар і П'єрретта,— казав він собі розчулено,— ще діти". Вони дуже завинили, але він лише показав трохи зуби, і в них відразу з'явилися докори сумління, вони заговорили пошепки й почали ходити навшпиньки.

Люсьєн удруге відчув величезну повагу до себе. Але тепер він уже не потребував Гюїгарових очей і здавався собі значущим у власних очах — його очі, нарешті, проникли крізь оболонку його плоті, крізь його вподобання і нехоті, звички й манери. "Там, де я себе шукав,— подумав він,— я не міг себе знайти". Він чесно й старанно перерахував усе те, ким він був. "Але якби я не мав стати тим, ким я є, я б прагнув не більшого, ніж це жиденя". Що можна відкрити, порпаючись у тому драглистому слизові його істоти, крім жалюгідності плоті, безсоромної брехні про рівноправність, хаосу? "Перше правило,— сказав собі Люсьєн,— ніколи не зазирати в себе; нема помилки небезпечнішої". Справжнього Люсьєна,— він тепер знав,— треба шукати в очах інших, в боязкій покірливості П'єрретти і Гюїгара, в повному надії чекання всіх цих істот, які виростали й досягали зрілості задля нього, цих молодих учнів, що стануть його робітниками, ферольців, великих і малих, для котрих якогось дня він стане мером. Люсьєн відчув майже страх, він здався завеликим для самого себе. Скільки людей, ладних робити все, чекає на нього,— а він завжди був і буде їхнім безконечним чеканням. "Ось що таке",— думав Люсьєн. Він побачив, як знову з'явилася м'язиста спина, а відтак собор. Люсьєн був усередині собору, він ступав навшпиньки, освітлений променями, що пробивалися крізь вітражі. "Я цього разу — собор!" Він зупинив напружений погляд на сусідові, довготелесому кубинцеві, смуглявому й довгому, як сигара. Треба було конче знайти слова, які б виразили його дивовижне відкриття. Люсьєн обережно й повільно, як запалену свічку, підняв руку до свого чола, потім на якусь мить зосередився замислено й святобливо,— і слова виринули з нього, він пробурмотів: "Я МАЮ ПРАВО!" Право! Щось подібне до трикутників і кругів: таке довершене, що немов і не існує; можна окреслити циркулем силу-силенну кіл, але так і не уявити собі жодного круга. Покоління робітників сумлінно коритимуться Люсьєновим наказам, і хоч скільки буде тих наказів, вони ніколи не применшать його права наказувати; адже це право — вище звичайного життя, немов математичні формули й релігійні догми. Ось хто Люсьєн насправді: величезний пучок обов'язків і прав. Він довго думав, що існує випадково, самоплинно, але даремно він на цьому зосереджувався. Ще до його народження його місце було визначене сонцем — у Феролі. Віддавна — ще навіть до шлюбу його батька — його вже чекали; якщо він з'явився на світ, то лише на те, щоб посісти своє місце. "Я існую,— подумав він,— бо маю право на існування". І, може, вперше він пройнявся сяйливою гордістю за свою долю. Рано чи пізно його приймуть до школи цивільних інженерів (а втім, це не має ніякого значення). Тоді він спровадить Мод (вона весь час хотіла з ним спати, це просто нестерпно; їхні сплутані тіла у цій жагучій тепліні перших весняних днів трохи відгонили підгорілим кролячим фрикасе. "Зрештою, Мод належить усім, сьогодні моя, а завтра чиясь, отже, все це не має ніякої ваги") і перебереться до Фероля. Десь у Франції є молоденька білявка на кшталт П'єрретти, провінціалка, очі — дві квітки, яка береже цноту для нього; вона інколи пробує уявити свого майбутнього володаря, суворого й лагідного, але не може. Вона незаймана і вважає, що найпотаємнішою частиною її тіла має право володіти лиш один Люсьєн. Він побереться з нею, дівчина стане його дружиною, найніжнішим із його прав. Коли ввечері вона роздягатиметься ледь помітними божистими рухами, це буде ніби принесенням жертви. Він її візьме на руки при загальному схваленні і скаже їй: "Ти моя!" Те, що вона йому дарує, вона зобов'язана дарувати лише йому, акт кохання стане для нього любосним обліком власних маєтностей. Його найніжніше, найінтимніше право — це право шанувати саму його плоть, право коритися йому навіть у ліжку. "Я одружуся молодим",— подумав він. Люсьєн пообіцяв собі, що матиме багато дітей; потім він подумав про батькову роботу; йому нетерпеливилося самому взятись до неї, і він запитав себе, чи довго ще житиме пан Флер'є.

Годинник вибив полудень; Люсьєн устав. Метаморфоза закінчилась: у це кафе годину тому ввійшов юнак, зграбний і невпевнений, а тепер з нього виходив чоловік, хазяїн між французами. Люсьєн ступив кілька кроків у сяйливі промені французького дня. На розі вулиці Шкільної і бульвару Сен-Мішель він підійшов до паперової крамниці й глянув на себе в дзеркало: йому закортіло побачити на своєму обличчі той непроникний вираз, яким він захоплювався в Лемордана. Але дзеркало відбило тільки миле затяте личко, поки що не дуже страшне. "Я відпущу собі вуса",— вирішив він.